«Ціна твоєї зупинки — чиєсь життя»
До повномасштабної війни Богдан працював маркетологом у рекламному агентстві й навчався в аспірантурі Університету митної справи та фінансів.
Бикові пішли до війська майже одночасно: 25 лютого 2022 року мобілізувався батько, наступного дня — мати; «27 лютого пішов і я. Зателефонував батькам, коли вже був у розпорядженні частини. Виявилося, ми в одній бригаді. Тому вони нормально це сприйняли».
Їхня 60 Інгулецька бригада спочатку була піхотною, згодом стала механізованою, а нині входить до складу Третього армійського корпусу.
За час служби Богдан побував на Херсонщині, воював у районі Кліщіївки та Бахмута, виконував різні завдання й обіймав різні посади. Та є день, що уособлює пережите.
14 вересня 2022 року, Херсонщина. Розрахунок гранатомета і «джавеліна» висунули перед власною піхотою, щоб прикрити просування штурмової групи 128 бригади. Почався обстріл, унаслідок якого кілька побратимів Богдана дістали поранення.
«Уособлення всієї війни — це ситуація, коли тебе нудить, відчуваєш, що вже нічого не можеш, сил не залишилося, але тягнеш побратимів, виводиш їх у тил і надаєш допомогу. Бо ціна твоєї зупинки — чиєсь життя».
«Більшість уламків пройшли крізь нього в мене»
Друге поранення Богдан дістав 16 квітня 2023 року в приватному секторі неподалік Бахмута. Він мав завести поповнення на позиції та евакуювати поранених.
Перша поїздка минула без пригод. Перед другою Богдан відчував, що за ними стежать. Але на позиції залишався поранений, тож він таки рушив.
«Мабуть, це сталося не стільки через необережність, скільки через самовпевненість. Скоріш за все, нас виявив дрон. Щойно я приїхав удруге, забрав пораненого, потягнув його — за спиною прилітає 120-та міна. Я тягнув побратима: більшість уламків пройшли крізь нього в мене».
Вибух відкинув Богдана на кілька метрів. Він ударився об землю й побачив, що дістав тяжкі поранення: «Права стопа висить, черевик висить, тримаючись на сухожиллі. Ліва рука не слухається. На правій немає половини вказівного пальця, інші зігнуті. У мене на плитоносці був турнікет, але не міг його навіть дістати, не те що затягнути».
Поруч загорілася будівля, ставало спекотніше. Богдан ліг, намагався повільно дихати й зосередитися на цьому. Розумів, що втрачає кров: «Усе, що я пам'ятаю — що я лежу й усвідомлюю, що стікаю кров'ю. Я помру у 27 років».
Побратим зміг передати по радіо, що Богдан поранений. За ним прийшли, наклали чотири турнікети, завантажили в машину й оперативно доправили до медиків.
У медичній машині Богдан знепритомнів. Наступного дня клінічна смерть. Реанімували. Ще тиждень коми в реанімації лікарні імені Мечникова в Дніпрі.
У тілі Богдана досі залишаються уламки — в обох ногах, тазі, руках, лівій легені й черепі, біля щелепи. Видаляти їх лікарі не планують — операції можуть завдати організму ще більшої шкоди. Також Богдан має переломи стегна й правого передпліччя, ушкодження нервів лівої руки й органів черевної порожнини. Пальці правої руки досі працюють не повністю.
«Легше сказати, що в мене не уражене, ніж перелічувати всі ушкодження», — каже.
«Якщо женешся за метеликом, найімовірніше, втратиш його»
Далі довга географія лікування:
- Два місяці в Першій обласній клінічній лікарні Києва;
- Два тижні в Київському військовому госпіталі, де готували до відправлення за кордон; про направлення на таке лікування Богдан попросив начальника медслужби частини;
- Пів року в німецькому Реґенсбурзі, у Баварії, до січня 2024 року;
- потім Львівський госпіталь, знову Київський, операція;
- Інститут нейрохірургії — тут оперували хребет.
Поранення спричинило тяжке ушкодження спинного мозку. Нижче від ребер Богдан не відчуває тіла: «Самостійно підвестися з ліжка в положення сидячи зміг лише через рік після поранення, а технічно досі не ходжу, пересуваюся на кріслі колісному».
Тяжкість травми означала, що звичайні способи реабілітації не могли гарантувати повернення Богданові здатності ходити. Тож він шукав інші можливості. Ще в Німеччині прочитав, що в Україні встановлюють епідуральні нейростимулятори для цього, почав самостійно шукати лікарів, які могли б допомогти. Через знайомих і волонтерів вийшов на фахівців Інституту нейрохірургії імені Ромоданова.
Епідуральний нейростимулятор за допомогою електричних імпульсів стимулює нервові структури поблизу спинного мозку. Його застосовують у різних клінічних ситуаціях, зокрема, для контролю певних видів хронічного болю. У випадках травм спинного мозку електрична стимуляція також досліджується як спосіб активувати збережені нервові шляхи й допомогти відновити окремі рухові функції. Однак результат залежить від характеру ушкодження, а сама процедура не гарантує відновлення чутливості чи здатності ходити.
Для людей з тяжкими травмами спинного мозку такі втручання можуть бути частиною експериментального лікування. Тобто метод ще досліджують, а його ефективність і безпека для конкретного стану не підтверджені настільки, щоб гарантувати результат. «Я усвідомлював, що нейростимулятор може спрацювати, а може ні. Не допоміг».
За кілька місяців нейрохірург запропонував Богданові терапію стовбуровими клітинами. Для нього вона була безкоштовною. Погодився. Однак і цього разу очікуваного результату не було.
Стовбурові клітини можуть самовідновлюватися й за певних умов перетворюватися на інші типи клітин. У медицині досліджують, чи можуть вони допомогти відновлювати пошкоджені тканини, зокрема після травм спинного мозку. Теоретично така терапія може мати ефект, але спинний мозок має складну структуру, а відновлення пошкоджених нервових зв’язків є серйозним науковим викликом. Цю терапію стовбуровими клітинами для відновлення функцій після травм спинного мозку досі досліджують. Тому тут теж жодної гарантії, а застосування потребує оцінки доказів, ризиків і потенційної користі.
Після двох спроб Богдан прийняв, що медицина поки не має методу, який міг би повернути йому втрачені функції. Тоді згадав приказку, яку почув у німецькій лікарні: «Якщо ви женетеся за метеликом, то, найімовірніше, втратите його. Але якщо облаштуєте квітучий сад, то метелики, зрештою, прилетять до вас. А якщо не прилетять, то принаймні у вас буде гарний сад».
Тож тепер Богдан створює свій сад: «Намагаюся насолоджуватися життям і робити все, що подобається. Якщо з’явиться якась технологія або метод лікування травм спинного мозку — добре. Ні? Принаймні я не витратив безглуздо роки життя на очікування».
«Учили всього з нуля»
Сісти. Пересісти в колісне крісло. Помитися. У реабілітаційному центрі Четвертої лікарні Дніпра Богдан заново вчився робити базові речі.
Ерготерапевтка відділення фізичної та реабілітаційної медицини Анна Тоцька, яка працювала з Богданом, пояснює: на початку реабілітації разом з пацієнтом визначають, які навички для нього найважливіші.
«Починаємо з розмови: що було важливим до травми, чого найбільше бракує, до чого людина хоче повернутися. Для когось це самостійно приймати душ, для когось готувати родині сніданок, працювати чи займатися улюбленою справою», — розповідає вона.
Перед початком занять фахівці оцінюють збережені рухи, чутливість, силу, координацію та витривалість пацієнта, а також рівень ушкодження спинного мозку й динаміку відновлення. Завдання ерготерапії — не лише тренувати функції, які можна відновити, а й шукати способи компенсувати ті, що поки недоступні.
У Німеччині реабілітація тривала пів години-годину на день, тоді як у Дніпрі Богдан мав по три-чотири заняття щодня. Поступово навчився самостійно сідати, виконувати гігієнічні процедури й обслуговувати себе в побуті.
На ергокухні — у спеціально облаштованому просторі, де пацієнти відновлюють навички повсякденного життя, — Богдан знову вчився готувати. Ідеї для занять здебільшого пропонував сам. «Приготування пасти, борщу, піци, суші — це ще не всі смаколики! Шиття зі шкіри, робота з різними текстурами: металом, папером, пластиком. Врахуйте, що в Богдана не всі пальці», — розповідає Анна Тоцька.
Окремо Богдан працював над відновленням рухливості пальців, які після поранення не слухалися, заново опановував письмо. Дружина побратима навіть привезла йому прописи доньки.
«Відновлення і компенсація часто відбуваються одночасно. Ми можемо тренувати рухи кисті й одразу підбирати пристосування, з яким людина вже сьогодні їстиме самостійно. Адаптація допомагає користуватися своїми можливостями, поки відновлення триває», — пояснює ерготерапевтка.
Під час реабілітації Богдана часто навідували друзі — приїжджали цілими компаніями. «Мені дуже допомогло те, що ставлення до мене фактично не змінилося. Не терплю жалості, якогось особливого ставлення чи співчуття. Я нормальна людина», — каже Богдан.
Згодом у Києві отримав активне колісне крісло — легшу й маневренішу модель, яка дає змогу самостійно пересуватися. Тоді ж почав опановувати навички керування ним: вчився долати бордюри, вибоїни, інші перешкоди.
Тим часом лікарняна палата Богдана перетворилася на майстерню. Брат привіз йому шкіру й інструменти, і Богдан повернувся до давнього хобі — шиття. «Найменше від цього була в захваті сестра-господиня, бо в моїй палаті постійно панував творчий безлад», — згадує він.
Одним з перших виробів стала сумочка для сечоприймача. «Щоб не носити сечоприймач на виду й не привертати до нього уваги, я зробив сумочку, у якій його можна було сховати».
Згодом почав шити середньовічні торбинки. Однак братися за замовлення не надто любить: шиття залишається передусім хобі, не хоче виготовляти речі відповідно до чужих побажань.
Так, крок за кроком, Богдан повертав собі самостійність і контроль над життям.
Результат ерготерапії оцінюють не лише за тим, наскільки добре людина виконує вправи в реабілітаційній залі. Важливо, чи може вона застосовувати набуті навички у власному помешканні, на вулиці, на роботі. Для цього, зокрема, використовують шкалу незалежності після травми спинного мозку SCIM III, а також відстежують досягнення індивідуальних цілей пацієнта.
Головний показник успіху, за словами Анни Тоцької, «що людина може робити більше важливих для неї справ — безпечно, з меншою допомогою та з більшим контролем над власним життям».
Реабілітація не завершилася після виписки з лікарні — вона триває досі.
Богдан підтримує зв'язок з фізичними терапевтами. Наприклад, радиться з ними, як боротися з набряками ніг, які можуть виникати через тривале сидіння. «Я можу приїхати до них у гості, поділитися досвідом, показати, що турбує. Мені там завжди раді. Намагаюся попереджати, якщо приїжджаю зі своєю собакою», — розповідає Богдан.
«Ніхто краще за мене не знає моїх потреб»
Богдан ще проходив реабілітацію і формально залишався на службі, коли написав колега: «Не хочеш повернутися до роботи? У нас два невеликі проєкти. На них потренуєшся. Подумав: навіщо лежати й плювати в стелю, якщо можу працювати?».
За роки служби професія маркетолога встигла змінитися: з'явилися нові інструменти й технології. Спеціальних курсів для повернення до роботи Богдан не проходив. Освоювати нове допомагали колеги. Раз на тиждень збирав запитання, які накопичилися, і телефонував комусь.
Поки що Богдан працює неповний день. Решту часу присвячує масажу, фізичній терапії, вправам і побутовим справам. Планує повернутися до навчання в аспірантурі.
Разом з професійними навичками довелося заново пристосовувати робочий простір. Богдан випадково натрапив на оголошення про продаж колісного крісла з функцією вертикалізації. Купив. У реабілітаційному центрі отримав ортез, за допомогою якого тренувався стояти.
Таке крісло за допомогою спеціального механізму й опор, які підтримують тіло, дає змогу переходити з положення сидячи в положення стоячи. Це дозволяє діставати предмети, працювати за столом відповідної висоти, спілкуватися з людьми на одному рівні, пояснює Анна Тоцька. Водночас такі крісла підходять не всім: перед використанням потрібні індивідуальне оцінювання, налаштування, навчання.
«Разом з фізичними терапевтами ми опрацьовували можливість працювати стоячи. Це було новим досвідом і для мене, і для фахівців».
У випадку Богдана процес був складнішим через ампутацію правої нижньої кінцівки. Він мав навчитися фіксувати протез, використовувати підтримувальний пояс для тулуба й безпечно переміщатися між кріслами. На це знадобилося десять занять протягом десяти днів. Тепер він користується функцією вертикалізації самостійно.
Також Богдан придбав додому стіл з регулюванням висоти. Його стільницю можна піднімати й опускати, фіксувати на потрібному рівні. Це дозволяє працювати і сидячи, і стоячи. Тут Богдан проводить ранкові робочі дзвінки.
Зміни знадобилися й решті квартири. Богдан живе на першому поверсі будинку із закритим двориком. Дві сходинки біля входу замінили пандусом, а коридори, санвузол і кухню перепланували так, щоб усюди можна було вільно проїхати на колісному кріслі.
З ремонтом допомагав брат: «Адаптація простору відбувалася з моєї ініціативи, бо ніхто краще за мене не знає моїх анатомічних особливостей і потреб».
У цієї квартири є іронічна історія: родина купувала її, думаючи про дідуся, який мав проблеми з ногами. «Але людиною на кріслі колісному в нашій родині став не дідусь, а я».
За межі двору Богдан виїжджає на колісному кріслі рідко: будинок розташований на схилі, тому простіше скористатися автомобілем. Машину він придбав у серпні 2024 року й одразу обладнав ручним керуванням. Спочатку доводилося їздити з кимось, хто допомагав завантажити крісло в салон. Цього року Богдан навчився робити це самостійно.
Загалом його життя зараз доволі передбачуване: робота, побутові справи й улюблене хобі — шиття зі шкіри.
Богдан працює на двох роботах неповний день: налаштовує рекламу та з вересня викладає в Ліцеї інформаційних технологій, який сам закінчив у 2012 році.
Чимало часу проводить удома за шиттям, але майже щодня намагається кудись вибиратися: зустрітися з друзями, заїхати до магазину чи провести час у книгарні-кав'ярні «Вперта Коза», що розташована десь за кілометр від його дому.
Богдан живе із собакою та черепахою. Його золотисту ретриверку звати Злата. З вигулом допомагає брат, який живе неподалік і регулярно приходить поратися з хатніми справами.
Якщо Богдан хоче сам погуляти із собакою, то їде автомобілем на набережну на лівому березі Дніпра. Там є парковка й облаштована інфраструктура, зокрема газон.
З державними програмами Богдану загалом пощастило: ліжко, активне колісне крісло, матрац і протипролежневу подушку отримав доволі швидко. Облаштування робочого місця довелося оплачувати самостійно. «Мою ситуацію не так просто вписати в наявні механізми підтримки. Єдина пільга, яку маю як ветеран — звільнення від сплати ЄСВ».
Однак найбільшою проблемою він вважає не гроші, а брак інформації. Багато ветеранів, каже, не знають, куди звертатися по допомогу, які соціальні послуги їм доступні та на які пільги вони можуть розраховувати залежно від статусу — ветерана, учасника бойових дій або людини з інвалідністю внаслідок війни.
Богдан переконаний, що результат реабілітації — не лише відновлення руху чи здатності самостійно пересуватися. Не менш важливо допомогти повернутися до професії, захоплень і звичного життя або знайти спосіб займатися тим, що має значення.
Богдан згадує пасічника, для якого в реабілітаційному центрі шукали вулик, щоб він міг навчитися доглядати бджіл з урахуванням нових фізичних можливостей. Хлопця з Одещини з високою ампутацією обох ніг, який пересувається на електричному колісному кріслі й хоче повернутися до зварювання.
«Якщо людина нічого не хоче, фізичний терапевт нічого не зможе. Але якщо хоче повернутися до зварювання, ми шукаємо способи. Найкраще для мого повернення до повноцінного життя — коли сприймають не крізь призму поранення, а з огляду на те, яка я людина і що можу принести цьому світові».
