53% жителів України як і раніше вважають за краще зберігати свої заощадження вдома, 7% довіряють банківським депозитам, і лише 0,4% наших співвітчизників заробляють за допомогою інструментів фондового ринку.
Я свідомий того, що «ціна позики» у поважної міжнародної інституції має свою соціальну та політичну складову. Додатково, втрати через щорічно сплачувані відсотки. Щорічно для обслуговування державного боргу держава виймає кругленьку суму. Це дорівнює обсягам фінансування витрат на армію, освіту, медицину. Свого часу, бельгійці позичили уряду по 520 євро. Вони купили випущені спеціально для роздрібних інвесторів держоблігації. Всього на 5 мільярдів 700 мільйонів євро. Це стало справжньою несподіванкою для влади. Адже уряд розраховував отримати в 30 разів менше.
При певних умовах я купив би державні цінні папери у Азарова та Януковича. Купив би якби не репутація та кредитна історія середньостатистичного українського політика: вкрадені вклади Ощадбанку, «чесна приватизація», популізм у передвиборчій риториці, відсутність прозорості у формуванні витрат бюджетних коштів, корупція та фінансова інертність чиновників, суто декларативність та недолугість ініціатив держави: проектів, програм, ініціатив. Я не готовий голосувати своїми заощадженнями за цю владну команду та її економічний курс.
Інші уряди широко практикують позики у населення. Для цього слугують державні фінансові інструменти. Це відносно гарантовані вкладення, забезпечені державними гарантіями та інакшою, відмінною від загальної банківської, філософією соціально-політичної складової. Таким чином, громадянин «підставляє плече» бюджету, урядовим ініціативам.
З політичної точки зору, така позика є дешевшою для країни ніж кредит міжнародного фінансового інституту, адже до відсотків по запозиченню слід додавати ще й наявні вимоги зовнішньоекономічного характеру. Часто очільники останніх втручаються у економіку держави та внутрішні справи – тарифи і ціни, економічні пріоритети, політику.
З огляду на це, у суспільстві варто відкрити дискусію щодо реальної фінансової довіри громадян до влади. Якщо вкладники не готові позичати державі, це означає, що національне ділове середовище та середній клас абстрагується від її реформ та ініціатив, по просту - їй не довіряє. Є два шляхи виправлення ситуації. Перший – це повернення довіри через діалог, інший – ротація, перезавантаження. Маніпулятивні технології на виборах, фантомні союзи фактично не існуючих партій, монополізація у політиці змушує людей «прощатися» із своїм вибором за інерцією.
Держава починає хворіти на абсентеїзм, коли виборець ігнорує виборчу дільницю, інша ж частина голосує інертно за «менше зло». Як результат, позичаючи гроші за кордоном ми поступово здаємо вітчизняні інтереси, вторговуючи знижки та «м’які умови» у своїх економних партнерів залишаємося без можливостей інколи необхідного зовнішньоекономічного маневру. Вкладник повернеться обличчям до своєї держави лише за умов усвідомлення спільності цінностей і цілей уряду і звичайного громадянина. Досі, влада навіть не натякала на такий діалог, тим більше не готова піти аби вберегти Україну від небажаних вимушених союзів та поступок.