Захід після Балканської війни і кривавої Арабської весни, виявився неготовим протидіяти зухвалій геополітичній експансії Кремля. На нього тисла внутрішня криза економічної рецесії 2008 року і генетичний страх перед черговими важкими випробуваннями. Із включенням вже воєнного компоненту. Відсутність єдиного стратегічного центру прийняття рішень, координації дій в гостро кризових ситуаціях, специфічний лібералізм президента США, призвели до скасування гарантій Україні, передбачених Будапештським договором, і сурогатній заміні його санкціями проти РФ. У двері хижо постукала холодна війна. Не вигідна не тільки двом сторонам конфлікту, але й іншим глобальним гравцям. Другу стратегічну помилку визначила сильно девальвована роль ООН. Вона виявилася абсолютно неспроможною протидіяти невизначеній загрозі війни в центрі Європи, яка, в силу своєї природи і специфіки, завжди може бути вагітна й Третьою Світовою.
Прийдеться визнати також, що помилковою стратегією варто вважати стримуючий ефект ядерної зброї, аргумент якої стає прогнозно-випадковим. Росія на довгих стратегічних комунікаціях збільшує кількість ядерних боєголовок, впритул наближаючи їх фронт до системи ПРО США. Не варто жити ілюзіями і думати, що уроки Карибської кризи добре вивчені. Надійних запобіжників уникнення «ядерного інциденту», як і кількість суб’єктивно-об’єктивних випадковостей, включаючи й чисельні космічні бойові системи, реально не існує. Кожен з них лежить у площині рішень політиків, ціна яких невідома.
Тому, Україна опинилася в Мінську. У ведмежій берлозі. Один на один із сепаратистами. Як відповідальна за вихід із внутрішнього конфлікту із стану громадянської війни. Це було не тільки політичне, але й юридичне (якщо читати дві Мінські угоди) несподіване визнання якоїсь меншості, якоїсь частини українського народу в його праві на самовизначення і певну форму суверенітету. Ніяких, навіть дотичних причин, існуючих в практиці міжнародного права, для цього на Сході України не існує.
Корупція, що закладена в основу правління державою, як форма кругової поруки правлячого класу та швидкого його збагаченню, не дала жодного шансу на прийняття стратегії з відновлення територіальної цілісності, політичної самостійності і суб’єктної дієздатності країни. Всі згодилися з тим, що Путін отримає своєрідний санітарний буфер із Заходом і повернеться до будівництва Євроазійської систем «Русского мира». За гроші Заходу і Китаю.
Ілюзія.
Це ще одна помилкова стратегія, як би ми не пишалися «яйцеголовими» в ЦРУ і АНБ. Лідер нової слов’янської цивілізації не зупинився. Попри те, що дочка гамбурзького пастиря разом із багатодітним, велилюбним французьким соціалістом особисто контролювали капітуляцію України в Мінську, Владімір Путін підвищив ставки у протистоянні цивілізації. В стилі раннього Ейзенхауера, який блискавично висадився в Марокко і операцією «Торт» відкрив другий фронт у 1942 р. Але… в Північній Африці і Середземномор’ї. Натомість в Європі.
Головнокомандувач РФ ефектним бомбуванням обмеженою авіаескадрою в Сирії і надточними ракетними ударами з Каспійської флотилії у 2.5 тис. км., змусив світ заговорити про неминучість тривалої війни, яка вже готова запустити кризу, зовнішньо ще сильного, Заходу. Той знову згодився на поступки і виписав Росії значну квоту на майбутній розподіл світу. Недоречна стратегія. Оскільки вона, відмовившись від ідейного комунізму в управлінні державою, вимагає беззаперечного права на створення другої частини глобальної полярності. Біполярного (багатополярного) світу. За цивілізаційними ознаками. При ВВП в десять разів меншого сукупного Заходу.
Якщо Захід не буде рухатися строго, згідно плану Росії, вона готова розширити вже наземні операції в Сирії та почати бойові дії проти ІДІЛ в Іраку та Афганістані. Розхитуючи сунітсько-шиїтський конфлікт в Сирії, вона наступила на хвору ногу багатовікової війни всередині ісламу, яка зараз може набрати енергії масштабних руйнацій. Перш за все християнської культури на територіях невизнаного халіфату і загрози джихадизму та масового гуманітарного вторгнення в Західну ойкумену. Це помітно вже після першої хвилі сирійських біженців, які ледве не розкололи Євроунію.
До кінця нічого не зрозуміло, але Путін десь тут, не далеко. Зважаючи, що Ізраїль знову опинився на першій лінії вогню, упереджуючи посилення своїх традиційних ворогів, поки що наносить ракетно-бомбові удари по ХАМАСу на території Сирії, але все більше розглядає можливість почати бомбити ядерні об’єкти Ірану. Тоді, що зовсім не виключено, на його захист стане Туреччина. Член НАТО.
Сценаріїв, а, отже, і стратегій чимало. Ніхто не може зробити жодного доказового навіть середньострокового прогнозу розвитку подій у цій «філії пекла», яке розкоче гарює Росія. Її завдання – дестабілізувати Захід, розколоти не лише Євросоюз, але й не допустити трансатлантичного зрощення і об’єднання унікальних і грандіозних ресурсів західної цивілізації. Тоді на однополярності світу буде поставлена печатка. На тривалий час.
Росія вирвалась із глобальної периферії на високу орбіту. Вона витратила майже усе паливо. Але її стратегія передбачає тільки рух вперед і нарощування сили. Воєнної. Тому, в світову пресу вона «зливає надсекретну інформацію» про новітню ядерну зброю, «бойові літаки шостого покоління», «надточні гіперзвукові невидимі ракети». Захід не вірить, але тремтить. Хоч і знає, що тільки дві з цілої низки санкцій до 2020 року геть обвалять російську економіку: заборона на надання їй передових технологій для енергетичного сектору і тотальне обмеження фінансування найкрупніших російських компаній. Правда, поки що Путін – молодець. Він відмахується від санкцій як від алтайських комарів. Цього року російський бізнес заплатив біля 30 млрд. доларів по зовнішнім запозиченнях з резервного фонду. До кінця року Кремль потратить більше половини цього ж фонду (70 млрд. доларів) для допомоги компаніям які тяжко потерпають від санкцій. Значні суми з цього фонду будуть також виділені також як «пакети лояльності» регіональним владам. Аби не було бунту. В Росії він передбачуваний. Основні центри фінансового аналізу наважилися на висновок, що 2016 рік Росія переживе без серйозної фінансової кризи. Буде не легко, але дефолту, точно, не буде. Це пов’язано із тим, що якраз в наступному році російські компанії мають виплатити лише 16 млрд. доларів по боргам. Але в 2017 і 2018 роках ця сума буде гігантською 72 млрд. доларів. Саме тоді резервний фонд стерилізується. Ну, правда, ще є фонд національного добробуту і не слабкі валютні резерви. Але їх завдання стимулювати економічний ріст, стабілізувати національну валюту і ринки, без чого Росія зануриться в стан глибокої рецесії і соціального голоду.
Якщо Захід не зніме важкий ошийник санкцій із шиї Росії до, принаймні, 2018 року, то їй прийдеться шукати нову стратегію для збереження цілісності держави. Або розпочинати нову війну. Останнє є швидше обережністю, аніж прогнозом, бо, в ще театральної імперії, немає для цього ресурсів і союзників.
Мінлива гра стратегій, які самі по собі не є бездоганними, досить точно показує, що збереження української державності та відновлення її цілісності залежить виключно від рішучості національної влади і позиції українського народу. Все більше стає очевидним, що між ними немає порозуміння в цьому питанні і готовності діяти спільно. Це найслабкіша частина національної історії і найбільш вразлива тенденція для будь-яких міркувань.
Важливими також є два незаперечних факти: неготовність чинної політичної коаліції реально захищати національні інтереси і відсутність іншої, зрозумілої або результативної стратегії подолання кризи державності українців.
Після останнього засідання міністерської Нормандської четвірки на офіційному брифінгу Лавров оголосив про перенесення Мінських угод. На 2016 рік. Отже, рішення президента і його впевненість у завершенні конфлікту з Росією до кінця цього року прийдеться міняти. Бо вони провалилися. На тлі змови Заходу з Москвою. Попри все, всередині цього ультиматуму лише відповідальність України: формування внутрішнього широкого суспільно-політичного компромісу або й консенсусу – про надання Донбасу Особливого статусу. Тобто федералізації України. США приєдналися до цього пакту безсилля. Це означає зміни до Конституції, прийняття спеціального закону, узгодженого із сепаратистами про «місцеві вибори» і надання широкої допомоги з відновлення місцевої інфраструктури зруйнованої терористами і російськими РСЗВ. Ніяких надій на будь-який контроль з боку Києва в політичному і адміністративному сенсі цього слова немає і бути не може. Тим більше, що Венеціянська комісія, порівнюючи ситуацію чомусь з Туреччиною, Італією та Іспанією, вважає, що Особливий статус Донбасу має надаватись на постійній основі. Росія буде займатись «скрепами».
Всі розуміють, що це є процесом десуверенізації суб’єкта міжнародного права. Але оскільки в української влади немає єдиної стратегії, як ще недавно у Хорватії, подолання цієї кризи, то Захід діє за стратегією Путіна. Максимально, при цьому, послаблюючи його війною з Україною, обезкровлюючи його економіку і, що важливо, розхитуючи і російську державність. Україні це жодної користі не дає, оскільки графік кризи в ній має відсутні в Московії фактори прискорення: стрімке падіння довіри до влади, радикалізація суспільства, вичерпність власних фінансових ресурсів, галопуюча економічна стагнація і панічна втеча інвесторів.
Гарант незалежності держави, критикуючи «Російську Федерацію» за невиконання «взятих на себе в рамках Мінських угод зобов’язань» перед новообраними мерами, все ще вважає, що «потужність світової коаліції на підтримку України базується на тому, що ми – відповідальна країна, і агресор, який не виконує зобов’язання, повинен за це відповісти, в тому числі і через механізм санкцій». Красивий пафос. Правда в тому, що президент Порошенко жодного відношення до міжнародних санкцій немає і вплинути на їх прийняття чи скасування аж ніяк не може. Це є доказ відсутності будь-якої стратегії. Розрахунок простий, що санкції з Росії не будуть зняті до того часу, поки саме Україна не виконає домашнього завдання: своїми руками віддасть власну територію Росії або під її повний контроль.
Разом із правом безповоротного вето на свою незалежність. Демократичними процедурами змін і легітимізації диявольської стратегії Кремля вона прикінцево підпише акт капітуляції та перетворення України у федеративну державу. Це юридична відмова, таким чином, від претензій повернення Криму. Таким чином, вона й випише вексель Росії і на скасування санкцій. Росія це чудово розуміє. Вона не є реальною стороною політичного процесу врегулювання конфлікту на Сході, не несе прямої юридично чіткої відповідальності за виконання Мінських угод. Контролюючи, при цьому, захоплену сепаратистами територію Донбасу вона володіє можливістю надзвичайно широкого маневру. В той час, коли Україна його взагалі немає. Путін розраховує, що хитке перемир’я, яке забезпечується українською владою, дасть йому вже в огрядній перспективі шанс на зняття, хоч якихось, спочатку самих незначних, санкційних обмежень.
Єдина стратегія української влади, яка є очевидною – воєнне протистояння озброєному сепаратизму і військовій агресії Росії на Сході. Це – АТО. Але вона абсолютно неадекватна, оскільки передбачає використання політики проведення поліцейської операції відносно окремо озброєних бойовиків або терористичних груп, щодо стратегії війни, яка має принципово інші сенси. Саме тому, українські Збройні Сили, а не поліцейські та антитерористичні підрозділи, несуть головне навантаження у протидії добре озброєним сепаратистським арміям і російським професійним підрозділам. Головний конфлікт в тому, що бойовики і «агресор» постійно наступають, нав’язують свою тактику, підвищують боєздатність, формують систему оперативно-тактичного управління бойовими операціями, а українські ЗСУ – відступають, несуть драматичні поразки в котлах, не набувають досвіду в контрнаступальних операціях, не формують специфічну боєздатність для ведення воєнних операцій на важливих локальних і широких фронтових вузлах. Це конфлікт двох стратегій війни може виявитися смертельним для пасивної сторони, коли сподівання на мир прикінцево проваляться.
«Твердий наказ» українським військовим Головнокомандувача відкривати вогонь на враження «коли вони являються об’єктом нападу», погано поєднується з історією воєн. Навіть лінії Манергейма і Мажино були легко подолані. На Сході немає позиційної війни, коли Україна намагається стримуванням агресії Росії демографічно і економічно її виснажити. Тут не видно суцільного і стабільного фронту з високою щільністю військ і розвинутим інженерним забезпеченням позицій. Та й якість слабко-ешолонованих споруд нестабільністю ліній оборони не дає особливих надій на стримування агресора. В чому суть реальних можливостей українських ЗСУ «дати йому по зубах», і заяви президента, що ми «не допустимо аби ворог не міг нас застати зненацька», незрозуміло.
Можливо в словах, які часто набувають особливих значень.
Росія доповнює свою стратегію боротьби із Заходом за право на цивілізаційне розширення та визнання. За останні два тижня сепаратистські військові підрозділи наростили обстріли українських позицій, збільшують кількість рейдів ДРГ в оперативний тил української лінії оборони, все частіше та інтенсивніше ведуть вогонь з важкої зброї по укріп-позиціях національних військових: під Донецьком, Піски, Мар’янка. І ще в десятках пунктів. Російські підрозділи спробували прорватися на територію України в напрямку Щербак-Маркіно, нас обстрілювали на рубежі від Новоазовська до Успенки із РФ, три доби через пропускний пункти із Ізварино-Краснодон йдуть колони важкої техніки, а в зонах Малогвардійська і Суходольська сховано величезна кількість російських танків і САУ. Разом із розміщеними в Горлівці, Дебальцевому, Алчевську і Стаханові кадрових російських військовиків.
Якщо зважити, що Москва спішно відрядила в Донбас «44 гумконвой», а поблизу Саханки та Заїченко терористи зібрали більше 2 тис. бойовиків і 25 танків, 15 БМП і САУ з явним наміром оточити Маріуполь і Волноваху, то Путін нарощує воєнний тиск на Київ. Він розраховує, що той не здатен вдатися до контрнаступальних воєнних дій, додаткові санкції ніхто зараз вводити не буде, а відповідальність української влади за виконання Мінських угод перед бойовиками є швидше односторонньою, аніж взаємною (їм реформи і фінансова стабільність не потрібні), то варто очікувати чергового воєнного загострення. Явні дві мети у російських стратегів: перша – натиснути на президента Порошенка щодо легітимного надання Донбасу Особливого статусу і, за можливістю, захопити всю територію Луганської і Донецької областей, нанісши дошкульну поразку українським ЗСУ. Друге – розширити переговорні позиції по Сирії, забезпечивши Башару Асаду, навіть невизначену, тимчасову легітимність управління Сирією. США, попри тиск на них Саудівської Аравії і «сунітської групи Затоки», вже не виголошують рішучості проти цього, як раніше. Під страхом чергової хвилі арабських біженців, ЄС, між бомбардуванням ІДІЛ і Асада та, бодай би, хитким перекладання відповідальності за протидію ІДІЛ на Росію з Асадом США і Іран, готові жертвувати Україною.
Ігри стратегій. Все невизначено, примарно. Клаузевіцу було значно простіше. Він вважав воєнною стратегією «використання бою для цілей війни». Але справа в тому, що Путіну вдалося підняти саму теорію війни на інший рівень. Із прямого боєзіткнення, прямих наступальних дій авіаційних і танкових з’єднань, він змусив усіх говорити про гібридну асиметричну війну. Стратегію непрямих дій. Прорив чужого суверенітету, бойові операції із захоплення інших територій невід’ємно вплетені в жорстку, агресивну дипломатію, використання інших воєнних конфліктів для формування напруженості в світі, переключенням головних кнопок управління кризою на інформаційну та кібервійни, підкуп цілих прошарків еліт в стані опонентів, використання цілої системи таємних методів обману та пропагандистського піару.
Президент Порошенко обрав кращу з кращих стратегій: перемогти російсько-сепаратистську армію, не вступаючи з нею в битву. Але для цього йому потрібна унікальна стратегія: розбити всі задумки Путіна, вгадавши їх дискредитувати його прямі і таємні союзи і, все одно,… розбити його війська. Рано-чи-пізно. Сунь-Цзи.