ГлавнаяКультура

Олесь Санін: "Сам я про Майдан не буду знімати ніколи"

16 липня на Одеському міжнародному кінофестивалі — світова прем'єра довгоочікуваної історичної драми Олеся Саніна «Поводир». Від задуму цього проекту до його реалізації режисер йшов майже вісім років. За цей час багато чого змінилося - співавтори, що писали із Саніним сценарій, сам сценарій, виконавці ролей, назва (спочатку були "Кобзарі"). Незмінною лишилася лише ідея фільму.

В основі сюжету – історичні факти, насамперед – знаменитий з'їзд кобзарів у Харкові в 1934 році, всіх делегатів якого було заарештовано та розстріляно.

Після Одеського МКФ, де «Поводир», знятий за підтримки Держкіно України, змагатиметься у міжнародному конкурсі, на фільм чекає конкурс кінофестивалю у Варшаві, який відбудеться у жовтні. У національний прокат, що стартує у вересні, вийде двогодинна версія, а для телебачення змонтують чотирьохсерійну версію «Поводиря».

За весь час роботи над фільмом Олесь Санін не дав жодного інтерв'ю. Досвід попередніх років, коли стільки разів все зривалося та впадало в стагнацію, довів, що краще мовчати до тих пір, поки не буде вироблено фінальних титрів. LB.ua поговорив з Саніним про українське кіно, яке має змінитися разом із суспільством, та про те, чому режисер ніколи не буде знімати художній фільм про Майдан.

Фото: kino-teatr.ua

Про Майдан

Звісно, там були різні люди. І ті, кому було просто цікаво, кому просто хотілося поспати в наметі у центрі столиці, зараз вони лишилися також. Для мене це була війна, хто би що не говорив.

Тепер я знаю, на що схожа війна. На бабусю в мохеровому яскравому беретику, поверх якого вдягнута касочка-каструлька, бабусю, яка на останні свої гроші купила десять пакетиків чаю і розносить його хлопцям, що стоять біля стіни вогню. На хлопців з фанерними щитами у саморобних лицарських латах, які йдуть під кулі рятувати абсолютно незнайому їм людину. На людей, які діляться останнім, йдуть на відверті ризики – тому, що вони зробили такий вибір. Я зрозумів, що війна – це історія вибору. Власного вибору – на чиїй ти стороні.

Майдан – це потужна енергія. Вона породила спільноту людей з точними уявленнями про те, що вони люблять і що не люблять, за що готові померти, а що готові придушити. З'явився новий зміст слів «держава», «армія», «закон». Сьогодні люди хочуть мати реальний вплив на своє власне життя.

Якщо влада не знайде спосіб змінити країну, на наступному Майдані поставлять гільйотини. Просто вигнати з країни пройдисвітів і влаштувати екскурсію у чергове Межигір'я – цим люди більше не обмежаться. Вони вимагатимуть крові тих, хто знищів їхню мрію.

Сьогодні все змінилося. Сьогодні я не заздрю людям при владі – стати щасливими їм не скоро вдасться.

Про сучасне українське кіно

Cаме зараз стане зрозумілим, чи прозвучить сучасне українське національне кіно у світі як явище, або ж затреться дешевими псевдопатріотичними неосовковими творами. Я маю надію, що прозвучить. Тому що остання наша зима привнесла багато нових смислів у світ. В Україні вже є глядач, який вимагає на екрані історію власної душі, власної гідності. Зараз має з'явитися кіно правди, тому що люди хочуть почути відповіді на питання прямо сьогодні: як нам жити далі, що є добро, а що зло. Тому перед митцями постає виклик – чи впораються вони з цим глядацьким запитом.

Фото: www.day.kiev.ua

“Вавілон-13” - це не просто кіно, це соціальний кінематографічний вибух. Це кіно про «тут та зараз». Переконаний, що все з часом у нас викристалізується маса чесних художників, тому що велика більшість з тих, хто був на Майдані, не зможе брехати принаймні самому собі, впадаючи у кон`юктуру.

Сам я про Майдан не буду знімати ніколи – я боюся збрехати. Я дуже тяжко це пережив. Вперше в житті я не зміг заховатися за камеру, хоча був з нею на Майдані майже весь час. Не для того, щоби знімати художнє кіно, бо це просто дикість. Знімав як оператор для декількох іноземних телеканалів, бо мої іноземні друзі відверто сказали, що бояться йти самі, і для них це дійсно було небезпечно: вони не знають нашої мови і під час атаки не розуміли, куди бігти.

Про “Поводиря”

Мені не цікава історія радянської влади. Мене цікавить незламність людського духу. Історія людей, які в нелюдських обставинах жили, вижили і лишилися людьми. Я вивчав історію духу опору. Головний герой картини – Іван, кобзар (його грає Станіслав Боклан), колишній солдат, який внаслідок поранення втратив зір, але здолав все, піднявся та зрозумів, що музика та слово також можуть стати зброєю. І виявилося, що незрячі можуть бачити набагато більше.

Фото: bezkino.com

Зараз часто згадують бандерівців. Та останніх бандерівців наприкінці 1950-х не стало! Але уяви, вони воювали тільки заради того, щоб через покоління люди знали: вони не зрадили своїх переконань! Виявляється, історія духу – матеріальна. Вона живе для нас в оповідях, піснях. Не в зброї, не в завойованих територіях, не в підручниках з історії, які постійно переписуються владою.

Для українців епос досі дуже важливий. І ми перетворюємо історію, що трапилася з ними навіть недавно на міф. В цьому плані ми середньовічний народ.

Я знімав тільки ті історії, що мають документальне підтвердження. Працював в архівах СБУ, компартії, Інституту фольклору та етнографії. Є документи, що підтверджують факт проведення з`їзду кобзарів, де зібралося 200 делегатів, факти розстрілів, звинувачень. Дві дисертації на цю тему написав харківський дослідник Кость Черемський. Факт знищення кобзарів неспростовний. Але я не вірю, що вони самі приїхали на з'їзд, де їх заарештували, а потім розстріляли.

Біографію свого хлопчика-поводиря Пітера я взял з двох газетних історій. Одна — про безпритульного хлопчика, якого знайшли у 1934 році: він розказував, що був сином американського спеціаліста; а друга — про хлопчика-іноземця, який став поводирем у кобзаря.

Сергій Жадан в моєму фільмі грає розстріляного поета Михайля Семенка — засновника та теоретика українського футуризму. Він читає його вірші. Семенко свого часу будоражив всеь Харків. І бачиш, як сталося у Харкові сьогодні. І я думаю, чому знову у великому індустріальному місті провідником ідеї спротиву стає письменник, поет? Чому він стоїть на барикадах, а не вірші пише? Жадан, як і Семенко, став для Харкова маячком спротиву проти приниження гідності.

Джамала в “Поводирі” грає драматичну роль, жінку складної долі і характеру, абсолютно не такого, як у неї самої. Це жінка, яка вибирала, як їй вижити, робила вчинки - хороші і не дуже, і навіть вийшла заміж за офіцера НКВС — знову ж таки, заради виживання.

Фото: www.times.if.ua

Звичайно, простіше працювати, використовуючи те, на що актер вже здатен. Але і у випадку Джамали, і у випадку Станіслава Боклана — виконавця головної ролі — мені довелось знищити все те, чим він користувався для свого звичайного репертуару героїв. Стас жартує, що його герої “заставляють дихати частіше жінок середнього віку”. Натомість я його “осліпив”, спотворив його обличчя шрамами. Стас вчився грати на старосвітській бандурі. У нього був консультант - незрячий, призер параолімпіади, дзюдоїст Ігор Засядкевич. Зі Стасом працювали ті, хто допоміг нам відновити вправи єдиноборства з костуром. Для кобзаря костир – це не тільки паличка, на яку він спирається чи мацає дорогу, це його зброя. Стас вчився з ним наосліп ходити та боротися. В США ми замовили йому спеціальні лінзи, що імітують незрячі очі: вони повністю покривають роговицю і людина в них дійсно нічого не бачить. Стас вчився рухатися, існувати з пластикою незрячої людини. Він навіть не міг підгледіти свій текст в сценарії. Він почав все слухати навколо, пізнавати світ по звуках, на смак та дотик.

На роль Пітера у нас був дуже великий дитячий кастинг. І ніхто не підходив. Мені був потрібен такий.. інопланетянин. Хлопчик, який на все дивиться як на нове, все бачить, але не розуміє, що відбувається, тому що він іноземець. В процесі безуспішного пошуку такої дитини я у розпачі зупинився, все – п'ять днів до початку зйомок, а головного герою немає. Почав знову переглядати каталоги. Натрапив на відео, надіслане з США: хлопчик сидить на дивані, розповідає якогось віршика, українською мовою з акцентом. Мені спочатку не сподобалось, а потім він почав грати на фортепіано — і просто перевтілився в цю музику. Це дитина надзвичайної дисципліни, він не просто вивчив свою роль, але навіть дорослим акторам підказував. Антон грав не себе у запропонованих обставинах, а реально переживав трагічну історію того хлопчика Пітера, історію його втрат.

Фото: www.facebook.com/theguide2013

Я свідомо йшов до масового глядача – хотів, щоби ця історія була почутою та зрозумілою. Чим ближче картина до концептуального мистецтва, тим далі вона від глядача. Хоча в мене й була спокуса, бо я сам граю на бандурі і багато знаю про мистецтво кобзарства, але свідомо відійшов від його сакральних моментів. Хоча окремі ознаки глядач все ж таки побачить: кобзарство – це не виконавська традиція, це духовна ініціація, сакральне дійство, яке має зовсім інші задачі. У кобзарському товаристві показувати голос заборонено. Ти мусиш мати голос, тому що тебе мають чути люди, але хизуватися ним не можна. Кобзарство вижило й тримається до сих пір – тому що воно сакральне.

"Поводир" – така собі індустріальна матриця українського кіно на сьогодні. Зріз всіх його сьогоднішніх можливостей. А можливості дуже великі, до речі. Фільм може сподобатися, або ні, на рівні історії або режисури, але не думаю, що хтось скаже, що кіно зроблено непрофесійно.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter