Перший мій фільм був на карпатському матеріалі — “Чому у півника штанці короткі”. Це єврейський автор — Овсей Дріз — написав російською казку, але переклав українською її Юрій Ярмиш. Матеріали я взяв повністю гуцульські для дебюту, бо відчував, що треба починати з Карпат.
У 1969 Бюро пропаганди випустило книжечку “по Котляревському” російською, де від “Енеїди” лишився один переказ сюжету хіба — хто і куди пішов, — і замовило мені керівництво проілюструвати її. І з цього потім виріс мультфільм.
Коли ми створювали мультфільм 1969 року, вся територія України була фактично російськомовною. Був випадок на нашій студії, коли дівчина-прибиральниця йде по коридору, зустрічає “парторга” й питає по-українськи: “Де мені помити ці баночки?” — так її вигнали — за розповсюдження націоналізму. Тому і герої моїх мультфільмів мовчать — бо дівчинку то вигнали.
Робота над “Енеїдою” 1991 зайняла у мене три роки — образи, промальовка, розкадровки, монтаж. Мультфільм складається з семи частин і кожна частина — 14 000 малюнків, над якими працював я та ще троє моїх помічників, які множили зроблені мною замальовки. Я сам писав сценарій, тому що всі інші мене не влаштовували, і слідкував за кожним кроком команди. І за цей мультфільм дали мені гонорар 47 000 — тоді я за них міг пів-України купити. А тут раптом все обвалилося й виявилось, що купити вже я міг хіба чотири пляшки горілки. І така образа мене взяла.
“Козаки” (серія мультиплікаційних фільмів 1967-1995 рр. — прим.) — це були гумористичні хлопці, а “Енеїда” — це все-таки сатирична річ. Треба було взяти персонаж, те серйозне, що в ньому було й гіперболізувати настільки, щоб вийшло смішно. Тоді підвести музику. І вже сам диктор бачить, що можна кумедно це все подати, розслабитися й не боятися. Взагалі кіно — це колективна творчість. Найбільша складність у тому, щоб ніхто не випав.
У 1991 я першим використав в “Енеїді” жовто-блакитний прапор, хоч його ще тоді не було затверджено. А закінчувався мультфільм словами “Січ Римська” — це теж я придумав, немає цього у Котляревського. Я просто подумав, що раз Еней-козак збудував Рим, то це є Січ — Римська. І по сценарію вийшло, що це сказав Зевс, тобто відкриває він Книгу Судеб і каже: “Еней збудує сильне царство / і заведе своє там панство. / Не мАлий буде він панок, / весь світ на панщину погонить, / багато хлопців там наплодить / і буде всім їм ватажок”. Пророчі це слова, коли вони з вуст головного бога.
Я не бачу “Енеїду” через призму героїчного, я бачу її через сміх. Підсвідомо я відчував, що з цією “пігулкою сміху” проковтнеться те основне, що там закладене.
“Народ” походить від слова “народити” і це пояснює те, чому Еней стільки разів ходить у гречку й чому Котляревський не соромиться акцентувати на цьому увагу.
Січ — це військове об'єднання, яке переросло в державу та надало характеру своєму народові. Як писав Шевченко, ночував козак у однієї вдови й поїхав, а вона народила і виховала сина. Тоді купила йому коня і відправила його на Січ. Де ви ще знайдете такий сюжет? Шевченко недарма називав Котляревського “батьком” — як та дівчина народила від козака, так Котляревський народив Шевченка. Це був його батько по релігії, що зветься “Україна”.
Я у Львові я жив до 1956 року і бачив як усі сміялися над тим, що відбувалось навколо у своїй особливій тональності — страшно, але смієшся. Але через це треба було пройти, щоб відчути матерію страху. Львів дуже багато дав мені, бо я застав ще інтелігенцію, яка потім поїхала. Я малим був, але відчував цю шляхетність, яка виражається не у показному гонорі, а в внутрішній інтелігентності: як розмовляють, як будують фрази, як непоспішно все відбувається, як опонують одне одному.
Коли я приїхав до Києва, то одразу відчув це ставлення “старшого брата”. Є така історія, коли композитор Римський-Корсаков приїхав до Миколи Лисенка і останній показав свої начерки до “Тараса Бульби” за щедрим обіднім столом. І питає у того, як у старшого брата: “Як вам моя музика?”. А він відповідає: “Вареники очень вкусные”.
Мову вивчати ідіть до Коцюбинського. А як викресати іскри з металу — до Франка. До Шевченка — по мудрість. А за освіченістю — тут Котляревському вже немає рівних. Ну, а Леся (Українка) — то просто чаклунка.
Я взагалі в консерваторії на вокалі навчався. Але потім усі ці фізіологічні зміни і викладачка то те, то це давала мені пробували, але все ніяк. Остання моя ганьба — це арія Султана з опери “Запорожець за Дунаєм” — це була моя остання двієчка і все. Бо не моє. Але досі музика, пісня мені дуже допомагає, зокрема вибудувати ритм малюнку, фактури — додаси синкоп і працює! Бо це все якийсь спільний культурний багаж, настільки воно все між собою взаємопов'язане.
В класі дев'ятому мене як відімкнуло від соцреалізму. Я почав бавитися з світлом і тінню, й сказав: “Ні, рєбята, цей ваш соцреалізм — це щось не те”.
Я взагалі малююча на папері людина, у мене навіть комп'ютера немає. Хоча сучасні технології, вони вражають. Тут тільки талант потрібен.
Поспілкуватися вживу з класиком української мультиплікації та подивитися “Енеїду” на великому екрані ви зможете на зустрічі 2 вересня о 15:00 в Національному художньому музеї України. Більше про подію.
Переглянути мультфільми “Пригоди козака Енея” та “Енеїда” ви можете в рамках постійної експозиції виставки “Проект Енеїда”, що проходить у Національному художньому музеї України з 24 серпня по 29 жовтня.