Книжки – це бінокль. Саме так, книжки дають змогу підглядати. Не лише зазирати у далекі близькі країни та галактики, а й спостерігати за людьми, характерами і стосунками, на які дитина, можливо, геть не звертала уваги у повсякденні. Їй (та й деяким дорослим) важливо усвідомлювати, що у своїх переживаннях, особливо тих почуттях, які лякають саму дитину, як гнів або страх, вона не є самотня. Що деінде є Макс у костюмі вовка, який погрожував мамі з’їсти її; або маленький кнют, якому самотньо і хочеться, щоби його втішили; або совенята, замотані у теплі хустки, які стидаються з’їхати з льодяної гірки. Коли ж читач не впізнає себе у персонажах, історії спроможні спонукати до не менш важливого почуття – …
…емпатії. Книжки – це черевики. Як говорить англійський фразеологізм, зрозуміти когось значить відчути себе у їхніх черевиках. Безумовно це не допоможе читачеві одразу й повністю зрозуміти Іншого, та, за доброї оповіді й переконливого оповідача, це допоможе дівчинці «перевзутися» у Гаррі Поттера, а хлопчикові – у Піппі Довгупанчоху. Або дівчинці побачити, що існують не лише «ганнусі» та «панночки», бо ось вона, геть інакша руда дівчинка – часом саме тільки усвідомлення права на інакшість допомагає підняти будь-яку метафоричну коняку. Коли читання і не є запорукою толерантності, то бодай кроком до усвідомлення і прийняття розмаїття.
Книжки – це темрява. Лемоні Снікет (автор «33 нещасть») і Джон Классен разом створили пречудову книжку-картинку про темряву. Темряву як дещо, що існує поза нашими бажаннями, всюди і завжди; та яку можливо навчитися не боятися лише вимикаючи світло.
Чимало батьків неохоче обирають своїм дітям книжки, де йдеться про складні чи й травматичні події і досвіди – розлучення, війну, смерть. Їхні побоювання цілком зрозумілі та часом виправдані. Однак важливо зрозуміти, що навіть Лемоні Снікет (ще той негідник!) не пише книжки про страх, аби дужче налякати своїх читачів. Навпаки – ці історії дають змогу зазирнути страхові в очі чи бодай повернутися до нього обличчям. І зробити це разом із батьками або іншим важливим для дитини дорослим – кожна зі «складних» книжок дає привід почати говорити на непрості теми або принаймні дати поживу думкам.
Книжки – це жуйка. Якби комікси, пригодницькі чи любовні романи могли провалитися крізь землю, вони це неодмінно зробили б – стільки разів на них нарікали батьки, вчителі, часом і критики як на погану, не якісну чи й геть не-літературу.
Та річ у тім, що у реченні «Підліток читає комікси» варто замість третього логічно наголошувати друге слово. Те, що дитина чи підліток читає взагалі – вже гарний початок. Вирости з оповідань про поні чи перейти від трешевої наукової фантастики до Лема простіше, ніж зацікавитися літературою з нуля.
До того ж, хай яким обдарованим читачем народилася дитина, його чи її літературний смак також потребує виховання. Навичку відрізнити одновимірну літературу від складніших текстів, на щастя, не можуть нав’язати ззовні ні батьки, ні вчителі. Зате її можна здобути самому – перечитавши стоси книжок як першого штибу, так і другого. А заборонивши жуйку, ви не змусите дитину полюбити овочі – головне пам’ятати, що врешті решт жуйка у яскравій обгортці тимчасова і не замінить їжу.
До чого все це? До того, що книжки різні поміж собою і ще й здатні відігравати дуже різні ролі для кожного читача. Та навіть якщо думати про них лише як про акул, кожен сам обирає, на якому аспекті зосередитися – на тому, що вони страшні, нудні чи гидкі або на тому, що вони можуть з власного досвіду розповісти про динозаврів.
[Розумні люди, які писали про це та інше:
Neil Gaiman, “Why our future depends on libraries, reading and daydreaming”,
Nicholas Tucker, “The Child and the Book: A psychological and literary exploration”, Cambridge University Press, 1991.]