«Структурований щоденник» Олі Прядун
Розділ «Діалог з подіями, ситуаціями й обставинами»
Життєві обставини. Олю, здавайся. Ти вже нічого не можеш зробити.
Оля. В сенсі — здавайся?
Життєві обставини. Ну, опускай руки, припиняй опір.
Оля. Опір?
Життєві обставини. У тебе кар’єра розвалилася, обидва шлюби розвалилися. Усе, ти нічого не можеш зробити.
Оля. Зореслава. Все інше — так, попутне.
Життєві обставини. І як ти будеш давати раду вам із Зореславою без роботи та чоловіка?
Оля. Я долатиму життєві обставини.
Життєві обставини. А якщо ми й Зореславу заберемо?
Оля. Не треба мене лякати. Ви ж не заберете, ви хочете, щоб я зараз цього боялася.
Життєві обставини. Ну, ти хоча б забухай, чи що.
Оля. О, це якраз була б боротьба, а зовсім не опускання рук.
***
Їх завели на карантин. Роздягли догола, всі речі відправили в пральню. Тут скрізь смерділо хлоркою.
Орестові першому почепили на руку червону пов’язку, і місцевий черговий в’язень сфотографував його на тріснутий смартфон. Сказали, на випадок, якщо вирішить поставити себе блатним. Фоточка в них зберігається.
Сусід по вагону відмовився. Виявився адептом АУЄ. Його побили. Потім завели в туалет. Вимагали від нього фотку, як він ганчіркою чистить парашу. Він знову відмовився.
Орест більше його не бачив: кажуть, таких дуже б’ють, а потім відправляють до ПКТ — приміщення камерного типу.
Потім дали підписати кілька папірців. Щось там про вступ до секцій. Орест намагався читати, але на нього кричали, не давали зосередитися, питали, чи він теж типу АУЄ, чому вимахується. Ну, тут він, щоправда, не піддався й підписав лише один документ, обов’язковий. Про те, що попереджений: у разі спроби втечі в його бік відкриватиметься вогонь на ураження.
Карантинний барак стояв осторонь, з нього видно було основну зону. Крім сіткового паркану, дуже впадала в очі чистота. Тутешні мешканці безперервно щось прибирали. Бараки, санвузли, територію — від листя, яке постійно падало…
Мешканців було лише шестеро, територія велика. Короткі перерви на обід, на перекур…
За подвійним парканом із колючкою був ліс. Орест чекав якоїсь екзотичної та непролазної тайги, як у того ж Багряного, — зарослої чагарями, заваленої стовбурами, обплетеної чимось типу ліан… Але ні, там були просто сосни, такі, як і в нас на Поліссі можна побачити. Ну, хіба що похмуріші. Значно похмуріші.
Орест часто підходив до огорожі подихати сосновим повітрям — так, як колись, гуляючи в рідних краях, зупинявся біля поля, яке, за легендою, колись було їхнім родовим маєтком… Якраз випало кілька теплих днів — і живиця грілася та випускала пахощі…
Аж поки не минуло два тижні — його нарешті відправили в загін.
***
Карцер.
Дуже холодне, вкрай сире одиночне приміщення з напівкруглою стелею, розміщене десь у кутку основної будівлі.
Продавлений ватяний матрац на шконці з металевих смужок, яку на день складаєш до стіни. Вікно, затулене продірявленою бляхою. Як насмішка з усього цього в кутку під вікном — новенький унітаз.
Жодних особистих речей. Жодного уявлення про час надворі. Жодної надії.
Льоша спалив уже всі мости. Заради свободи. Голий і босий, на свободі він би швидко знову все надолужив. Ох, йоксіль, став би депутатом, знявся б у кіно, запустив би IT-стартап…
Нічого вже не буде.
Прокурор із ним грався. Як із мишею. Пустив на тиждень у хорошу камеру, а тепер сюди.
Льоша тупо сидів на дерев’яному пеньку, на який уночі опускаються нари, і не хотів нічого. Сидів день. Потім почав грюкати ложкою об миску — вистукував ритми. Виходило жахливо. Льоша продовжував. Зате гучно.
Прийшли, відчинили двері. Вломили. Він далі сидів до відбою. Реально стало пофігу: вломили так вломили.
Спати було холодно, але першої ночі Льоша вирубився. Прокинувся із соплями й болем у горлі за дві хвилини до підйому.
Якоїсь миті страшенно захотілося вколотися. «Цікаво, — думав він потім, — якби ти був у цей час не в карцері, а в першій своїй камері, з Герасимом та Калічем, прийняв би в жопу за дозу? Що в тебе ще лишилося, крім твоєї жопи?»
Другої ночі встиг задрімати на пів години, а потім прокинувся. Здається, була легка
температура, бо стало гаряче. Він розкрився й не ворушився. Певно, йшла десь четверта година після відбою. Хоча хтозна. В коридорі почулися кроки. Підійшли до його дверей. Він далі лежав нерухомо.
Відчинили віконце. Посвітили ліхтариком. Він лежав.
Лежав.
А потім щось його таки потягнуло розплющити очі. Половини секунди вистачило. Якийсь тілесний інстинкт скинув із нього весь пофігізм. Жити!
Довгий ніж, прив’язаний до держака швабри чи чогось такого, увіткнувся в матрац на тому місці, де були Льошині груди. Він підстрибнув на ліжку, відскочив до вікна.
Ніж зачепив його руку гарячою тонкою смужкою, як слід від іскри.
Віконце поспіхом захряснули. За віконцем лаялися.
Він був живий.
У темряві навпомацки Льоша відривав шматок простирадла, перев’язував рану. Він стягнув матрац на підлогу, під нари. Там уже так просто його не дістануть. Під нарами було ще сиріше й холодніше.
«Структурований щоденник» Олі Прядун
Розділ «Запис сновидінь»
Там, у сні, був О. Він приїхав до якогось міста з великими жовтими кленами на вулицях, тепер намагається знайти квартиру. Біля кіоску з кавою знайомиться з якоюсь білявою діловою дівчиною, і вона представляється рієлторкою. Каже, що зможе показати йому класну квартиру вже сьогодні.
Мене там немає — я ніби бачу, що він робить, ніби ми із Зореславою потім теж там маємо жити, але я десь далеко й не можу зробити так, щоб він мене почув. Хоча ця дівчина мені одразу не подобається.
Вона його веде в ту квартиру, вони піднімаються ліфтом на сьомий поверх, а там на кожному поверсі величезні зали, зовсім неосвітлені, і треба довго йти від ліфта до дверей своєї квартири. Усе дуже відлунює.
Квартира маленька, з однією кімнатою та кольоровими меблями з ДСП, дуже брудними, зі слідами від цигарок. Хочу йому докричатися, що я тут не житиму, але він не чує мене, говорить, що йому квартира дуже подобається. А вона ж така жахлива!
Рієлторка каже, що в неї тут захована випивка, що треба відзначити його заселення. Вона дістає пляшку та склянки, наливає собі та йому. О. випиває й лізе до неї цілуватися.
Раптом дзвінок у двері. Виявляється, що до них прийшов Льоша. О. йому дуже радіє, питає, як він дізнався адресу. Льоша каже, що вже давно знайомий із цією рієлторкою, та йому написала, й вони домовилися влаштувати сюрприз.
Рієлторка наливає Льоші «штрафний», хлопці сідають грати в нарди, так само, як багато разів при мені, знову повторюють, що це традиція з дитинства, коли вони заходили один до одного після школи.
Рієлторці стає нудно, вона починає роздягатися. О. та Льоша вдають, що вони проти й нічого такого не хочуть, але це виглядає дуже награно — так, як у дешевих порнороликах, коли «сестра» зваблює «брата», і той потім здається.
Вони починають кохатися втрьох, і тут я ніби відчуваю все за них обох одночасно.
О. дуже старається, але йому процес не подобається. Так, ніби все відбувається важко, через силу, у неї піхва ніби змащена густим промисловим мастилом: просто треться шкіра об шкіру, жодних інших відчуттів. А Льоша, навпаки, дуже збуджений, він постійно гучно кричить від задоволення й довго утримується, щоб не кінчити.
Зрештою О. це набридає, він залишає їх двох у квартирі, за яку заплатив, сердито грюкає дверима, йде через весь цей зал, спускається сходами й вибігає надвір. Там світить осіннє сонце, він жадібно вдихає свіже повітря. Дивиться на купу листя, яке двірник згріб із усього парку, й починає його розкидати. Воно шурхотить і пахне.
А коли О. розкидав усю цю купу, то там, під листям, лежала я. І побачивши сонячне світло, я прокинулася.
***
— Хто ця сука? — верещав активіст-днювальний їхнього загону Мирон, насправді Мироненко, спортсмен із Воронежа, у якого нічого українського, крім прізвища, не було.
Чоловіку з волі прислали посилку — погребний вінок. Пом’ятий, навіть деформований, запакований у картонну коробку. Явно оглянутий мусорами й запханий зі сміхом назад. Тричі обговорений у діжурці.
Мирон був червоним — співпрацював з адміністрацією. Власне, він, як один із днювальних, відповідав за розборки. Ця зона — редиска, зона ментовського бєспрєдєлу, на відміну від істинно червоних зон із типу зразковим порядком. Він із групою таких самих активістів розбирався з невдоволеними. Але він був лише дріб’язком: виконував вказівки бариг, які торгували в кожному загоні чаєм, ковбасою, нормальними харчами, одягом, теплими ковдрами… Які вишибали гроші з бізнесменів та інших нормально запакованих людей.
Тримали на нього зло, найімовірніше, лише мешканці їхнього загону — одноповерхового довгого барака. Бо в інших були свої активісти.
Ну а як інакше, якщо Мирон щоранку о 5:50 будить із ноги, матюкаючись: підйом, сука?!
Тож зараз він бігав по коридору й виганяв усіх надвір, хоча половини людей і не було: вони якраз працювали в меблевому цеху та в пекарні — двох виробництвах, на яких їм платили вп’ятеро менше законної суми, але все ж платили.
— Це ти? — він тикав у колишнього підприємця з Барнаулу, якому не дали УДО, обіцяного за оплату ремонту в бараку.
— Ти? — вказував на блатного пацана, якого вони з корешами вже тричі били за небажання працювати.
— Чи ти? — Мирон підскочив до впійманого з травою працівника якоїсь пітерської ГОшки, якого лупили за те, що намагався писати скарги.
— Може, ти? — він підбіг до бородатого мусульманина, здається, дагестанця, затриманого за терористичною статтею.
По Орестові він ковзнув розлюченим поглядом, але майже не затримався: було зрозуміло, що в того немає ані ресурсу, ані значних підстав робити подібне.
Саме тут українець нарешті відчув значення тієї приказки, яку вже багато разів при ньому повторювали: «Зона — це зменшена копія Росії».
За два тижні він уже дізнався багато подробиць про різних людей, хоча, здавалося б, ні з ким особливо не спілкувався. Просто тут навколо було більше зрозумілих йому людей, ніж у СІЗО. Їх узагалі тут було більше, на більшій території, якою можна рухатися. А ще навколо була система. Ментовська, бєспрєдєльна, дуже схожа на ту, вітчизняну, яку вони вже стільки років намагалися побороти.
Три дні тому до Ореста заїхали від консула та, крім усього іншого, перекинули йому «валюти» — чаю та цигарок. Капець, як в анекдотах про Януковича. Він тепер не голодував і вже навіть розжився нестатутнимтеплим одягом… Але серед усіх цих людей він особливо сильно відчував власну нікчемність.
В Ореста тут стали постійно нити нирки, особливо якщо активно рухатися. Тому намагався сидіти або лежати та знову прокручував у голові весь суд. Свою ганьбу.
А ще зовсім не було інтернету. Кажуть, що компи в діжурці й адмінкорпусі були до нього підключені, але на телефоні зв’язок ловився тільки для розмов. Тому лише вчора від гостей він дізнався, що про нього вже нарешті почали говорити й писати.
Міністр оборони оголосив, що не вважає Ореста зрадником за те, що він дав свідчення на нього та багатьох його підлеглих. Бо ж адвокат, спіймавши облизня на суді в Краснодарі, уже встиг написати про тортури, на які йому поскаржився Орест тієї єдиної зустрічі. Та й зрозуміло для всіх, що російські справи проти захисників України — чистісінька фікція, яка насправді нікому не зашкодить. Тому він побажав в’язневі швидшого звільнення. Тоді, мовляв, поговорить із ним за чашкою чаю.
Працівник консульства навіть показав йому роздруковану новину про це на «Українській правді». Сказав, що два дні тільки про нього всі й говорили.
Але ж Орест розумів, що це лише бадьорі заголовки. Напевно, по фейсбуку вже розганяють думку про те, що він слабак і кінчений зрадник. А друзі… Звичайно ж, тепер згадали ті його слова про Тичину та Рильського. І соромляться, що колись спілкувалися з Орестом.
…
Мирон зупинився очима на блатному: було зрозуміло, що такі жарти в його стилі. Той дивився спокійно й люто.
Тоді спортсмен перевів очі на пітерського ГОшника. Орест пригадав, що його називали Валентином.
— Падла, це ти! По очах бачу, що ти! — він ухопив хлопця за барки. — Думаєш, тут хтось боїться твоїх статей?
Про статті з розслідуваннями місцевих зловживань Орест також чув — на якомусь блозі, братва казала, що той блог, напевно, прочитали лише місцеві тюремники.
Мирон та його посіпаки звалили Валентина з ніг і почали місити, виміщаючи злобу. Решта несміливо, але поспішно стала розходитися.
Орестові раптом усе стало прозоро й зрозуміло Звичайно, ось шлях. Шлях його очистить. Такого не сховати за колючкою.
Він знову відчував той драйв, те осяяння, яке завжди приходило, коли Орестів рід брався йому допомагати.
***
Серце гупало. Льоша крутився, тремтів. Тієї ночі ще раз відчинялося вічко на дверях. Світили ліхтариком. Лаялися.
Під кінець ночі заснув, а коли ранкова зміна його розбудила, куняв, сидячи на табуретці й поклавши руки під голову. Наступної ночі час від часу провалювався в чорні колодязі сну, а потім із жахом схоплювався, ледь не бився головою об нари, під якими лежав. Але сьогоднішні наглядачі його не чіпали, навіть не підходили.
Отупіння й пасивності як не було. Страшенно хотілося жити. Які в них ще є способи в арсеналі, окрім ножа на тичці? Вони це роблять тільки вночі? Як потім пояснюють смерть?
Але його не чіпали. Принаймні поки що.
Мабуть, уже посивів за ці дні. От сядь, заспокойся. Завтра мають випустити з карцеру: казали, що садять сюди на п’ять діб.
Треба подумати логічно.
Це була помилка — посваритися з дружиною. Не так уже й багато лишилося там, на волі, справді близьких людей. Приятелів — чимало. Колег, партнерів. Але когось, хто захоче за тебе рвати жопу… Можливо, лише дружина й була.
Але намагатися помиритися з нею тепер — це було б уже зовсім підло. Отже, треба вибиратися своїми силами.
Проблема в тому, що сил немає. Зникли разом із грошима й бізнесом. «Чувак, ти на дні. А значить, пора відштовхуватись. І рухатися вгору. Так ти колись казав?»
Якби ще знати, як це робиться на практиці. Насправді відчуття, що ти не на дні, а далеко в невагомості, десь у космосі, і зараз у тебе лусне скафандр. Або просто закінчиться кисень.
«Тупий кінчений балабол».
«Спокуха. Усе, що маєш, у тебе в голові.
Якщо прямо тут, у СІЗО, влаштувати бізнес? У Гоші з Владіміром вийшло ж».
«Ну й фіг? Заведеш ти бізнес, а прокурор тебе все одно грохне. А що не випустить — так це точно. Свідків йому не треба».
«Але якщо в тебе будуть гроші… До того ж тіньові, не на офіційних рахунках, щоб прокурор не зміг уже їх заблокувати, як сталося з кришталево прозорим сміттєвим бізнесом…
Можна буде якось порішати із судами. Обійти прокурора. Занести комусь у ДБР, чи хто там зараз суддями займається… Словом, бізнес — це варто завжди. От тільки що ж тут можна робити?»
«Який тут ресурс? Купа народу, якому нєфіг робити. Частина навіть готова працювати. Але вміння в усіх різні… Що вони всі можуть робити однаково? Виробництва тут ніякого не запустиш. Матеріального тобто. Розповідають про тюремні ножі та інші металеві вироби, але ж то, напевно, на зоні, а не в СІЗО».
«Значить, треба щось нематеріальне. Програмувати їх усіх навчити? Заманливо! Офшорна СІЗО-контора! Але навряд чи вийде їх так масово та швидко прокачати… Та й компи…
Біток майнити? Немає тут стільки струму…
Йоптіль! Є простіший варіант!»