"Липневі грози" (режисери Анатолій Карась та Віктор Шкурін, 1989-1991)
Дилогія про протести шахтарів з Донбасу в кінця 80-х – початку 90-х років. Перша частина під назвою “Страйк” охоплює виступи шахтарів в липні 1989 року на площі біля Донецької ОДА.
Камери операторів пильно вглядаються в зміни емоцій на обличчях шахтарів, які слухають доповідачів на площі. На когось вони реагують схвальною посмішкою, виступи деяких своїх колег зустрічають з недовірою. Знімальна група протягом місяців живе з гірниками на площі, а також фільмує тяжкі умови праці і проживання їхніх родин.
“Викид” — друга частина фільму, що переносить нас в 1990 рік і ми бачимо, що відбулося після першої хвилі протестів. Тепер боротьбу за свої права потрібно продовжувати не на площі, а в коридорах влади. Відповідно, змінюються герої та інтонації. Дехто з тих, хто ще недавно стояв на площі перетворюється на профспілкових чиновників, які не готові піти у відставку, визнати провину або вести будь-який діалог.
Перша частина, яка знята в репортажному жанрі, дозволяє подивитися на протест з середини. Шахтарі постають як дієві суб’єкти історії, що не бояться голосно заявити про свої права, а головне – їх відстояти. Цінність цього фільму, передусім, в тому, що автори не покидають своїх героїв у момент, коли їм все вдається. Продовжують слідкувати їх долею в інших незвичних умовах, обравши для цього нові прийоми і засоби. Відмінні перша і друга частина фільму навіть за темпоритмом, але вони зовсім не дисонують між собою, а утворюють гармонію революційної романтики і пост-революційної рутини. Важливість цих подій для історії України складно переоцінити.
"Щаблі демократії" (режисер Георгій Шкляревський, 1992)
В стрічці “Щаблі демократії” зафіксовано публічні масові акції, що відбувалися в Києві протягом останніх років “перебудови” та першого року Незалежності. Перша частина демонструє піднесення демократичних масових рухів у Києві, насамперед Народного руху України. В другій частині представлені акції невдоволення вже після повалення СРСР. Люди лишились розчарованими, адже швидка зміна статусу і назви не означала, швидкої зміни в функціонуванні системи.
Цей фільм не лише тематично співзвучний фільмам про Євромайдан, але ми можемо побачити навіть одні і ті ж образи, що повторилися через 20 років. Зокрема, поваленню пам’ятника Леніна присвячено досить багато екранного часу – як у фільмі 1992, так і в фільмах, що відображають події 2014 року. Демонтаж радянської системи, який розпочався ще наприкінці 1980-х продовжується і в наш час.
"Україна. Точка відліку" (режисер Сергій Буковський, 2011)
Картина починається і закінчується засіданням президентів трьох країн в Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року, де був підписаний документ про розпуск СРСР і створення СНД. Та це лише відправна точка. Далі режисер застосовує простий, але дієвий прийом, щоб розказати історію — вмикає хроніку останніх років існування Радянського Союзу. Всаджує учасників і свідків тих подій перед екранами. І просить прокоментувати побачене. Перебудова, Чорнобиль, знаковий для світу 1989 рік, важливий для України 1990 рік. І нарешті — розпад СРСР, який виглядає, як тонкі політичні маніпуляції, в яких Горбачову не вдалося провернути трюк з ГКЧП, а Кравчук просто вдало вловив момент.
Фільм був створений і до 20-ї річниці Незалежності і був показаний на зальнонаціональному каналі. Звичайно, телевізійний формат накладає низку своїх умовностей. Переважають крупні і середні плани, акцент на вербальну складову. Все має бути абсолютно зрозуміло, тому ми бачимо різного роду підписи, титри, дикторський текст, інтерв'ю. Та все ж головна цінність стрічки в тому, що режисеру вдається примусити політиків досить відверто говорити про такі непересічні події. Не слід забувати, що історія твориться не лише на площах і майданах, але й в кабінетах чиновників, а дуже часто «під килимами». І саме про це фільм Буковського.
"Прощавай, СРСР" (режисер Олександр Роднянський, 1992-1994)
Це конструктивне, багатолінійне кіно з великою кількістю персонажів, з поєднанням хроніки, кадрів ігрових фільмів. Автора цікавить той стан фрустрації, розгубленості, що настав після розпаду наддержави. Він весь час ставить питання про те, що може залишитися після періоду винищування цілих поколінь і народів, і що кожен індивідуально міг би змінити в майбутньому. Своєрідним образним епіграфом Роднянський обирає цитату з картини “Уламок імперії” Фрідріха Ермлера, коли два солдати направляють один на одного зброю і виявляється, що і російського і німецького солдата грає одна і таж людина. Стверджуючи істину про те, що вбиваючи іншого, ти вбиваєш себе. А насильство породжує таке ж насильство.
Режисер аналізує в своєму фільмі не лише наслідки існування системи під назвою СРСР, але й природу цього явища. А головне, що його критика направлена не на якогось абстрактного монстра, жертвою якого всі стали, а на монстра в кожному. І пропонує аналіз цей почати з себе.
"Обличчя протесту" (журналіст Андрій Шевченко і режисер Руслан Гончаров, 2003)
Це чи не єдиний документальний фільм, який розповідає про масштабну кампанію «Україна без Кучми», яка відбувалася на початку 2000-х. У центрі Києва учасники акції влаштували наметове містечко і вимагали відставки президента країни й керівників силових відомств а також проведення незалежної експертизи у справі вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе .
Головною вимогою під час акції «Україна без Кучми» було «Більше правди!». І цим правилом намагалися керуватися автори фільму, тому намагаються дати слово всім учасникам протесту – від організаторів акції до начальника міліції, який керував її розгоном. Коли ми слухаємо інтерв'ю «беркутівців» і протестувальників, вони викликають майже однаковий рівень довіри і співчуття.
Та не лише тема, але і доля самого фільму ілюструють час, в який вона була створена. Після прем’єри в київському Будинку кіно стрічка буквально була покладена на полицю. Як йдеться в одній із статей журналу KINO-КОЛО: “Фільм сприймається як обвинувачуваний вирок зовсім не тому, що автори ставили перед собою завдання когось звинуватити, а тому що відтворює панораму подій, не допущених тодішньою владою в інформаційне поле країни”.
Якщо Майдани 2014 та 2005-х років залишили помітний слід в мистецтві, і породили цілу низку візуальних образів, які були зафіксовані сотнями кінокамерами, то практично така ж за масштабом кампанія «Україна без Кучми», яка, до слова, охопила не одне місто, практично відсутня в медійних колах. Тому для нас і є таким важливим і цікавим є фільм «Обличчя протесту».
"Помаранчева зима" (режисер Андрій Загданський, 2007)
Помаранчевий майдан 2004-2005 років, що розпочався як реакція на масові фальсифікації, виборів між кандидатами в президенти Віктором Януковичем і Віктором Ющенко, більше нагадував концерт чи свято. Важливе місце займали лідери опозиції, які були і лідерами протесту. Це відобразилося і в фільмах про дані події.
Проте “Помаранчева зима” вирізняється поміж інших мірою іронічного відсторонення. Андрій Загданський відходить від прямого репортажного методу і заглиблюється в роздуми про революцію і владу, жертву і народ. Окрім кадрів, знятих безпосередньо на Майдані, режисер додає хроніку подій 2000-2001 років, уривки з фільму Довженка “Земля”.
Драматургічною основою для фільму виступають опера "Борис Годунов" Мусоргського і “Травіата” Джузеппе Верді. В першій половині розповідається про функціонування Майдану, як живого організму, а також про стосунки тогочасних лідерів опозиції та народу. Режисер міг поставити крапку на інавгурації Віктора Ющенка, як в більшості фільмів про події 2004-2005 років. Але історія на цьому не закінчується і друга частина відповідає опері “Травіата”, що в даному контексті оповідає про трагічне кохання народу до свого лідера.
В фіналі автор іронічно зауважує, що після перемоги нова влада знесла швиденько вже непотрібні їй намети, розділила портфелі, а через деякий час розсварилася між собою.
"Майдан" (режисер Сергій Лозниця, 2014)
Епічний узагальнений погляд на події Євромайдану. Лозниця принципово відкидає будь-який прямий вплив на об’єкт зйомки. Тому він не використовує інтерв’ю, не слідує за одним персонажем. Головний герой «Майдану» - люди як такі. В фільмі немає крупних планів. Режисер уникає і протилежного прийому загальних панорам, які б продемонстрували весь масштаб зібрання, але перетворили б спільноту Майдану в безликий натовп. В певний момент Євромайдан перестав бути сумою окремих людей і перетворився в колективну єдність. І саме спосіб репрезентації, який було обрано в фільмі Сергія Лозниці, найкраще відображає цей ефект.
"Varta1, Львів, Україна" (режисер Юрій Грицина, 2016)
Фільм вирізняється поміж інших тим, що він розповідає про події Євромайдану безпосередньо не показуючи їх. За сюжет повністю відповідає звукова частина. Це розмови водіїв-волонтерів, які скоординувалися за допомогою мобільного додатку Zello (програма для передачі голосових повідомлень через Інтернет) і декілька днів стежили за правопорядком у Львові, який ніби застиг очікуванні новин з Києва. Весь фільм був знятий на VHS-камеру. Візуальна частина складається з проїздів порожніми околицями міста. Тьмяність і дражливість кадру додає особливої естетики і атмосфери і ніби підкреслює стан невизначеності, в якому всі перебували на той момент.
Режисер звертає на речі, які не помітно з позиції прямої перспективи, дивлячись на події революції 2014 дещо скоса, і це стає дієвою ідеологічною критикою.
"Декомунізація UA" (альманах, 2016)
Це цикл з п’яти фільмів: “Сектор Маріуполь”, “Радянське”, “Пара олімпійців”, “Живі та нескорені”, “Комуналка”. Два останніх брали участь в національному конкурсі фестивалю DocudaysUA. Фільми створювалися в межах навчального проекту Школи журналістики УКУ. Відчутно, що ці фільми робилися в стислі терміни, тому не всім вдалося зануритися в суть проблеми, повністю розкрити своїх героїв. Це не так суттєво в даному контексті.
Важливою є спроба проаналізувати, що ж приховується за цим словом “декомунізація” і які зміни в суспільстві воно за собою тягне. Піти трохи далі засудження минулого чи якихось конкретних осіб, не ділити на чорне і біле, а помітити напівтони. Так в "Живі й Нескорені" мова йде про два музичні колективи Червонограда Львівської області, які мають різні погляди на життя та історію. "Жива пам’ять" – хор російської общини, та "Нескорені" – співоча чота прихильників ОУН-УПА. Ставиться питання про можливість мирного співіснування людей з різними ідеологічними поглядами.
"Рідні" (режисер Віталій Манський, 2016)
Через призму власної родини про анексію Криму і війну на сході країни і про те як останні суспільно-політичні події заважають нормально жити і спілкуватись близьким людям. Географія фільму охоплює Львів, Донбас, Крим, Одесу і Москву. Куди б не поїхав Манський, розмови на кухні чи у вітальні переходять на політичні теми. Але все ж фільм залишає надію на примирення у родині.
Манському можна закинути, що картина досить кон'юнктурна, робилася нашвидкуруч, але не можна відмовити їй в людяності. Спробі поговорити про серйозні теми, не завдавши шкоди своєму герою. От саме цього такту й толерантності нам часто не вистачає.
Документалістика завжди була активно інтегрована в соціально-політичний контекст історичного розвитку суспільства. Та не слід забувати, що документальне кіно – це перш за все авторська інтерпретація, а не реальність, як вона є.