Тепер слово мала сказати опозиція. На початок 2001 року утворилося два потужних опозиційних табори, які взаємодіяли між собою. Перший – більш радикальний – табір утворився довкола Соціалістичної партії України та деяких більш дрібних політичних утворень. Цей табір отримав промовисту назву „Україна без Кучми!”. Другий табір репрезентувала в основному молодь, студенти та представники того середовища, яке у 1990-му році здійснило революцію на граніті. Це був Громадський комітет опору „За правду!”. У другій половині січня відбулися наради представників опозиційних сил, які прийшли до думки про необхідність створення єдиного координаційного органу – Форуму національного порятунку.
9 лютого у Києві, у приміщенні Верховної Ради відбулося засідання Форуму національного порятунку – перша спроба структуризувати опозицію і створити єдине керівне ядро. Сам Форум відбувався у залі, де свого часу готувалися доленосні документи Декларація про суверенітет та Акт незалежності України. У 1990 – 1991 роках у цьому залі збиралася “Народна Рада” – демократична парламентська опозиція. Тепер у цому ж залі зібралася нова опозиція.
Народний депутат Тарас Стецьків напередодні, 8 лютого 2001 року, зателефонував мені і запропонував приїхати до Києва для участі в Форумі. Ще одним львівським журналістом, який прибув на Форум, був Роман Чайка. Атмосфера в залі була урочисто-піднесеною. Кожен учасник Форуму національного порятунку був сповнений надії, що падіння режиму – вже близько. Особливо вражав текст маніфесту „Спитай”, оприлюднений на Форумі. Цей маніфест став одним із зразків української революційної публіцистики. Форум був цікавий і тим, що фактично вперше про свою належність до структурованої опозиції відкрито заявила Юлія Тимошенко, яка не лише взяла участь у акції, а й виступила з яскравою промовою.