ГлавнаяПолитика

​Майкл Щур: Глобальне завдання – змусити людей сумніватися у тому, що їм показують по телевізору

Роман Вінтонів, відомий українській телеаудиторії як «канадський журналіст Майкл Щур», – головний сатирик українського ТБ. Кожен випуск його програми розбирають на цитати, а російські медіа всерйоз пишуть про те, що «Канада відвертається від України» і про це свідчить той факт, що «телебачення Торонто і його журналіст Майкл Щур жорстко покритикували Петра Порошенка».

У липні 2015 року Роману прийшла повістка з військкомату і майже на півтора роки він зник з українського телеефіру, ставши рядовим бійцем Збройних Сил України. За час служби він написав «армійський щоденник Майкла Щура», а також – за власним зізнанням – побував «найближче до цієї правоти за все своє життя». А одразу після демобілізації Роман Вінтонів розпочав окупацію телепростору своєю новою програмою «#@)₴?$0»(«Ґрати, песик, дужка, гривня, знак питання, долар, нуль»), яка виходить в ефірі одразу трьох телеканалів – «Першого національного», «24» та «Громадського».

Ми поговорили з Романом про його армійський досвід, «еволюцію Майкла Щура», а також про те, чим «наївна журналістика» відрізняється від тролінгу.

Фото: Макс Требухов

Соня Кошкіна: Отже, вітаємо з поверненням! Для початку поговоримо про формат, в якому ти зараз працюєш. Майкл Щур одночасно виходить на декількох каналах з однаковим контентом. Здається, лише у тебе одного такий ексклюзивний досвід: вихід з однаковим контентом на декількох каналах одразу.

Чому ж? Я йду чітко по дорозі, яку пробив Шустер. (Сміється)

С.К.: Цікаво, оскільки канали зазвичай конкурують контентом, а тут ситуація протилежна – вони за тебе змагаються.

Це досить випадково все вийшло. Але в принципі, це логічно, тому що канали мають різну аудиторію. Кожен свою аудиторію бачить по різному. І всім підходить.

С.К.: Але від початку, коли ти тільки повертався в ефір, на який канал йшов?

Ми зразу йшли на три канали.

С.К.: Яким чином відбувається продакшн?

24й канал – це техніка, оператори, монтажери, студія. Наша сторона – творча робота.

С.К.: «До» Майкла Щура ти працював в «класичній» журналістиці. Окремі твої сюжети мали широкий резонанс, можна навіть сказати – мали вплив на прийняття тих чи інших рішень. Сатира – інструмент ще більш потужний, однак він є тоншим, більш вибірковим. Чи ти відчуваєш, що твій продукт також має вплив – хоча б і опосередкований – на поточні процеси?

Не знаю (думає певний час). Важко так одразу сказати, це – складне запитання.

С.К.: Добре, давай так: який здебільшого ефект – як тобі самому видається – твій продукт має на глядача?

Я тільки можу говорити про те, як би ми хотіли, щоб глядач це сприймав, чи переварював. А як насправді це відбувається в глядачів, я не знаю.

Фото: vinbazar.com

С.К.: Ну, а як собі уявляєш? Який очікуєш ефект?

Ми б хотіли, щоб людина – якщо ми щось нове для неї озвучуємо – принаймні задумувалася чи це може бути правдою. Глобальне завдання: змусити людей сумніватися тому, що їм показують по телевізору.

С.К.: Тобто мова про критичне мислення?

Тонше. Просто сказати, що там (в телевізорі, –LB.ua) показують неправду, так не можна. Адже це саме по собі буде неправдою. Там показують, як правило, частину правди. Вони беруть три різних правди і можуть поставити їх в іншому порядку – не так, як воно відбувалося насправді. Тобто, сказати що там стовідсотково брешуть не можна; сказати, що говорять абсолютну правду – також.

С.К.: Добре. Але ж ти розумієш, що три-чотири роки тому проект на кшталт твого був неможливим. На центральних каналах так точноРоку так 2011-го…

2011-го Майкл Щур ще не приїхав в Україну. Він ще майже нічого не знає про політику в Україні.

С.К.: Коли точно зявився Майкл Щур?

Парламентські вибори 2012-го. Перед парламентськими виборами.

О.Б.: Майкл Щур почався як троль.

Ні.

О.Б.: Чому ж ні? Сюжети з Рибаком, Ляшком – чистий троллінг.

Не можу погодитись. Я це не так називаю. Це швидше «наївна журналістика».

С.К.: Як ти взагалі його (Майкла Щура, – LB.ua) задумав?

Ну, дивіться. Є діаспора українська. І є парламентські вибори в Україні, які почали діаспору цікавити. Діаспора відправляє в Україну кореспондента, який має про це говорити, знімати репортажі. Таким чином приїхав такий собі Майкл Щур. Все, що відбувається навкруги, його щиро дивує, він дійсно прагне всерйоз дізнатися про Олега Ляшко тощо. Але виходить так, що він приїздить і просто вдаряється головою об наші реалії. Його від початку обдурили, вирішили посміятися, сказавши, що Олег Ляшко у парламенті, мовляв, представляє інтереси сексуальних меншин. Ну, і Майкл Щур прямо його про це запитав, нічого не підозрюючи…

Фото: принт-скрин видео

О.Б.: Канадський журналіст мав би перед тим зробити мінімальний fact cheking…

Ну, Майкл Щур був новачком у журналістиці…

О.Б.: Він починав як троль.

Це – ваше сприйняття. Я не до того, що ви неправі. Я про те, що ви можете так сприймати, але це не є те, що Майкл Щур робить насправді.

О.Б.: Пам’ятаєш сюжет з Володимиром Рибаком? «Як у вас справи? Дякую, до побачення». Часто тебе матюкали герої твоїх сюжетів? 

Жодного разу не було якоїсь агресивної реакції... А ні! Була. Була. У Пинзеника. Мені вдалося його роздратувати найбільше за всіх.

Я спитав його про декларацію. Перед тим я читав, що він задекларував близько мільйона доларів (чи гривень - зараз не згадаю). Я йому кажу: «Тобто, можна говорити глядачам, що ви точно йдете у владу не красти, тому що от у вас гроші є?» І він на це дуже образився.

С.К.: Загалом люди на початку кар’єри Майкла Щура розуміли, що ти їх розігруєш?

Ні. Я ж нікого не розігрував. Я чесно приходив...

С.К.: Ну ти чесно приходив. Ну вони розуміли, що це прикол взагалі?

Ні. Ну з чого?

Все було повністю по чесному. Я ж всім представлявся, що я Майкл Щур, з Канади, Торонто. Деякі прес-служби просили мене присилати інформацію, для кого я пишу, де я писав. Я їм скидав сайти діаспори в Канаді.

О.Б.: Добре, але з часом програма стала якісною сатирою. Що далі, який наступний щабель еволюції?

С.К.: З язика зняв запитання! Я, власне, хотіла поцікавитись тим, як – на твій погляд – розвивався Майкл Щур? Як він сам змінювався, еволюціонував? Якщо навіть з 2012-го року починаючи…

Все починалося з мене самого. Ну, з Майкла Щура. З того, що він домовлявся про інтерв’ю з політиками. Були мейли: «Добрий день, я – Майкл Щур. Приїхав з діаспори. Хочу інтерв’ю з кимось із вашої політичної партії». Ось. І вони погоджувались. Наступним етапом стала програма «АЄОА», скорочено «Але є одне але» – такий собі дайджест новин, огляд коротенький, раз в тиждень, раз в два тижні. На цьому етапі вже приєдналось ще двоє людей – Євген Самойленко і Андрій Кондратенко. Після того були вибори Президента, ми зробили декілька ефірів «Вйо до трону!». Чесно кажучи, ми не розраховували, що кампанія буде короткою, тому зробили всього декілька ефірів.

Згодом перейшли на УТ-1, то до команди доєдналося ще більше людей; когось довелося долучити до написання сценарію. Тобто з’явилася повноцінна команда, яка робить телешоу. Оскільки якщо раніше ми мали 7-8 хвилин ефіру, їх можна було робити – оператору, сценаристу тощо – у вільний час; а тут уже 26-ти хвилинна програма, її треба видавати щотижня. Це вже трохи, як конвеєр, що досить демотивує насправді. Раніше отримували «фан»: хочеш – пишеш, не пишеться – не пишеш, а тут потрібно було системно працювати.

Фото: Макс Требухов

С.К.: Так, а зараз це – фан, чи все ж таки робота?

Зараз я ще відходжу від армії, не можу сказати.

С.К. Про армію ми ще поговоримо. З хронологією розібралися, але все ж таки мені цікава внутрішня еволюція Майкла Щура. Можливо, за цей час він став більшим циніком, призвичаївся до українських реалій абощо?

Класні питання… Думаю (після паузи), йому все важче залишатися з такими самими наївними поглядами, чистими, які в нього були.

С.К.: Окрема тема: Майкл Щур і армія. Особисто мене новина про отримання тобою повістки вразила. Твій проект був якраз на підйомі і раптом… Не було відчуття «перерваної пісні»?

Ні, не було. Повістка прийшла якраз в той момент, коли ми знімали останній випуск сезону. Це було таке співпадіння! Оскільки проект – в тому вигляді, який він мав на той час – був дуже масштабним, ніхто з нас раніше нічого подібного не робив і, зрозуміло, було доволі важко справлятися з об’ємами роботи. Особливо наприкінці, коли вже розуміли – все, сезон закінчується – хотілося якось забутися, поїхати на пару місяців подалі, відволіктися.

С.К.: Бажання мають здатність збуватися.

Так. Я до цього і веду. Я так собі і думав: поїхати подалі, займатися фізичною працею – рубати, копати, будь що, головне – не думати. Тож, коли прийшла повістка, прийняти рішення було досить легко.

О.Б.: Знаєш, тоді чимало колег говорило: один Щур робить для інформаційної політики України значно більше, аніж цілий Мінстець. І що, можливо, від тебе більше користі буде, якщо ти просто продовжиш працювати з інформацією, а не бігатимеш десь там з автоматом.

Фото: facebook/michael.shchur

З одного боку боремося з кастою недоторканих, з іншого – фактично створюємо іншу касту, яка – на нашу суб’єктивну думку – чомусь повинна мати якісь привілеї. Чим Майкл Щур кращий за лікаря талановитого, чи науковця, чи музиканта, яких так само забирають в армію? Чим?

…Це було моє рішення. Тобто, з самого початку, я справді хотів запропонував їм займатися в армії інформаційною роботою, тому що думав: «ну блін, буде реально більше користі». Але вирішив таки піти в навчальний центр, щоб хоча зрозуміти – з якого боку приклад, де цей гачок спусковий і як цілитись. Вивчити якісь ази.

Але в «Десні» мені запропонували спробувати себе в групі посиленої підготовки, яку мали підготувати для АТО. Мені там дуже сподобалось.

С.К.: Чим саме сподобалось?

Тому що це був протилежний бік армії, яка була в мене в голові. Тобто, там було все по іншому. Нами займалися інші інструктори, не тільки армійські. Наприклад – Сергій Стрельцов, віце-чемпіон Європи по стрільбі. Крутєйший чоловік. Він буквально за 6-7 годин навчального дня збільшив кучність моїх попадань.

Ці навчання тривали близько трьох місяців. А через декілька місяців почались проблеми, тому що ми готувалися не по уставу. Це була, фактично, якась спроба зробити щось нове, сучасне, що відповідає вимогам, які зараз є. І почалися неприємності у нашого керівництва. Тому що, наприклад, по уставу, для відпрацювання стрільби з дистанції 100 метрів солдату дають, умовно, сім набоїв.

С.К.: Ви використовували значно більше.

Це зрозуміло. А якщо більше, це вже перерозхід набоїв. Тобто, ти приходиш, тобі дають сім набоїв, ти стріляєш сім разів, не розумієш куди. Питаєш офіцера куди стрілять, він каже стріляй туди. Постріляв. Потім так само на дистанції 200 метрів.

У нас це було по іншому – ми вистрілювали стільки, скільки треба було для того, щоб навчитися. В результаті це стало проблемою, і наше навчання заморозили. Тобто в АТО вже нікуди не поїхали.

Фото: facebook/michael.shchur

С.К.: Як же ви використали набуті уміння? 

Нам прислали контрактників, і ми їх учили.

С.К.: Тих, які уже пройшли АТО, чи нових?

Частково навіть тих, що проходили АТО.

С.К.: І навіть після АТО їх потрібно було доучувати?

Декого так. Розумієте, є така штука – пристрілка автомата. Це означає, що ти стріляєш з свого автомата, і ти перевіряєш, чи те, куди цілишся співпадає з тим, куди куля прилітає. А частина людей, які пройшли АТО, не знали, що це таке. Але це не їхня проблема. Це проблема в системі: їм видавали автомат, сім набоїв – і все, готовий. І таких людей відправляли в АТО. Там, де офіцери відповідальніші, їх учили на місці. Але когось не вчили. І тому, фактично, ми стали інструкторами.

А потім знову ситуація покращилась, приїхали нові інструктори з однієї з країн НАТО. Якраз по нашій спеціальності. І це був один з найкращих моментів за цілий рік. Це було дуже важко і настільки ж круто...

С.К.: В мене таке враження, що ти хотів використати на практиці ті знання, які отримав. А чому не склалося?

Це не моє рішення. Багато хто через це називає мене «тиловим Щуром», це гірко трохи. Але це не моє рішення, що я не поїхав в АТО.

С.К.: На фронті довелося б убиватиТи це усвідомлював?

Вбивати не можна – це великий гріх. Але на війні чорно-біла ситуація.

С.К.: Або ти, або тебе.

Там все просто – життя, смерть, все. Але, знову ж таки, я не знаю, як я там би себе повів. Цілком можливо, що при першому ж якомусь там контакті чи ще чомусь, я наложив би в штани, впав би і плакав, може би заціпило, чи я б утікав… Я не знаю.

О.Б.: А що найважче було в армії особисто для тебе?

Жити по уставу.

О.Б.: Ну так, журналісти не здатні до дисціплини в принципі.

Ні. Не через дисціплину. Але жити в казармі і стикатися з найгіршими проявами уставу… Устав, це, насправді, досить хороша книжка, там все добре прописано. Але це так само, як з українськими законами чи з Конституцією, – теж, в принципі, добре прописано. Але деякі люди умудряються їх так трактувати…

С.К.: Поясни на прикладах.

Є така штука, яка називається добовий наряд. Перший, як мені здається, маразм, з яким стикаєшся, це те, що наряд змінюється о шостій вечора. Тобто, цілий день відбув навчання, займався чимось, а з шостої вечора на добу ідеш у наряд. Фактично, півтори доби не спиш. Я не знаю, чому б наряд не починати о 8-й ранку, чи о 6-й ранку. Поспав, добу відчергував і знову поспав. Але не роблять так. Можливо, тому що комусь із офіцерів лінь щось змінювати.

Фото: Макс Требухов

О.Б.: А ти пробував це пояснити? Покачати права – в уставі ж не написано про шосту вечора.

Розумієш, це армія. І там качати права можна своєму безпосередньому керівництву. Я не можу качати права його керівництву. Тобто, я кажу: «тут щось неправильно, ось так правильніше», а він: «я тебе розумію, я їм теж це говорив останні шість років». Розумієш, всі проходили те, про що я кажу, і всі пробували змінити.

З іншого боку, якщо б не було цієї жорсткої ієрархії, то це б була не армія. Це єдина структура, в якій це має бути. І так, є в цьому негативні сторони. Але по-іншому не може бути.

О.Б.: Ти казав, що все ще відходиш від армії. Від чого саме? Що саме тебе не відпускає?

Не відпускає відчуття якоїсь такої близькості з тими хлопцями, з якими тренувався. Відчуття, що ти робиш – абсолютно точно – на 100% правильну роботу. Тобто от те відчуття чорного і білого. Ти точно знаєш, що ти на білій стороні. 100%. От це не відпускає. Відчуття правоти. Я був найближче до цієї правоти за все своє життя.

С.К.: У мирному житті ми самі обираємо і формуємо своє коло спілкування. У армії ти не вибираєш тих, хто живе поруч. Як було з цим?

Дуже різні люди були. З різних регіонів – Кривий Ріг, Кременчук, Львів. Київ... Один працював на шахті, Колюня наш. Інший – слюсарем на заводі. «Чілі» – керівник відділення «Нової Пошти». «Танчик» працював в управлінні земельних ресурсів. «Кастер» – другий кухар в київському ресторані. Ще один мав свій бізнес…

С.К.: І всі уживались.

Абсолютно. Такої різноманітності людей в одному місці я ще не бачив ніколи. Це дуже крутий досвід. Починаєш бачити життя більшої кількості ракурсів. І розумієш, наскільки був раніше самовпевнений...

С.К.: Під час служби в армії ти вів «Щоденник солдата Щура», який з одного боку веселив фейсбук, а з іншого – привертав увагу до важливих проблем. Чи була ідея оформити ці записи в якості книги?

Коли я тільки почав писати «щоденник солдата Щура», мені кілька видавництв написали, що готові видати його. Але десь на половині моєї служби, я перестав вести щоденник. І тому він такий обірваний. Тобто мені потрібно буде сідати і все згадувати.

Фото: facebook/michael.shchur

С.К.: Ще запитання. Ти був мобілізований в останній, шостій хвилі мобілізації. Зараз у армію набирають лише на контрактній основі. На твою думку, Україні зараз потрібна строкова служба чи за контрактом?

Я не хотів би опинитися на місці людини, яка ухвалює рішення про те, яким чином нам будувати армію під час війни. Кожен день є загроза втратити людей. І ти розумієш, що будь-яке твоє рішення може призвести до смертей. Щоб ти не зробив – правильно, не правильно – люди гинуть. Тому що це війна.

Але в принципі, можна поговорити про те, як, на мою думку, треба будувати армію. Це хороша фраза – «як на мою думку краще будувати армію». На думку людини, яка рік була в армії. Мені найбільше подобається швейцарська модель, коли всі чоловіки проходять армію. У віці 18-20 років усі проходять тримісячні збори – цього достатньо, щоб при інтенсивному курсі людина отримала спеціальні навики. І знову на збори через 3-5-8 років. Зрозуміло, не йдеться про якісь вузькі і глибокі військові спеціальності, які потребують ретельної підготовки.

С.К.: У тебе було відчуття вирваності з життя? От ти пішов у армію, а за рік в країні щось змінилося?

Ні, не було. У мене навпаки, відчуття таке, що мене інопланетяни вирвали з 2015 року, з мого робочого місця, і в 2015-й рік і повернули – через секунду після того, як вирвали. Я прийшов, бачу: ага, от це не доробив, це не доробив, а отут ще репетиція…

Соня Кошкина Соня Кошкина , Шеф-редактор LB.ua
Олег Базар Олег Базар , Главный редактор LB.ua