У цьому зв’язку варто відзначити таке.
Зустріч Президента України з Президентом США насамперед засвідчила повагу до нашої країни, не зважаючи на її тривалість чи теми, які там порушувалися. З іншого боку, враховуючи тривалу бесіду Президента США з Президентом РФ і загальну атмосферу у світі та на ГА, черговий раз зрозуміло, що нам у захисті від російських агресорів треба покладатися здебільшого на себе. Нам будуть співчувати, переживати, навіть чимось допомагати. Але – не воювати. І нормальної зброї не дадуть. Ніхто, включаючи США і країни Європи, не буде за нас, українців, виконувати нашу роботу, в т.ч. з оборони Батьківщини. І це нормально навіть тому, що ніхто з нас не захищав ні американської демократії, ані будь-якої іншої.
Водночас, не треба забувати, що Генеральна Асамблея ООН є свого роду фіналом тривалої, послідовної роботи на двосторонньому рівні. Ми, на жаль, такої багаторічної роботи не могли проводити всюди. Не було такої волі у колишнього керівництва. Правдиву роботу робили хіба що окремі українські посольства, які керувалися насамперед патріотизмом.
В ООН, як і в житті, проста істина: краще не виголошувати якусь ініціативу, якщо нема гарантії на її підтримку більшістю з 193 країн ООН. А така робота робиться не за місяць, рік чи навіть півтора роки. Треба роки послідовної роботи з країнами – членами ООН.
А як були зорієнтовані українські дипломати за останні роки? Будемо відверті: до 2010 року – одне, З 2010 до початку 2014 – по-другому, тепер знову інакше. Що ж в такому випадку мають думати про нас іноземці?
Наприклад, багато простих іноземних громадян в демократичних країнах дотепер не знають, що в Україні не точиться громадянська війна, а має місце агресія Росії. Не знають, що українська нація пережила голодомор, не знають що він забрав життя мільйонів українців, не розуміють суті голодомору тощо. Ніхто, крім нас, цього не пояснить.
Ми до цих пір живемо за зразком імперії. Ніяк не можемо звикнути до того, що в демократичних країнах позиція політиків формується на основі переконань громади. А це робиться роками. Ми ж далі у роботі за кордоном практикуємо методи СРСР, де за основу бралися центральні ЗМІ. Тепер цю методику активно використовує Кремль за великі гроші. А рядовий німець, американець, француз, поляк тощо здебільшого, як правило, хочуть, аби їх поважали, щоби з ними говорили. Але треба розуміти, що місцеве населення має довіряти нашим представникам. А для цього потрібні роки. Тут могло би бути поле для діяльності для українських представників за кордоном. Адже в росіян не вистачить коштів, щоб вести їх брехливу роботу всюди на місцях.
Наразі ми, на жаль, не маємо необхідних ресурсів за кордоном. Тому і не формується правдива позиція. А відтак – підтримка.