На банері, який анонсує проект, зображено шматок карти України з Кримом у палітрі державного прапора. Над Кримом, з докором у погляді,– обличчя Олексія Горбунова. Власне, уся візуальна комунікація проекту базується на присвяті подіям в Криму 2014 року. Напевно цей факт і дизайн афіш стали причиною того, що кремлівські ЗМІ ще задовго до прем'єри почали кричати про «антиросійський спектакль за участі зрадника Горбунова».
Направду, асоціативно цей імідж відсилає до тиражованих у 2014 році в Криму бордах, де карту України було заквецяно чорною фарбою та оздоблено свастикою. Напевно всі, кому не байдужа тема анексії, добре пам'ятають цей феєричний дизайн. Тому банер проекту зчитується як такий, що репрезентує об'єкт контрпропаганди – те саме, тільки з протилежним знаком. Орієнтація до подібного дискурсу викликала стурбованість не лише у кремлівських ЗМІ, але і у деяких глядачів, які сприйняли такий меседж як продукт вітчизняного, умовного «агітпропа». Проте ця інтерпретація є скоріше одним із прочитань глибоко символічного твору та, власне, не менш символічної опери, створеної за його мотивами.
Чи є тема анексії у виставі? Для інсайдерів політичної драми – можливо так. Але дуже опосередковано, скоріше на емоційному рівні і лише для тих, хто сприйняв анексію як трагедію втрати домівки, а не «щасливе возз’єднання з історичною батьківщиною». Ані агресивних гасел, ані контекстної соціальної критики у виставі немає. Словом, жодної «полунички» за яку можна вчепитися інвективним випадам політиканів з обох боків конфлікту. Історія, розказана у «2014», відбулася сто років тому, або зараз, або відбувається у майбутньому – час тут матерія відносна.
Жанр «футуристичної опери» є не занадто тиражованим. Навіть всезнаючий Google на запит цього словосполучення видає до пари «2014» режисера Олексія Коломійцева лише «Перемогу над сонцем», створену у 1913 році Михайлом Матюшиним та Олексієм Кручених. Пролог до опери написав Велимір Хлєбніков, художнє оформлення розробив Казимір Малевич. Останніх двох хлопців через сто років долучили до створення другої опери у цьому жанрі: Хлєбнікова в якості автора тексту, Малевича як ідейного натхненника. За словами Дарії Мєлкіної (продюсер проекту та співавтор сценографії «2014»), саме картина Малевича «Супрематична композиція №1» стала імпульсом до створення візуального образу вистави.
Сюжет твору Хлєбнікова розгортається навколо драматичних подій 1917 року, коли в оселю до людей заходять з обшуком матроси-більшовики. Шукають «білих», вбивають сина, ґвалтують доньку, знущаються над почуттями старої матері. Замість того, аби піти, вони починають пиячити на місці злочину. Центральним персонажем тут стає «старшой», – у «2014» його роль виконує Олексій Горбунов. Поступово занурюючись у стан сп'яніння, «старшой» програє ситуацію по колу, заглиблюється у досвід скоєного злочину. Зрештою, мати не витримує глуму над її родиною, щільно зачиняє вікна і підпалює усіх задіяних в учиненні наруги – і жертв, і катів.
Попри те, що за словами авторів «2014» персонажів другого плану в опері немає, саме Горбунов у цій історії стає енергетичним еґрегором, що задає емоційну напругу опери, додає їй щирості звучання та драматичної глибини. Для актора участь у проекті стала поверненням на театральну сцену після шестирічної перерви. Водорозділ «Кримнаш» залишив Олексія категорично по цю сторону конфлікту, і, попри успішну кар'єру в Росії, зараз його творча діяльність точиться переважно на батьківщині.
Центральною композиційною деталлю сценографії (художнє рішення – Олексій Коломійцев, Дарія Мєлькіна) є фронтальна металева конструкція, – кубістична структура, обмежена прямокутною рамкою, – куди актори «вписують» себе як елементи художньої композиції. Окрім героїв, фігурантами візуальної оповіді стають прямокутні ширми і трикутники – асоціативно схожі на друзки розбитого дзеркала чи то віконного скла. Палітра вистави монохромна. Колір з'явиться лише наприкінці червоним вогнем пожежі.
Якщо побіжно згадати прикмети футуризму як стилю – основною його ознакою є примат форми над традицією та логікою викладення змісту. Тут форма стає самоцінною оповіддю. Якщо розглянути «2014» у цьому сенсі, то завдання досягнення максимальної виразності зміста через форму досягнуто. Проте, саме існування футуризму як стилю, з тими ж обрисами, що і сто років тому, в наш час є досить сумнівним. Тому, якщо бути точним, «2014» є ретрофутуристичною оперою, що жодним чином не применшує актуальності її звучання – проект виник на нерві часу і є цілісним та палким мистецьким висловленням, що передає відчуття страху вторгнення чужинця у твою оселю, страху перед неспинною енергією руйнації та власною безпорадністю.
Розведена на шість голосів партитура опери створена на основі компіляції тексту Велиміра Хлєбнікова. Композитором виступив сам Олексій Коломійцев. Музика тут не стільки інтерпретує, як увиразнює поетику непростої п'єси Хлєбнікова, можна навіть сказати, робить її доступнішою для сприйняття. Уникаючи відсилань до конкретного історичного моменту, – у виставі немає ані 1917, ані 2014 року – режисер моделює універсальний образ ситуації відтвореної у тексті: вторгнення чужинців у сталу систему життєбудови. Інтервенти тут постають гібридом ассасинів із комп’ютерної гри і прибульців-хижаків, запрограмованих на знищення. Зло режисеру вдалося досить виразним, натомість світ, який воно руйнує, проступає ескізно без претензії на «чудо буття». Жертви тут – лише статисти. Проте краса понівиченого світу виявляє себе у рефлексіях «старшого» який, напиваючись, вилюднює із хижака-деструктора в Іуду-боговбивця. Будова тексту Хлєбнікова подібна до спіралі, минаючи кола якої «старшой» з кожним обертом все глибше занурюється у людину в собі. Почасти, режисером зчитано цей момент, але драматичний потенціал, закладений у дану структуру не реалізовано повною мірою – екстатика дії зависока вже від початку історії.
У театральному світі режисер Олексій Коломійцев фігура одіозна. Причиною тому є не лише його контраверсійна та безкомпромісна діяльність у мистецтві, а і складні стосунки з колективами театрів, в яких йому доводилося головувати. Тому, напевно, форма незалежного театру, де актори не є штатними одиницями, а учасниками гри доброї волі, що погодилися на складну, але захоплюючу творчу подорож з «божевільним капітаном», усвідомлюючи усі "за" і "проти" цієї авантюри, є найбільш оптимальною формою роботи для режисера. Власне, саме тому «Театр Олексія Коломійцева» який вже більше року працює в Одесі є, на даний момент, найбільш успішним проектом режисера.