Майже три тижні тому в.о. начальника управління охорони культурної спадщини КМДА Яків Діхтяр написав заяву про звільнення за власним бажанням. Як повідомляє портал "Музейний простір", головний пам’яткоохоронець столиці вирішив піти з посади після того, як його попросив про це міський голова Віталій Кличко.
Нагадаю, що для більшості киян збереження історичного образу міста не менш важливе, аніж вирішення, наприклад, транспортних проблем. Тому низка громадських організацій, починаючи з Українського товариства охорони пам’яток, стала на захист чиновника і зажадала аргументів його звільнення. Було призначено службове розслідування. Не знаю, який чиновник Яків Діхтяр, думки, висловлені щодо нього різними людьми, суперечливі. Від «чудова, принципова людина, кістьми лягав за київські пам’ятки архітектури», до «Руслана Кухаренка пам’ятаєш? Діхтяр такий самий, тільки Кухаренко ще вряди-годи працював».
Службове розслідування діяльності Якова Діхтяра триває, тож почекаймо його закінчення і публікації результатів. А поки що народ снує здогади щодо можливих кандидатів на важливу для міста посаду. За інформацією порталу «Музейний простір», отриманою з інсайдерських джерел, охорону київських пам’яток цілком можуть довірити вельми екзотичній як для цієї посади особі – такій собі Діані Карпенко-Кантер. Не знаєте, хто вона? Гугл в поміч! Пані Карпенко-Кантер є випускницею університету ім. Карпенка-Карого, закладу, в якому точно не навчають історії архітектури. Прославила себе (вже як уміла) дописами у власному блозі про те, як кілька місяців подорожували з своїми малими дітьми Латинською Америкою. Ще відома як засновниця мистецького еко-поселення десь на Чернігівщині. Який стосунок має уся ця діяльність до охорони пам’яток? Вже не кажу про брак спеціальної освіти у претендентки.
Щоправда, часом називають імена ще двох кандидатів на посаду начальника Управління охорони культурної спадщини КМДА. Однією з цих кандидатур може бути одіозна Неля Куковальська – колишня директорка Національного заповідника «Софія Київська», та сама, що не бажала віддавати багатомільйонні приватні кредити і залишила після себе пограбовані фонди і тріщини у стінах споруд заповідника.
Ще одна кандидатура – Віктор Вечерський, заступник директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Мінкульту (Департамент, за повідомленнями Мінкульту, розформували – прим. ред.). Який чиновник Вечерський, не беруся судити, його репутація також неоднозначна. А от науковець він справді відомий: один з кращих фахівців з історії архітектури українського бароко, що ввів у науковий обіг десятки до того не відомих архівних документів, автор численних монографій, а також підручників для ВНЗ з історії світової архітектури українською мовою (до цього вся термінологія з предмету подавалася студентам російською).
Але у даному разі мене бентежать (це ще м’яко кажучи!) не так кандидатури на посаду головного пам’яткоохоронця столиці, і навіть не спосіб отримання інформації щодо них у дусі «одна баба казала», бо офіційних заяв годі дочекатися. За свідченням того ж таки «Музейнорго простору» Віталій Кличко заявив, що не має нічого проти Якова Діхтяра особисто, однак має зобов’язання перед своєю командою. Перед ким-ким? Повторіть, будь ласка, бо я не вірю власним вухам.
Незважаючи на усе, що з нами відбувалося протягом останніх місяців, пан Кличко так і не втямив, що міський голова має зобов’язання перед громадою, а не власною командою
Здається, незважаючи на усе, що з нами відбувалося протягом останніх місяців, пан Кличко так і не втямив, що міський голова має зобов’язання перед громадою, а не власною командою (до якої, між іншим, вже увійшли особи, яких важко назвати улюбленцями Києва). І не треба бавитись підміною понять, це дорого обходиться. Кияни, незалежно від того, за кого голосували на виборах міського голови, однаково переймаються долею пам’яток архітектури та збереженням історичного образу свого міста. Вони мають знати, хто опікуватиметься старожитностями. Причому не дізнаватися про призначення постфактум: кандидатури хотілося б знати завчасно, так само, як і програму їхніх дій на посаді. Бо інакше, як казав Вінстон Черчілль, за що ми тоді воюємо?