ГлавнаяКультура

Галаслива післямова

Епоха Джорджа Буша-молодшого в минулому. В певному сенсі політикам в Америці пощастило: Голівуд має дуже добре розвинений жанр кінобіографії (це там називають скорочено «байопік»), в тому числі політичної, тож який би слід в історії не лишив той чи той сенатор, конгресмен, президент - він чи вона має великі шанси бути увічненим на екрані. Саме це трапилося з Бушем: практично в останні дні його правління Олівер Стоун закінчив фільм з короткою назвою «W.», в нас більше відомий як «Буш».

Галаслива післямова

Стоун має пристрасть до політичного байопіку: ще в 1990-ті зробив стрічки про Ніксона, про вбивство Кеннеді, кілька років тому створив одразу дві документальні роботи про Фіделя Кастро. Одне слово, завжди береться за гострі, суперечливі теми. А життя Буша дає більш ніж досить приводів для суперечок. У «W.» методично відтворені усі найважливіші моменти цієї біографії: вступ до університету і посвячення в студентське братство, юнацька пиятика, скандали з батьками, лікування в анонімних алкоголіків, знайомство з майбутньою дружиною, перші кроки у політиці, злет до президентства, прийняття рішення про початок війни в Іраку, знаменитий бублик, що ледь не став причиною задухи, сумнозвісна прес-конференція, на якій Буш не знайшовся що відповісти на питання про помилки свого урядування...

Стоун, як і годиться, розглядає головного героя у двох іпостасях: у політиці і поза нею. Але фільм накульгує, здається, на обидві ноги. Образові Буша-президента бракує гостроти, а портретові Буша-людини не завадило б більше психологічної глибини. І для першого, і для другого режисура Стоуна занадто традиційна і прямолінійна, в ній лишається небагато простору і для акторської гри: як би не старалися дійсно гарні виконавці Джош Бролін та Джеймс Кромвел оживити молодшого і старшого Бушів відповідно, вони змогли це зробити рівно настільки, наскільки їм це дозволив постановник.

Здається, тиша - головне, чого тут замало. Життя - навіть надзвичайно публічне, відстежуване суспільством та ЗМІ кожної миті - складається, окрім гучних вчинків, ефектних жестів і скандалів, також і з моментів усамітнення, тої особливої тиші, в якій і приймаються всі найважливіші рішення. Однак Стоун не володіє саме цим мистецтвом красномовної паузи. Натомість забиває екран по вінця дією, галасом: брифінгами, прес-конференціями, нарадами, діловими сніданками, обідами, вечерями, родинними посиденьками, сварками, бесідами тет-а-тет, молитвами, теленовинами тощо; і у всій тій метушні цілковито губиться головний герой - згаданий у назві фільму W.

Чи могло б бути інакше, з огляду на те що матеріал ще надто гарячий, надто актуальний? Відповідь доволі парадоксальна: саме завдяки своїй очевидній неврівноваженості, відсутності чуття міри, одноманітності, загрузлості у традиціях і прямолінійності цей фільм здається наразі найбільш адекватним чоловікові, про якого йдеться. Сам того не бажаючи, Стоун створив точну метафору восьми років «бушизму». Несподіваний висновок. Але, мабуть, у тому і є талант цього режисера - бути адекватним реальності навіть у своїх невдачах.

Источник: Дмитро Десятерик