Щоправда, класична «гречка», якою його спокушають щоразу, коли стартує кампанія, видозмінюється та варіює в залежності від фінансової та адміністративної спроможності кандидата. Інколи гречка перетворюється на відремонтовану до 1 вересня школу, підрихтований спортмайданчик або залиту асфальтом вибоїну перед будинком.
Інколи вона стає приймальнею депутата, котрий обіцяє вирішити всі проблеми місцевого електорату. Інколи – благодійним фондом, одним з багатьох, що нині множаться з небаченою швидкістю. Та все одно: «гречку» треба вміти розпізнавати. Вона – завжди одноразова. Благодійництво зійде нанівець одночасно з завершенням кампанії, роздача обіцянок закінчиться приблизно тоді ж.
Асфальт, напевно, залишиться, але навряд чи вкриється свіжим шаром протягом найближчих п’яти років (хіба що оголосять дострокові вибори). Замість того, щоб жити в країні, де проблеми вирішуються по мірі свого виникнення, ми будуємо дім, де чиновницька турбота видається дозовано (по кілограму в руки) і лише тим, хто погоджується заплатити за кіло «доброти» власним голосом.
Виходить замкнене коло: ми обираємо тих, про кого заздалегідь знаємо, що вони не працюватимуть. А кандидати знають, що ми це знаємо, і навіть не намагаються прикидатися кращими. Якийсь збочений суспільний договір: ми вас купуємо – ви продаєтесь; ви дешеві – ми фальшиві; ви свідомі того, що чекати від нас, окрім «гречки», нема чого – ми й не даємо вам нічого окрім цієї мізерії.
Эта «грязная» технология работает только тогда, когда деньги разносит только один кандидат в округе. Сейчас, особенно в Киеве, в одном и том же округе разносят деньги несколько кандидатов, и люди уже запутались: за кого они взяли деньги, а за кого нужно голосовать
— Александр Черненко, председатель правления Комитета избирателей Украины
Навчившись вдовольнятися малим, суспільство не має права нарікати потім на правителів. Вони зліплені з тієї глини, яку ми самі замішували своєю лінню, байдужістю, жадібністю, недалекоглядністю. Виходить, нас влаштовує ця безнадійна ситуація, яка повторюється з занудною передбачуваністю, а влада, котру ми самі коронуємо, зацікавлена у її консервації.
Винні, таким чином, обидві сторони. І та, що заманює пряником, і та, котра пряник бере. Щоби щось змінити, від солодкого слід відмовитись взагалі. Посадити себе на «дієту». Наймані чиновники мусять працювати, виборці – контролювати їх роботу. Вибори і є найкращим контролем. Саме контролем, а не угодою «куплі-продажу».
Бо інакше ми так і ходитимемо по колу, яке дедалі вужчає. Минуло більше половини строку, відпущеного Біблією на пошуки землі обітованої, але мета не стала ближче. Вже котрі за рахунком вибори готується пережити Україна, а попит на готових продати свої голоси, як і раніше, породжує оптову пропозицію.
То звідки ж взятися добробуту? Припинимо торгувати собою – заслуговуватимемо на краще ставлення. Покажемо гордість і внутрішню силу – переломимо ситуацію у потрібний для себе бік. Будемо рабами, здатними продатись за подачку з панського столу – матимемо хамське ставлення і понукання тих, хто дістався самих верхів.
Прийнято вважати, що українці бідні, і саме тому їх так легко замакітрити, пошарудівши купюрами або показавши іншу приманку. Але так із бідності нам не вибратися ніколи. Так нам у ній загрузати ще більше. Слабкий і продажний ніколи не житиме у комфорті і спокої. Він просто на це не заслуговує. Все, що є доброго у світі, вартує труду, поту і подекуди відмови від миттєвих вигод.
Зусилля над собою сьогодні є інвестицією у завтра. Так було, є і буде. Це і називається прогресом, якого ми всі, вочевидь, прагнемо. Зважимо на шальках терезів чергову подачку від кандидата і те, що нам хотілось би лишити по собі. Зіставимо «вагу» і приймемо рішення. Без права на помилку, бо помилок нам не бракує і так. Як і дармової гречки…