ГлавнаяКультура

Російське кіно для українських мізків

На цьогорічному київському фестивалі «Молодість» із стрічок «для мізків» була робота російського режисера Павла Лунгіна «Цар». Фільм, начебто ніяк не пов’язаний з українською темою чи українським минулим, видається картиною для підживлення саме українських мізків.

Російське кіно для українських мізків
Фото: www.lookatme.ru

Через три роки після «Острова» режисер зважився на видовищну історичну екранізацію про московського царя Івана Грозного (1530–1584) та митрополита Філіпа (1507–1569). Попри особисте визнання Лунгіна того, що режисер повинен будувати не реальність, а лишень те, що в нього в голові, в підсумку «Цар» вийшов зразковою картиною в сенсі історичної концептуальності.

"Цар" – перший якісний історичний фільм про російське «середньовіччя» після «Страстей по Андрію» (1966) та «Одкровення Іоанна Першодрукаря» (1991). У фільмі дотримано практично всіх критеріїв історичного кіно, включно з біографізмом. Ба більше – понад половину промов, що їх виголошує головний герой – власне Іван Грозний, взято з його власних творів з мінімальною режисерською містифікацією. Єдине, що можна було б закинути щодо історичної реконструктивності, так це те, що Грозному на той момент не було й 40 років, тоді як актор Петро Мамонов виглядає набагато старшим. Полоцьк, насправді, цар втратив десятьма роками пізніше за події фільму, проте сюжет драми вимагав кари воєводам за здачу фортеці, і сценаристи пішли на цю «вигадку». Литовські гусари також не могли атакувати пішо, як у єдиній (треба віддати належне, досить ефектній) батальній сцені. Для цього у війську ВКЛ були гайдуки та запорозькі козаки або ж гусарські пахолки (дрібні шляхтичі), але ніяк не гусари в кірасах.

Івана Грозного у Лунгіна зіграв актор і музикант Петро Мамонов, якому напрочуд яскраво вдалося втілити на екрані образ, що становить гримучу суміш побожності й деспотизму, лицедійного юродства та підступної щирості. Саме таким, за свідченнями сучасників, був цар Іван Грозний – начитаний, всебічно обдарований і водночас безнадійно хворий на нетипову форму божевілля, милосердий до сиріт-простолюдинів та нестримно жорстокий до бояр і родової аристократії (перший смертний вирок він виголосив у 13 років).

Царицю Марію Темрюківну зіграла акторка театру Раміля Іскандер. Її героїня, черкеська княжна, щойно прийняла християнство задля шлюбу з московським самодержцем і не соромиться власного неофітизму, не гребуючи показним блюзнірством.

Цілком інакший образ втілив легендарний актор театру і кіно Олег Янковський. Його герой, соловецький ігумен, відтак московський митрополит Філіп – людина внутрішньої релігійності. На відміну від Івана Грозного, він у фільмі геть не промовляє книжними фразами, хоча є людиною не менш начитаною. Практично кожна його репліка – це вилив любові, стриманості, чуйності. «Лучше строить мельницы, чем виселицы», – відповів він на саркастичне питання царя. Знаменно, що саме «Цар» став фіналом акторської кар’єри Олега Янковського, який помер у дні канської прем’єри фільму.

Певна річ, «Цар» не є біографією, тим паче підручником з історії. Він не торкається ширшого контексту царювання Грозного, обставин внутрішньої політики та загального перебігу репресій. Та й сам Іван IV був не таким вже і катом до середини 1560-х років – до запровадження, власне, опричного терору. З іншого боку, все пізнається у порівнянні. Насильство у вирішенні політичних проблем, а особливо заради «чистоти віри» в Європі ХV–XVII століть було явищем ординарним. Приміром, Іспанія своїм об’єднанням завдячує сумнозвісному Торквемаді, а Кромвеля навіть британці нарекли «хірургом англійської історії». І Московія XVI століття не становить в цьому переліку історичних типів жодного виключення.

Утім, європейська історія пізнього Середньовіччя не знала чогось подібного до розправи Івана Грозного над Новгородом Великим 1571 року, коли було замордовано, за різними підрахунками, до половини населення на той час квітучого міста. Зробити повнометражну екранізацію подій карального походу Грозного на Новгород та Псков навряд чи хтось найближчим часом наважиться.

Унікальність російської історії полягає в підкресленій легітимації знищення державою власних підданих – одновірних та одноплемінних. Аналогії цьому непросто знайти навіть в далекосхідних деспотіях. Ні на Сході, ні на Заході, ні у Візантії, ні у Скандинавії настільки послідовно не проводилась думка, що влада царя, парафразуючи Св. Письмо, є від Бога, а отже, владі можна все і без обмежень. В російській історичній ситуації це покликало до життя феномен Івана Грозного.

Проте, наразі важливо інше. «Цар» реконструював невеличкий, проте вельми показовий епізод боротьби Івана Грозного з митрополитом Філіпом. Сили були нерівні, адже опричники грали «поза правилами», досягали визнання під тортурами, вирізали опальних цілими родинами, з прислугою, сіяли страх своєю безкарністю. Утім, перемога була пірровою, адже монарх врешті залишився «біля розбитого корита».

В історичній дійсності приблизно так і було. Поріділе в репресіях військо більше не могло утримувати завойовані в Лівонській війні форпости. Виходом до балтійського узбережжя, відвойованим в Лівонії, цар не спромігся скористатися задля модернізації країни, будівництва флоту, навіть активізації вже налагодженої ганзейської торгівлі. Натомість зухвалі в проведенні каральних акцій опричники виявили повну незграбність у військових діях проти справжнього ворога. В результаті кримчакам в 1571–1572 роках ніщо не завадило здійснити низку нищівних набігів на Москву, наслідки яких мало чим поступалися навалі Тохтамиша 1382 року.

Опричнина знекровила знать, відкрила шлях до самозванства, яке на початку XVII столітя мало не зітерло Московію з політичної мапи Європи. Сам Грозний полюбляв саджати на престол тимчасових блазнівських царів – «по приколу». Найвідоміший з таких був Симеон Бекбулатович, син колишнього касимовського хана. Одного з «посаженців», боярина Івана Федорова-Челядина, Грозний власноруч зарізав прямо на престолі. Де в чому цей момент обіграно у фільмі Лунгіна, тільки на престол силоміць посаджено самого митрополита Філіпа.

Ну, гаразд. А чому цей фільм може навчити нас, окрім, звісно, кращого уявлення про історію Росії? Насамперед, фільм «Цар» вчить не дивуватися поєднанню показної побожності й безкарної жорстокості, що чиниться в ім’я високих цілей «порятунку держави», викоренення «крамоли», виявлення «агентів впливу» іноземних розвідок тощо. Зовсім нещодавно в Україні дехто зі «слуг народу» здобував собі виборчі дивіденди саме таким показним благочестям – публічно вистоюючи церковні служби, прагнучи «засвітитися» поруч з церковними ієрархами, роблячи гучні «антирозкольницькі» заяви…

Нема певності, що релігійний популізм сьогодні себе вичерпав. Отож, українцям початку ХХІ століття не завадило б повчитися на прикладі фільму «Цар» гіркому досвідові московитів середини XVI століття, щоб не повестися на благочестиві обіцянки «кінця світу», потураючи тиранії чи диктатурі. Хоч там як, але на тлі глобальних негараздів в українському соціумі дедалі частіше лунають думки про «лікувальний» ефект диктатури – для політичного оздоровлення нації, певна річ. У той же час спостерігається істотна радикалізація правого суспільно-політичного крила, готового зайняти нішу таких собі штурмовиків-опричників. Дехто, як і в старі «добрі» часи, ладен шукати «відьом», виявляючи підступи «світового зла» та інші форми віртуальних інтервенцій…

Фільм «Цар» нагадує нам про згубність такого підходу для «здоров’я» та «порятунку» держави. «Где мой народ?» – в розпачі промовив цар на останньому акорді фільму. Отож, раджу подивитися стрічку Лунгіна напередодні виборів.