Сильна, розумна, діяльна, інтелігентна, гостра на слово, прямолінійна іноді до безапеляційності, іронічна… Такою запам’ятають Ірину Калинець (Стасів) і ті, хто добре її знав, і такі, як я, – хто був знайомий з її творчістю й зрідка бачив особисто під час публічних заходів.
Та сьогодні мені чомусь згадався епізод із документального проекту Андрія Михайлика «Україна 20/21». Пані Ірину запитали, кого можна назвати елітою нації, і вона замість теоретизувань чи звинувачень на адресу сьогоднішніх державців, раптом розповіла просту історію (цитую майже дослівно): «У більшовицькому концтаборі помер священик Іван Кипріян. Він опікувався неповнолітніми, яких кинули туди на загибель, бо через власну безпритульність і неповносправність вони не були потрібні суспільству. В одну із зимних ночей, коли було зрозуміло, що в охололому сибірському баракові вони не виживуть, отець попросив, щоб за нього поставили свічку, а сам пішов у той барак. І замерз разом із дітьми…». На одну мить в її очах з’явилися сльози. На одну мить наче зникла її захисна броня. І тільки на одну мить – бо вже за секунду Ірина Онуфріївна чітко формулювала: елітою нації можуть бути лише ті особи, кому зрозумілий і близький закон жертовності.
Звісно, говорила вона не про себе, але якраз вона – людина, яка все життя боролася з тоталітаризмом, намагаючись прищепити своїм співвітчизникам розуміння того, що таке самоповага й, зрештою, справжня незалежність, – саме ним і керувалася.
«Радянська влада – дама вразлива. Гірко тому, хто її ображає. Та набагато гірше тому, хто її ігнорує», – стверджував Сергій Довлатов. У Ірини Калинець не було бажання ігнорувати радянську владу – тому вважатимемо, що кожною своєю дією вона її «ображала». І коли брала участь у заснуванні першої правозахисної групи в УРСР. І коли виступала проти переслідувань діячів культури під час брежнєвських репресій. І коли, отримавши 6 років ув’язнення в Мордовському таборі суворого режиму та 3 роки заслання, проводила голодування та інші акції непокори. І коли після повернення в Україну вже в часи «перебудови» відновлювала громадські ініціативи та стала співредактором самвидавчого журналу «Євшан-зілля». І коли перед розпадом імперії почала працювати начальником Львівського обласного управління освіти, а це означало, передусім, активну українізацію шкіл, й була обрана депутатом Верховної Ради України.
І коли писала вірші. Зберігся красномовний документ 1973 року народження із грифом «Таємно», завізований тодішнім віце-президентом Академії наук УРСР: директорам установ і організацій АН республіки наказувалося вилучити із загального бібліотечного користування твори Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Ігоря Калинця, Ірини Калинець-Стасів.
Її збірка «Поезії» була надрукована в Нью-Йорку тільки 1991-го. За кілька років побачила світ книга віршів «Шлюб із полином», куди окрім вже відомих текстів, увійшли твори зі збірки «Тирсою в полі», а також «Тренос у тисячоліття хрещення України» і молитовний триптих «Андрей Шептицький». І хоча в її доробку є і белетристика (детективний роман «Вбивство тисячолітньої давності»), і серйозні історичні та культурологічні дослідження («Епоха гунів та її передісторія», «Студії над «Словом о полку Ігоревім», «Загадки хрещення України-Руси»), й дитячі казки («Лелека і Чорна Хмара», «Пімбо-Бімбо», «Як Івасик малював») сказати варто, передусім, про Ірину Калинець-поетесу.
Її творчість сповнена парадоксу – не претендуючи на статус генія, не зазіхаючи на експериментаторство, не пнучись на літературний Олімп, Ірина Калинець зуміла поєднати невимушеність із (як би це парадоксально звучало) відповідальністю слова. У застосуванні до поезії «невимушеність» уже дивовижа, адже мистецтво – антитеза природі. Додати сюди ще й «відповідальність» – і матимемо щось на кшталт нудної проповіді. Проте авторці «Лісового Никифора», «Оранти», «Дороги вигнання» на своєму творчому шляху вдалося уникнути прісних фраз, тріскучих речень, пафосних зітхань. Навіть тоді, коли присвячувала вірші друзям (як от Василеві Стусові), її голос був сповнений хіба глибокого ліризму й уваги до співзвуч, напівтонів, пауз:
Ще того віку вистачить. Ще того життя полинного, щоб вік перебрести
лишивши цю пустелю, як хрести
лишають на могилах... Злого,
найзлішого не вигадати дня,
ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих...
Як тільки вечорова тінь забризне
на обрій неба, я твоє ім’я
повторюю в молитві. Шепіт гасне,
як гаснуть зорі в світанковій млі.
Ще того віку вистачить для щастя
прийти і вмерти на своїй землі.
Мовна безпосередність , інтонаційна простота, драматична напруга – ті точки опори, на які поетеса спирається, хто б не був натхненником її поетичних візій – чи реальна особа, чи історичний персонаж, чи міфологічний герой. Світ її поезії сповнений боротьби протилежностей так само, як протиборствами було сповнене її життя. Межова умова існування такої поезії – постійне нагадування самій собі про обов’язок бути чесним із собою та власним словом. Тоді ти за жодних обставин не будеш жертвою історії – лише її творцем. Або автором – людиною, котрій судилося впливати на події і цим змінювати майбутнє.
Такою була й Ірина Калинець.
Вічна пам ’ ять…
***
1 серпня, о 18.00 у церкві Св. Климентія папи (Львів) відбудеться парастас. 2 серпня з 10.00 до 12.00 у церкві Святої Трійці – прощання. Поховають Ірину Калинець на 67-му полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.