Найголоснішим у цьому інформаційному шумі виявились голоси президента та прем’єр-міністра. Ніби не знаючи, які рішення і нововведення готуються в надрах центральних органів виконавчої влади, вони рішуче засудили практику введення абонплати і зажадали її відміни. Що, зрештою, і сталося.
Одним словом, високопосадовці вкупі з проактивними політиками захистили народ від злого Вовка, даруйте за такий жарт (Дмитро Вовк — голова Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг).
Втім, сам факт введення цієї ж абонплати з порядку денного не знятий. Регулятор лише пригальмував рішення про запровадження тарифів на транспортування і розподіл природного газу, як офіційно звучить вислів «абонплата за газ».
Політики зробили замір емоційно-соціального стану суспільства, спробували підтягнути власні рейтинги та задумались, яким чином все ж таки за кілька місяців ввести в дію ту ж таки абонплату.
Ми стали свідками чергової піар-кампанії державних топ-чиновників та політиків різного гатунку, дальнім прицілом якої є майбутні президентські і парламентські вибори. Але за цим політико-популістським різноголоссям ми не почули жодної вивіреної позиції щодо проблем тарифів, комунальних платежів, загалом стану енергетичної сфери тощо. Проблеми, як зазвичай, потонули у каламутній воді політиканства і піару.
Насправді ж введення так званої абонплати за газ висвітлює глобальну проблему економічної модернізації країни. Невирішення цього болючого питання вже в найближчий час може призвести до негативних наслідків для держави.
Економічний блок питань намагався вирішити кожен уряд протягом останньої чверті століття існування нашої незалежної держави. Але результату ми так і не отримали. То ж зараз неважливо, що слугувало причиною гальмування реформ — радянсько-галузевий досвід, нерозуміння трендів світової економіки, корупційно-кланові інтереси тощо. Важливим є те, чи розуміємо ми (уряд, передусім), які дії потрібно вчиняти першочергово, що є базовим в даному випадку, які сфери і напрями являються пріоритетними.
На жаль, жоден з урядів чи президентів не задався метою системного аналізу економіки країни як самодостатнього середовища, спроможного до активного саморозвитку за сприяння держави. Бо тоді б одним із двигачів цього процесу була визначена інфраструктура. Інфраструктура не лише як комплекс галузей господарства (транспорт, зв'язок, освіта, охорона здоров'я, школи, лікарні, бібліотеки, театри, стадіони тощо), не як мережі, системи і служби, а як фундамент сучасної державності. Інфраструктура як масштаб мислення і філософія життя.
Побудова інфраструктури як відправної точки модернізації економіки автоматично спричинить підвищенний інтерес до місця проживання пересічного українця та активний розвиток середовищ життя - громад. А це вже перспектива і для місцевих територій, і для держави загалом.
Враховуючи ситуацію, в якій перебуває країна, тобто різноформатні агресії проти України путінської Росії, особлива роль в процесі побудови і захисту інфраструктури має відводитись безпековому сектору. Крім підтримки, діагностики і профілактики інфраструктурних процесів безпековий сектор має поєднувати лінію реалізації можливостей суспільства від окремого населеного пункту (ментально-історичного коду цієї землі) до масштабних проектів глобального партнерства громад, територій, регіонів у світовому вимірі.
Ми маємо дбати про майбуття країни як середовища щасливих людей, які реалізуються в місцях проживання. Тому нам важливо уникнути такої небезпеки як перетворення країни в транзитний хаб. Така небезпека реально існувала, оскільки на це, зокрема, була націлена політика Кремля. Але і зараз ця загроза не щезла. Роль транзитного посередника Україні відводять і деякі інші країни, зокрема Китай. Маємо докласти значних зусиль, щоб уникнути такої участі і довести свою спроможність партнерського співробітництва в міжнародному економічному процесі. Переосмислення ролі і значення інфраструктури в даному випадку має стати ключовим важелем майбутнього розквіту України.