Сама тема мінської розмови Лукашенки з представниками російських регіональних ЗМІ ніби й не передбачала жодних сюрпризів: білоруський президент, як і всі попередні 20 років свого царювання, запевняв недовірливих московитів, що його країна завжди згодна з Росією з усіх питань міжнародного порядку денного й лише у “єдиному фронті з Росією” бачить своє “спільне майбутнє”. Але далі Аляксандру Ригоравічу заманулося продемонструвати, на які жертви Білорусі доводиться йти, щоби зберегти “мир і злагоду в спільній хаті” від загроз злобного світу, які спіткали “близьку й рідну нам Україну”.
І тут Бацьку понесло:
"Ми грудьми закриваємо 1200 км кордону з Україною, тому що потоком іде зброя, вибухівка. Ми їх уже затримуємо не тільки на кордоні, а й на залізничному вокзалі. Нам дуже непросто", — сказав бацька Аляксандр, якому для образу Матросова, що широкими грудьми закрив амбразуру українського дзота, не вистачало в цей момент хіба що червоноармійського бушлату.
Далі білоруський герой зазначив, що весь потік зброї й вибухівки, який раніше йшов із заходу на схід через Прибалтику і Україну, сьогодні "хлинув через Білорусь". "З одного боку, це добре, а з іншого — потрібні великі зусилля і витрати, щоб утримувати тут безпеку", — побідкався Лукашенка, і російські регіональні журналісти ледь не пустили сльозу від такої жертовності слухняного молодшого брата.
Утім, якщо росіянам для повного катарсису достатньо будь-якої гидоти на адресу України, то людям, обтяженим критичним мисленням, тепер сиди й розбирайся: що ж цей бацька щойно зморозив? Облишмо той дрібний момент, що українсько-білоруський кордон за всіма офіційними даними налічує в довжину не 1200 кілометрів, а лише 1084 — може, спритний Аляксандр Ригоравіч уже встиг скористатися затриманою зброєю й вибухівкою та, не припиняючи підлабузницьки всміхатися Путіну, тишком-нишком анексував третину Брянської області РФ. Але решту сенсаційних фактів, озвучених білоруським президентом, варто проаналізувати з точки зору елементарної логіки.
Сама заява про те, що з країни, яка воює, йде за кордон зброя та вибухівка, навряд би змогла когось здивувати — на те, батєнько, й війна. Зброя з зони бойових дій неодмінно потрапляє на мирні території, і чим ближчі ті території до державних кордонів із мирними країнами, тим вища ймовірність, що цю зброю почнуть продавати туди, де її дістати важче, а відтак і коштуватиме вона там дорожче. Це закони ринку, які досі не вдалося побороти навіть затятому соціалісту Лукашенку.
Інша річ — уточнення Аляксандра Ригоравіча про причини раптового збільшення потоків збройної контрабанди на українсько-білоруському кордоні. Виявляється, зброя ця йде не з Донбасу, куди її звозять російські окупанти, а з Заходу! І в Білорусь вона потрапляє лише тому, що раніше її везли “на схід” через Прибалтику та Україну, а тепер з якихось причин (треба розуміти — через війну?) звична воєнторгівська лавочка накрилася!
З цієї заяви напряму випливають декілька висновків. По-перше, оскільки “на схід” від країн Балтії та України (і самої Білорусі, звісно) лежить лише одна країна, і назва її на “Російська” починається та на “Федерація” закінчується, то виходить, що Бацька плачеться перед Росією саме за те, що йому доводиться відбирати в Росії ту зброю, яку Росія до війни стабільно отримувала від Заходу через Балтію та Україну. Хоча за таке крисятництво Росія швидше не по голівці погладити може, а канделябром по пиці зацідити.
По-друге, зі слів Лукашенки випливає, що війна — найкращий засіб боротьби з контрабандою зброї. Адже до путінської агресії мирні Україна, Латвія та Естонія спокійно передавали в Росію західні стволи й вибухівку, але щойно Кремль розв'язав війну проти України та став відверто погрожувати балтійцям, кордони цих країн із Росією раптом стали міцними й неприступними. А озброювати Росію тепер доводиться Білорусі — бо на те ж і є в країні мир та злагода, щоби конфісковувати вибухівку на вокзалах.
По-третє, виявляється, що Росія, яка молиться на автомат Калашнікова та тицяє всьому світу під ніс свої іскандери, насправді своє “нєпобєдімоє русскоє оружиє” просто зневажає. Адже як іще пояснити, що, відправляючи сотні тисяч стволів на Донбас, звідки немаленька їх частина повертається до РФ (без усіляких кордонів, митників та інших перешкод), росіяни все одно прагнуть отримати від клятого Заходу хоч якийсь провезений в трусах контрабандиста пістолетик? Та ще й ідуть на неабиякий ризик, тягаючи все це добро повз пильного Бацьку?
Звісно, на тлі всієї вищенаведеної маячні головний висновок, який можна зробити з заяви Лукашенки для російської преси, — що з заяв Лукашенки для російської преси взагалі не варто робити жодних висновків. Адже навіть такому унікумові, як білоруський президент, важко висловити традиційною мовою російсько-білоруських відносин реальний месидж: “Дорогі брати! Ми, звісно, готові скільки завгодно цілувати ваші чоботи в мирі та злагоді, але коли ваш чобіт миру та злагоди починає топтати сусідні з нами країни, то зброя й вибухівка від вашого миру та злагоди долітають і до наших білоруських вокзалів!” Бо ж, якщо не вигадувати якийсь таємний “Захід”, який якогось дідька везе зброю до Білорусі через Україну, в якій мирні російські калаші ледь не на вулицях валяються, то Росія, ще, не дай Боже, образиться — та відбере в Лукашенки не лише привласнену Бацькою третину Брянської області, а й цілі Гомельську з Магільовською.
Хоча тоді, якщо все-таки вірити словам Аляксандра Ригоравіча, принаймні вибухівку та зброю з мирних вокзалів більше вилучати не доведеться...