«Ми чекаємо Україну». Як сьогодні звучить голос Донбасу?

Окупація. Слово, за чотири роки війни України з Росією затерте ЗМІ, перетворилося на побутову згадку, але все ж продовжує залишатися свідченням людської, в першу чергу, трагедії. Донбас – «проблемний» регіон – розглядається крізь призму економічних, екологічних і політичних катастроф і провалів, але про гуманітарний аспект говорять в повний голос тільки міжнародні спостерігачі. І часто голос цей тоне в морі більш «насущних» проблем.

Фото: Донецький прес-клуб

І є – вони. Ті, хто ще вчора був повноцінним громадянином України, про чию (втім, як і про свою власну) ідентичність не розмірковувати вголос топ-блогери та експерти. Ті, хто залишився в окупації, і вже цим одним накликав на себе перше прокляття: позбавлення виплат. Щоб отримати пенсію, доводиться годинами знемагати від холоду або спеки в чергах на КПВВ, тужити в чиновницьких кабінетах і встигати до «перевірок», щоб не втратити, можливо, останніх засобів до існування. Так ідуть роки. Як журналістка і переселенка, я часто спілкуюся зі своїми земляками. Гарячність, істерія перших місяців війни зійшла нанівець, з-під лушпиння вчорашніх сварок і непорозумінь проступають риси сьогоднішнього дня: розкол суспільства, що роздирається протиріччями і коливається між заявами політиків, взаємні звинувачення. Активісти кажуть про необхідність діалогу з мирними жителями, які є частиною народу, але де платформа, яка в змозі витримати такий діалог?

А поки, всупереч пропагандистським заявам про «проросійський» Донбас, я отримую листи від мешканців окупованих територій. Їх багато, і я не наважуюся оприлюднити найвідвертіші – не через їхній зміст, а з остраху видати людей, про яких після війни, після деокупації, я напишу книгу.

Про що вони пишуть? Про різке падіння рівня життя, низькі зарплати, відтік кваліфікованих фахівців, про сурогатних «героїв Новоросії», чиї образи нав'язують за вказівкою з РФ в школах «ЛДНР», про поступову інтеграцію в російське середовища – абсолютно чужу Донбасу, всупереч стереотипам... Про те, що надія на звільнення і возз'єднання з рештою України ще жива.

Аліса, Донецьк:

«Люди обговорюють ситуацію досить відкрито. Жарти, сарказм – у звичайній черзі, в транспорті, хоч навіть в банку. Причому однаково скептично обговорюють що місцеву владу, що українську, що російську. Мене дивують коментарі про те, що за це можна потрапити на підвал. Уже за звичайну балаканину не потрапляють на підвал. Робиш щось, організовуєш когось – так (знайому попереджав її знайомий з "МГБ"), а слова – це не шкідливо. За ситуацією в мирній Україні стежимо, тому що це може безпосередньо на нас відбитися. Через це ми знаємо іноді навіть більше, ніж ті, що живуть на мирній території. Оптимізму не викликає нічого. ЗМІ перебільшують, маніпулюють фактами. В основному інформацію шукаємо в інтернеті. На місцевих каналах не одна суцільна політика. Є навіть підліткові програми, куди набирають ведучими старшокласників – це передачі в основному про культуру і спорт».

Андрій, Луганськ:

«Зараз в Луганську говорять, в основному, про те, як влада українська збирається проводити вибори в нашій  «зоні» (на окупованій території, – прим. авт.), якщо роблять все, щоб людям тут жилося гірше, тому все, як у сполучених посудинах: чим роблять гірше тут людям, тим гірше ставляться до української влади. За новинами стежимо, але більше плюватися хочеться від українських новин, там убили, там вкрали, суцільний хаос... і ніхто ніякої відповідальності не несе, створюється враження, що в Україні повний хаос і бардак... На "зоні" я особисто не дивлюся нічого, в газетах читаю тільки оголошення, і взагалі, вважаю ЗМІ злом, яке працює тільки на інтереси тих, хто править цією територією... Тиску не відчуваю, в моєму оточенні, тьху-тьху, таких теж не знаю, може тому, що немає у нас великих грошей... ».

Анна, Донецьк:

«ДНР-івську «владу» тут не тільки відкрито обговорюють, а й клянуть на чому світ стоїть ... неадекватних – одиниці, принаймні, в моєму оточенні. За новинами мирної України стежу через інтернет (супутникової «тарілки» у мене немає, а по місцевих каналах – тільки новини «ДНР»). Місцеві ЗМІ – те ще пекло, брехня, пропаганда, лицемірство, цинізм... Вони копіюють російські ЗМІ, і роблять з такими серйозними пиками... Тиск... це не просто тиск, це можливість змусити боятися, що, власне, у них виходить, але багато хто вже не витримує і просто відкрито лається матом. Знову ж таки, у будь-якого можуть віджати бізнес (дев'яності нервово курять в сторонці). Можуть побити, посадити, «найпростіше» – відібрати все і дати можливість виїхати. Немає сил, як нудьгуємо за Україною, за свободою. На армію чекаємо, що завгодно готові пройти, якщо це допоможе...».

Розмірковуючи про нібито «поголовно проросійські» настрої населення окупованих територій, закликаючи мирних жителів «чинити опір бойовикам», варто врахувати умови, в яких ось уже чотири роки живе мирне населення: відсутність свободи слова, постійний моральний пресинг, страх потрапити «на підвал», загроза репресій для власників бізнесу. Правозахисні організації фіксують численні факти порушень прав людини в окупованій зоні Донбасу. Страх і почуття самозбереження – це основні мотиви поведінки мешканців непідконтрольних українській владі територій.

Я процитувала справжні голоси Донбасу. І це зовсім не та тужлива мантра «почуйте Донбас», за допомогою якої в 2014 році був створений перший стереотип про нібито «продажний» шахтарський край. І почути доведеться – почути тих, хто сьогодні, виживаючи в нелюдських умовах, все ж відчуває себе громадянином України.

Автор: Марина Курапцева, редактор відділу новин Informator.media

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter