Якщо економіка України впевнено «нарощує», а темп та масштаб зростання не викликає ніяких питань та сумнівів, то нехай із цифровою інфраструктурою все розвивається і надалі еволюційно: за два-три десятки років села України крок за кроком отримають широкосмугові канали та підключені до Інтернету щасливі домоволодіння, тобто відбудеться еволюційне поступове насичення ринку цифровими засобами, навичками тощо. Отже, нічого робити не потрібно, просто чекати, все відбудеться само собою. Невидима рука ринку, та конкуренція протягом десятилітть зробить на цих територіях «чудо».
Такий еволюційний сценарій доволі поширений серед «експертів». Гадаю, за таким сценарієм за ці десятки років в селах поменьшає людей в чергові десятки разів, а відсутність цивілізації остаточно вимиє звідти молодь, руки, голови та перетворить села у зони «депресняку». Натомість отримаємо переповнені міста та соціальні проблеми. Вже сьогодні самі оператори класифікують до 50% українських сіл як нерентабельні для їх бізнесу.
Апологетів того, що майбутнього у сіл взагалі не має, зовсім скоро залишаться лише міста – прошу заспокоїтися. Інтернетизація та цифровізація сільських територій потужно впливає на процеси «розселення від міст до сіл», про що свідчать європейські та панамериканські тенденції. Життя на природі, в екологічних умовах та дистанційна робота через Інтернет – це тренд у світі. Про фермерство та супутні бізнеси взагалі мовчу.
Візьмемо інший сценарій – сценарій інтенсивних дій. Якщо економіка «завмерла» та потребує поштовху, акселерації, умов для реалізації громадянами нових можливостей, то очевидно мають відбудится певні дії, щоб телеком-бізнес таки прийшов до сіл швидше, собі дешевше, та «зустрівся» там із готовими зрілими споживачами, для яких Інтернет міг би стати не просто забавкою, а засобом для навчання, роботи, бізнесу, торгівлі, відпочинку і т.д.
Хіба існують інші швидкі та відносно дешеві засоби яким чином принести «цивілізацію» та можливості міста у село ОКРІМ Інтернету? Відкрити на селі нові лікарні? Шопінг-моли? Кінотеатри? Університети? Арени? Агов, ми бідна країна. І тому маємо шукати іноваційні шляхи.
Цифрова інфраструктура, і насамперед широкосмуговий Інтернет для села – це перший крок від бідності у нові можливості, наголошую - в ситуаціїї бідної країни, тобто коли на повноцінну фізичну інфраструктуру для села ГРОШЕЙ держбюджету не вистачить та інвесторів туди не заженеш.
Отже, потрібен план роботи.
За міжнародною «класикою» – це Національний план розвитку широкосмугового Інтернет (далі – План). Фактично, такий План – це елемент стратегії економічно-соціального розвитку територій.
Хто є ключовими гравцями у цьому Плані?
Ті самі тисячі виробників телеком-послуг, об’єднані територіальні громади, мільйони їх мешканців та держава. «Телеком-пєхота» України стовідсотково здатна у короткі терміни підключити села до Інтернет та вирішити проблему цифрового розриву та цифрової дискримінації сільських мешканців. Є розмови, що у цій справі потрібно покластися на якогось одного великого оператора, бо інакше будемо мати «зоопарк технологій». Однак, інфраструктура Інтернет – це і є зоопарк технологій, саме тому він розвивається швидше за будь-які інші ринки та інфраструктури.
Роль держави?
Активна. Зробити так, щоб в умовах села виробникам стало вигідно «виробляти» телеком-послуги, а у споживачів – було бажання та можливості ними скористатися.
Якщо економічною мовою, то роль держави зводиться до створення стимулів для телеком-операторів та провайдерів з одного боку, та створення попиту на послуги широкосмугового Інтернет серед громадян, з іншого боку. Це і є ключове завдання Плану.
Отже, якщо держава активна щодо соціально-економічного розвитку сільских територій, то вона такий План готує, затверджує, впроваджує. Тоді такий План містить усі необхідні механізми стимулювання виробників та споживачів, щоб перші хотіли виробляти, а другі споживати. НЕ роздавання бюджетних коштів одній телеком-компанії одним пакетом за все, а саме сучасні механізми стимулювання виробників та споживачів.
У такого Плану є ще одна сакральна роль – гармонізувати, десь об’єднати корпоративні плани розвитку інфраструктури операторів, особливо магістральних, бо їх плани та інвестиції – це одночасно і компонента великого національного Плану, так само як і його похідна, яка виникає від закладених у План відповідних дій з боку держави щодо розвитку Інтернет (або НЕ виникає, якщо технології та Інтернет для держави НЕ приорітет). Не секрет, що за умови впровадження масштабних проектів цифровізації, держава фактично «вирощує» споживачів телеком-послуг. Природньо, що це впливає на рішення операторів дотягнути кабель до своїх споживачів, щоб ці кошти отримати. Звісно, в умовах тотальної недовіри буде не легко гармонізувати корпоративні плани із національним планом, однак за умови готовності держави включитися до вирішення проблеми реальними стимулами та власними інвестиціями – це можливо.
Чи може такий Національний План базуватися лише на грошах операторів та провайдерів?
Секунду, тоді такий План взагалі не потрібен, це ситуція сьогоднішнього дня, коли покривати нерентабельні території телеком-компаніям не цікаво. Повертаємося до еволюційного сценарію розвитку, про який сказано було на початку?
Що конкретно робить держава згідно Національного Плану розвитку ШСД?
Якщо просто, підключення села – це окремий бізнес-кейс конкретного оператора чи провайдера. Там видатки мають зійтися із доходами, та утворитися прибуток, без якого не буде інвестицій. Інакше - ніхто із телеком-компаній не прокладе кабель до хати без розуміння дохідної частини. Якщо у такому бізнес-кейсі, для прикладу, строчка «підключення до енергетичної інфраструктури дорівнює 1 млн грн плюс ризики бути вирубаними без попередження», або «прокладка оптичного кабелю до села дорівнює 10 млн грн та 5 років робіт», а всього домоволодінь на селі - 200, то такий бізнес-кейс приватником відкладається у довгий ящик, називається нерентабельним, тобто інвестувати власні кошти у такі проекти мало охочих.
Отже роль держави для активного розвитку в країні Інтернет – максимально ПРИБРАТИ із бізнес-кейсів приватників видатки та бар’єри на доступ ними до фізичної та енергетичної інфраструктури, довнести туди можливості кредитування та фондування, та накінець – стимулювати попит у споживачів.
Ще простіше: прибрати (здешевити) бар’єри, створити фонди, почати фінансувати проекти цифровізації шкіл, медицини, соціальноі інфраструктури.
І о чудо! Бізнес-кейс оператора (провайдера) тепер буде складатися із меньших видатків та більших доходів, можливостей профінансуватися-прокредитуватися, можливостей «порахувати» споживачів і т.д. Це вплине на його рішення інвестувати у розвиток телеком-інфраструктури, чи продовжувати далі топтатися один на одному у занадто «рентабельних» містах, де Інтернет іноді продається за 10 гривень в місяць через жорсткий демпінг один одного.
Цифровий розрив закінчується там, де починається реальний бізнес та з’являються нові споживачі.
Такі кроки вплинуть на телеком-індустрію взагалі, - вона почне укрупнятися, виникнуть проекти злиття та поглинань, приходу міжнародних інвесторів, і таким чином відбудеться природнє зменшення аномальної кількості операторів та провайдерів (наразі біля 3000), зростання кількості та якості послуг, тобто ринок структурується.
Далі я відчуваю, як у читача-реформатора починається істерика. Аааа, то все таки бюджетні кошти мають бути!!! Так. Чудес не буває.
Маємо інвестувати у власний розвиток десятки мільярдів, щоб заробляти сотні мільярдів. Хто отримує прибуток від розвитку широкосмугового Інтернет? В кінцевому рахунку, сама держава, отримавши взамін більш інтенсивну економічну діяльність та взаємодію: від електронної комерції, логістики, розумного фермерства до дистанційного навчання, медичного обслуговування, дистанційної занятості і т.д. А також, робочі місця, ВВП, інвестиції.
Як ефективно використати державні кошти?
Без грошової участі держави змусити приватних операторів та провайдерів фіксованої інфраструктури до інвестиційної діяльності на нерентабельних територіях майже нереально, а самі вони туди дійдуть в кращому випадку через 15-20 років, тобто ніколи. Однак, це не означає, що бюджетні кошти потрібно направити в конкретні кармани. Це означає, що гроші держави можуть бути використані більш ефективно:
- для наповнення свого роду національного фонду подолання цифрової нерівності для часткових компенсацій територіальним громадам витрат на розвиток телеком-інфраструктури,
- для погашення відсоткових ставок банків на кредитування операторів, свого роду «телеком-кредити».
- для залучення проектів міжнародного фінансування, особливо по програмам ЄС «Єдиний цифровий ринок».
- для реалізації різних моделей телеком-концесій, насамперед із місцевими громадами.
Окремим завданням є створення на селі споживачів, тобто формування попиту на широкосмуговий Інтернет.
Чи є сьогодні бізнес, котрий готовий інвестувати БЕЗ розуміння хто споживач та який середній чек? Потрібні масштабні проекти цифрових трансформацій, які створять нових споживачів. Інтернет додому приносить дитина із школи. Можливість отримати консультацію лікаря онлайн стимулює громадянина підключити домоволодіння до Інтернет. І такі проекти потрібні не лише для села.
Цілком очевидно, що здійснюючи трансформації школи, медицини, транспорту, екології, громадської безпеки, розрахунків, торгівлі та взаємодії бізнесу, туризму – виникне масштабний попит на цифрові технології, Інтернет і тд.
Хороша новина у тому, що саме ці технології і є суттю трансформацій у зазначених сферах. Звісно, такі проекти також потребуватимуть значних коштів. Якщо держава не залучить приватні, то тоді змушена буде сама ставати інвестором, використовуючи бюджетні кошти. Згідно принципу “digital by default”, багато сфер може повністю перейти на цифрові формати, відмовившись від фінасування та підтримки існуючих аналогових. Яскравий приклад – шкільні підручники. Їх заміна на мультимедіа щорічно буде економити мільярдні кошти на друк. З такої економії могли б формуватися кошти на цифрові технології та Інтернет. Суть трансформації як економічного явища і полягає в тому, щоб перетворити існуючу аналогову систему чи модель на цифрову, більш ефективнішу, швидшу, дешевшу та НОВУ, без втрат корисних якостей, але із значним приростом цінності та вартості (яка, до речі, називається цифрова додана вартість).
Що таке Національний план розвитку широкосмугового Інтернет з точки зору статистики щодо стану проникнення Інтернет?
Доступного джерела централізованої статистики в Україні не існує, окрім того самі дані щодо підключення домоволодінь та територій є динамічними - вони змінюються щодня. Якщо взяти до уваги складність завдання збору даних по кожному селу щодо кількості підключень, технологій підключення, швидкості передачі, то цілком очевидно, що легше зробити перепис населення України. То чи варто через відсутність такої статистики відкладати очевидні питання розробки та впровадження стимулів від держави на операторів (провайдерів) та споживачів? Гадаю, рухатися потрібно паралельно.
Співпраця держави із операторами та провайдерами у рамках виконання Плану могла б базуватися на механізмах онлайнового збору даних - про покриття, проникнення Інтернет, технологій підключення - до свого роду національної платформи broadband.ua , де можна було б аккумулювати та просторово відображати дані щодо стану та динаміки виконання Плану. Онлайнові дані операторів ринку були б набагато цінніші, бо вони актуальні. Які у них мотивації такі дані надавати? Ефективне освоєння нових територій та споживачів, як наслідок реалізації стимулюючих ініціатив самого Плану. Синергія.
Чому важливо визначити технічні параметри послуги широкосмугового доступу до Інтернет?
Згідно практик Міжнародного союзу електрозв'язку Національний план розвитку широкосмугового доступу до Інтернет має встановити його відповідні національні індикатори. Визначення таких цифрових індикаторів розвитку України запропоновано затвердженою Урядом «Концепцією розвитку цифрової економіки та суспільства».
Ключові індикатори цифрового розвитку зводяться до трьох основних: проникнення, поглинання, інтенсивність (з англ. покриття, абсорбція, інтенсивність використання). Виходячи з цього, формується стратегія цифровізації відповідної території, регіону, країни, або сфери чи галузі. Для прикладу, така сукупність індикаторів для медичної сфери може бути наступною: до 2020 року 98% медичних закладів України використовують Інтернет для 100% ключових медичних процесів на рівні кожного лікаря у його щоденній діяльності. Уважний читач запитає: а який Інтернет мається на увазі?
Отже, щоб корректно визначити зазначені індикатори необхідно домовитись щодо того, які параметри Інтернет стануть індикаційними. З яких параметрів швидкості починається український широкосмуговий Інтернет – від 256 Кбітс, 1 Мбітс, і так далі, чи із 30 Мбітс?
Так, німецький broadband - це 30+ Мбітс, корейський – 100+ Мбітс, угандський – 80+ Мбітс. Для прикладу, в Європейському Digital Economy and Society Index, індикатор швидкості broadband визначено як 30+ Мбітс, а 100+ Мбітс – як ультра-broadband.
Закріплення індикаторів розвитку широкосмугового Інтернет на національному рівні та у Плані потрібне з багатьох причин.
По-перше, індикатор – це чисельний показник, який встановлює стратегічну ціль, на досягнення якої працює ринок, держава, регулятор. Якщо опустити економічні викладки, та сформулювати просто – то швидкість Інтернет, його покриття, поглинання та інтенсивність його використання прямопропорційно впливає на інтенсивність соціально-економічної діяльності.
По-друге, якщо використовуються державні або місцеві кошти, то очевидно, що замовниками мають висуватися технічні вимоги до послуг, які будуть надаватися на тій чи іншій території. Підключення до Інтернет на будь-яких швидкостях продовжує бути підключенням до Інтернет, але споживачі добре відчувають різницю між 1 Мбітс та 30 Мбітс. Звісно, тоді є різниця і у вартості.
По-третє, це база для вироблення рішень. Нещодавно на очі попалася статистика підключення до Інтернет середніх шкіл - 95%! Тобто формально майже усі школи підключені. Насправді, це так званий «соціальний Інтернет», тобто умовно безкоштовний 1-2 Мбітс у кабінеті директора чи інформатики. Чи спонукає така «статистика» до дій керівників різноманітних закладів, служб, агентств, міністерств? Звісно, ні. Бо статистика показує, що все добре. Але ж мова йде саме про повноцінне кросплатформове підключення до Інтернет. На прикладі школи - це класи, учні, вчителі та навчальні процеси. До речі, стандарт для школи на 500 учнів – це 1 Гбіт/сек та вище. Звісно, такі швидкості не потрібні, якщо навчальний процес продовжує бути таким як 300 років тому назад. Але якщо кожен урок вчитель підтримує мультимедіа- технологіями, квестами та віртуальними екскурсіями, дослідами та онлайн-комунікаціями – то саме такі швидкості будуть затребувані. І така школа буде затребувана! Багато інших подібних прикладів можна навести і по іншим сферам.
Чи є визначення національних індикаторів розвитку широкосмугового Інтернет та цільових параметрів швидкості загрозою для телеком-бізнесу, що використовує технології, які працюють на нижчих швидкостях передачі даних, аніж наприклад оптоволоконні технології?
Відповідь проста: споживач вирішує сам та своїм гаманцем яку технологію підключення та які швидкості обрати. Питання в тому, щоб у нього був вибір. Якщо у сільській місцевості у споживача є вибір лише серед недешевих «супутника» або 3-4G (там, де є), то це його явна дискримінація, або так звана «цифрова дискримінація», - тобто відсутність технічної інфраструктури або фінансових можливостей отримати доступ до неї. Так, переважна більшість домоволодінь у великих містах (90% та більше) для стаціонарних потреб використовують стаціонарний, тобто оптоволоконний Інтернет, що має відповідні технічні та цінові переваги. При цьому, інші технології доступу для домоволодінь – супутникові чи мобільні – це виключно прерогатива самого споживача, його бажання та фінансові можливості.
Завдання розвитку Інтернет-інфраструктури не просте, ми однозначно не останні в світі, так само, як і не в першій півсотні. Для прикладу, Білорусь у так званому «ICT Development Index» (індекс цифрового розвитку, у тому числі цифрової інфраструктури, складається Всесвітнім союзом електрозв’язку) на 20 позицій вигладає краще, в той час як Україна – передостання серед країн СНД.
Звісно, справа не в рейтингах, хоча як кажуть «цифри не брешуть». Справа у доступності в країні технологій та умовах, котрі прямо впливають на модернізацію, прискорений розвиток та краще життя. Так, найкраща стратегія успіху у цифровій, тобто ефективній, економіці звучить просто: зробити так, щоб громадяни використовували технології всюди, наскрізно та якомога частіше.