ZMINA є частиною Коаліції «Україна. П’ята ранку», яка збирає та документує воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні під час російської збройної агресії в Україні.
У процесі документування правозахисники збирають та верифікують дані з відкритих джерел, виїжджають на деокуповані території та за кордон, щоб поспілкуватися з потерпілими та свідками.
Останні польові місії Центру прав людини ZMINA до Харківської області та країн Балтії дозволили з перших уст дізнатися про досвід депортації, шляхи повернення українців з Росії чи Білорусі та більше зрозуміти масштаби цього злочину. Станом на кінець лютого 2023 року, ZMINA зафіксувала 233 факти депортації.
У цілому ж, за різними оцінками, від 2,8 до 4,7 млн українців є потенційними жертвами депортації, серед них від 260 до 700 тисяч діти, але точні цифри невідомі.
За даними нещодавнього соціологічного дослідження, 17% опитаних українців мають серед близьких родичів таких, з якими втратили контакт і не знають, де вони зараз знаходяться, а 3% населення мають примусово депортованих родичів в Росію, чи на окуповані території сходу, Криму.
Утім, як вдалося з’ясувати, кримінальних проваджень, які стосуються такого злочину, як депортація, небагато. Зокрема, в ОГП повідомили, що відкрили 90 проваджень, які стосуються незаконного переміщення всередині країни чи депортації за кордон українських дітей.
Українці, які пройшли через досвід депортації, нечасто повідомляють про це органи правопорядку, що зумовлено рядом причин.
Причина перша. Низька правова обізнаність щодо злочину депортації
Депортація є одним із міжнародних злочинів, який може бути кваліфікований як злочин проти людства та/або воєнний злочин відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Цей злочин набув масових ознак і широко використовується російськими окупаційними силами після широкомасштабного нападу на Україну.
Утім, часто росіяни маскують депортацію під евакуацію та турботу про українських громадян, влаштовують показову “евакуацію” під камери, показують у пропагандистських сюжетах, як вони врятували українців з-під обстрілів.
Серед ознак, які вказують на те, що це саме депортація, а не евакуація, як це позиціонує російська сторона, є здійснення примусу, обмеження людей у виборі щодо ухвалення рішень, куди виїхати, а також перешкоджання виїхати на території, підконтрольні Україні.
Проте багато громадян не обізнані з тим, що таке депортація, які ознаки цього злочину, а тому не звертаються із цим до державних органів.
Сюди можна додати й те, що більшість українців також не знають, де і як отримати правову допомогу для жертв воєнних злочинів.
Причина друга. Недооцінка тяжкості злочину
Хоча депортація належить до міжнародних злочинів, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду в Гаазі, а сама депортація як явище охоплює й інші порушення прав людини та воєнні злочини, такі як катування, нелюдське поводження, фільтраційні заходи, які часто передували депортації, частина потерпілих не схильні сприймати це як серйозний злочин.
Травмовані війною, вивезені з рідних міст, без права вибору, куди евакуюватися, люди раді, що узагалі лишилися живими та не мають сил (або й бажання) добиватися справедливості, розслідування конкретних ситуацій.
Причина третя. Страх, родичі на окупованих територіях
Ще однією причиною є страх, що російські окупаційні війська повернуться та вчинять розправу над тими, хто повідомляв про злочини, давав свідчення українським органам правопорядку. Особливо це стосується громадян, які живуть у прикордонних із Російською Федерацією районах, які певний час перебували під окупацією.
Частина людей мають родичів на окупованих територіях і не бажають повідомляти поліції інформацію про будь-які злочини, боячись, що про це можуть дізнатися окупанти та що це може якось зашкодити їхнім рідним.
Причина четверта. Знаходження на території країни-агресора чи на окупованій території
Частина українських громадян досі перебувають на території країни-агресора Росії або Білорусі чи на окупованій території України, де нема фізичної змоги повідомити українським правоохоронним органам про те, що певна особа була жертвою депортації чи примусового переміщення. Не кажучи вже про те, що передача такої інформації є небезпечною для людини.
А крім того, українці, які внаслідок злочинних дій росіян чи вимушеної втечі з зон бойових дій опинилися на території РФ, РБ та в окупованому Криму, стикаються зі з багатьма іншими проблемами, а тому їхні життєві пріоритети побудовані навколо виживання.
Нерідко люди позбавлені засобів для існування (грошей, придатного для життя житла), у них немає можливості зв’язатися з рідними, у багатьох випадках — можливості отримання правової допомоги щодо подальших дій для виїзду з території РФ до країн ЄС. У декого також немає документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: це значно ускладнює виїзд за межі РФ та повернення до України.
Причина п’ята. Знаходження на території третіх країн
Частині депортованих українців вдалося виїхати з території Російської Федерації до третіх країн, наприклад, Грузії, країн Євросоюзу, включаючи країни Балтії, Німеччину, інші країни.
Тож там також немає змоги фізично звернутися до українських органів правопорядку та написати заяву про злочин.
Щоправда, ряд країн мають принцип універсальної юрисдикції, який дозволяє державі проводити розслідування та переслідування за воєнні злочини, скоєні в іншій державі, або жертви чи підозрювані у вчиненні яких є громадянами іншої держави.
Однак, знову ж таки, потерпілі про це часто не знають або не поінформовані, куди саме можна звернутися.
Причина шоста. Зневіра у правосудді, недовіра органів правопорядку та судів
І нарешті, ще одна причина стосується в цілому всіх воєнних злочинів і злочинів проти людяності, включаючи і депортації: коли потерпілі не хочуть давати свідчення державним органам, ініціювати відкриття кримінальних справ, бо або не вірять, що це щось дасть, або не довіряють поліції, прокуратурі і судовій системі.
Соціологічне опитування, проведене групою «Рейтинг» у грудні 2022 року, показало, що правоохоронну систему України у розслідуванні воєнних злочинів Росії вважають ефективною 65% опитаних, 20% — протилежної думки. Головними причинами неефективності, ті, хто дотримується такої позиції, назвали корупцію (59%), недовіру громадян до правоохоронців (29%), їхній непрофесіоналізм (24%) та тривале розслідування справ (21%).
Лише 7% населення України вважають суди України ефективним механізмом для суду за воєнні злочини, 22% вважають що у цьому випадку будуть ефективними міжнародні інституції, а 65% воліли б бачити спеціальні суди за участі національних та іноземних судів (65%).
***
У цій ситуації і державі, і громадянському суспільству важливо об’єднати зусилля, щоб надавати допомогу потерпілим від депортації, проводити інформаційні кампанії: як щодо виїзду з території Росії та окупованих територій, так і щодо документування фактів депортації, надання їм оцінок, а також проведення розслідувань.
Певні кроки уже були, на щастя, зроблені: так, восени минулого року з’явилася можливість для дистанційного оформлення документів на повернення для депортованих громадян, які втратили паспорти. Однак, враховуючи масштаб і комплексність злочину депортації, ще багато має бути зроблено, аби права потерпілих були поновлені та відбулося належне розслідування.
Автор: Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA, співзасновниця Коаліції «Україна. П’ята ранку»