Вася (всі імена змінені - прим.) - не одружений, колишній військовий, тепер доброволець "Айдару" - старанно і з ніжністю протирає Ізольду — той самий РПК.
-Такое впечатление, что с него весь город военку сдавал..
-Та, Васьок, у ребят там песок на передовой.., - начинает отмазывать коллег еще один айдаровец.
-Ой, та шучу я, понятное дело. Почистим, все буде добре.
Вася поливає патрони на ганчірці ВД-шкою. Я перетираю патрони від бруду та піску. В ці хвилини тиші не почуваєшся незручно — все якось дуже спокійно і зрозуміло: ось патрони, ось ганчірка, патрони брудні, їх потрібно витерти і знову зарядити в магазин. Як то кажуть: прості речі рятують життя. Хвилини тиші переривають ухкання ГРАДів і відповіді наших зеніток десь в далині.
- Для чего воевать сюда пришел, или не было выбора?
- А как по-другому может быть? Мы тут на своей земле. Пришли с оружием какие-то уроды, которым платят за каждый день. Терроризируют, грабят. А мы будем сидеть и смотреть на это? Это как в анекдоте: Батько після весілля дарує сину дідівську рушницю. “Цю рушницю мені передав в спадок мій тато, а йому його тато. Я захищав нашу родину, тепер ти будеш захищати нас”.
Синок взяв рушницю. Але через день виміняв її на золотий годинник “Rolex”. Приходить батько, бачить годинник і говорить: ось прийде завтра, наприклад, москаль в наш дім, буде насилувати твою дружину, твою маму — мою дружину. А ти шо будеш робити? Покажеш йому годинник - “а не пора ли вам уходить, москалику?”
- А родственникам-то сказал, что в АТО?
- Ну а как же, пусть лучше от меня узнают правду, без искажений.
За спільною роботю по перетиранню набоїв доходимо висновку, що головне - це не брехати. Особливо дітям.
Вітаюся з добровольцем з Могилянки. Ми взагалі не знайомі, але мене просила передати привіт дружина. “Могилянка forever”: тут ще є, як мінімум один “наш”.
На вечерю - гречана каша з домашніми котлетами від дяді Вані. Він ще приносить пиріжки і коржики з цукром.
Петя в Айдаре уже больше двух месяцев — возвращаться в Крым ему нельзя — разыскивает ФСБ за участие в Майдане. За участие в АТО ему светит еще 10-15 лет. В Керчи остались жена и дочь. С женой почти в разводе. А вот ребенка увидеть теперь - почти как полететь в космос.
Я постійно переходжу з української на русский — в залежності від співрозмовника. Дуже інтернаціонально і по-дружньому.
А Вася з РПК підтрунює тепер з мене - киянина:
“Ну шо, москалику, поужинали?”
- Я своих вывез, теперь в моей квартире живет друг, - на сусідньому ліжку хлопець з місцевих.
- Троих детишек с мамой вывез поближе к мору — была возможность. Дали статус переселенцев. Теперь 21 день государство должно им давать жилье и еду. За это время нужно найти работу или новое место жительства.
Но мне Романа не переплюнуть — у него пятеро.
- Так у вас тут многим есть, что терять…
- Самое страшное: потерять не себя, а будущее своих детей. Меня так достал уже устрой нашего государства. Дочурке сегодня пять лет, вот. Младшенькая.
Засинаємо. Сьогодні ми пододали більше 800 кілометрів і більше десятка блокпостів від Києва до Айдара. Як жартують між собою айдарівці - “легендарный карательный батальйон”.
