ГлавнаяКультура

Квіти зла для кепських батьків

Протягом цього року в український кінопрокат просочилися аж три стрічки про дітей, яких варто убити. Кожен з цих фільмів однаковою мірою апелює і до модної теми «одержимих дітей», де після оменів-дем´єнів вже ніби й нема про що балакати, і до не менш спекулятивних досліджень дитячої жорстокості, вся цінність яких поцуплена з роману Вільяма Голдінга «Володар мух».

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Квіти зла для кепських батьків
Фото: www.rusactors.ru

Лютнева прем´єра російського фільму «Юленька» минула непомітно: стрічка приліплена до горрору в умовний спосіб, за допомогою кількох натуралістичних епізодів. Як на психологічний трилер, героям бракує зрозумілої мотивації, акторська гра сягає якогось недоречного гротеску, а сам образ маніакальної Юленьки розвалюється внаслідок невизначеності режисера: він не побажав залити її душу інфернальним мороком, натомість оздобив смертельним недугом і доволі абсурдним прагненням «простого людського щастя» за будь-яку ціну. Таке баранувате пояснення кривавого терору дівчинки-вундеркінда знищило фільм, але не сам задум.

Чергове пришестя одержимої дівчинки - блокбастер Кристіана Алверта «Справа №39», який щойно з´явився у прокаті. Фільм щонайінтимніше притулився до історій про біснуватих діток, але містить дві важливі особливості. Сюжетна інтрига окроплює глядача вкрай контрастними емоціями. На початку стрічки десятилітня Ліліт - жертва навіжених батьків, які перетворили її життя на пекло. І спливає чимало екранного часу, перш ніж режисер розвертає історію (разом із симпатіями публіки) на 180 градусів. Цей технічний хук дозволяє створити по-справжньому безпросвітну оповідь, маленька героїня якої ближче до фіналу остаточно розвіює привид «дитячої жорстокості». Але й від звичного уявлення про одержимість не залишається каменя на камені - й у цьому ще одна моторошна несподіванка Алверта. Історії оменів-дем´єнів залишали хоча б натяк на те, що окуповані темрявою дитячі душі мають шанс на спасіння. Адже зло тільки використовувало цих нещасних як своє знаряддя. У «Справі №39» і близько немає навіть цього стриманого «оптимізму»: дівчинка-убивця не одержима, вона і є натуральний демон. Хитрий, підступний, свідомий тих переваг, які надає дитяча сльоза й кіски-бантики. Відтак ніякі екзорцисти чи психотерапевти не можуть зарадити: таку дитину треба вбити, наполягає Алверт.

Не має іншого виходу й героїня ще одного фільму про дівчинку-кіллера, який з´явиться на вітчизняних екранах на початку жовтня під прокатною назвою «Дитя темряви» (в оригіналі - «Сирота»). Щоправда, ця істота на ім´я Естер - ані дитина, ані демон. Режисер витлумачив її жорстокість і психічною хворобою, і вадами розвитку, через які 30-літня жінка на все життя залишилася «дитиною», та й одержимість про всяк випадок теж залишив під рукою - все ж таки у фіналі, як і в «Справі №39», цю маніячку належить закатрупити, і глядач повинен жадати цього не менше, ніж її мачуха.

Заради чого всіх цих дітей взагалі виштовхали на екрани? Заради чого з публіки видавлено стільки ненависті до кісок-бантиків, що нею можна було б напоїти півпекла? Із цими запитаннями ви зайдете і вийдете із зали - і творці фільмів про дітей-виродків чудово це усвідомлюють. Просто в історії торгівлі емоціями довелося перегорнути ще одну сторінку. Зіткнувшись з тим, що лякати лише тільки ріками крові та жорстоким натуралізмом стає дедалі важче, сучасні режисери нарешті взялися за промисловий видобуток давньої істини: людину найбільше жахає не те, що вона бачить, а те, що відбувається в її душі. І що менше шансів залишають режисери своїм екранним дівчаткам-зарізякам, то гостріше ти відчуєш, наскільки непоправні твої власні прорахунки в споконвічній грі у «батьків та дітей» (причому і за ту, й за іншу команду). Так, це занадто жорстока спонука до чуйності, і таке нагадування мало чим відрізняється від психологічного терору. Та й іноді в пошуках дидактичності не варто заходити аж так далеко. Як і шукати виправдання для китобоїв кіноіндустрії, які нібито роздають гарпуни для полювання на нечисту совість, але тут таки цинічно підморгують: мовляв, ти ж просто хотів побачити смерть цих дітей, еге ж?

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист