Ті, хто пам’ятають останній Майдан, пам’ятають картинку, яка транслювалась світом. А тепер згадайте, як було в реальному житті – за відчуттям, атмосферою, лячністю. З Донбасом приблизно те саме. Максимальний розпал напруги, який транслюється назовні, суттєво відрізняється від справжнього настрою на місцях. Вулиці, які прострілювались у 2014-2016, зараз оздоблені лавочками та енергозберігаючими світильниками. Дахи відновлюються, вікна замінюються, чорнобривці висаджуються. Так, багато років, так, хотілося б швидше, але процес іде, і це найважливіше. На вулицях чисто й охайно, розбиваються парки, гарні дівчата та хлопці на скутерах, візочки з малечею. Але основні зміни не в цьому. Змінились люди, усвідомлення та переконання. Донбас – це Україна. Знак оклику. Раз і назавжди. Ніяких старших братів, молодших сестер та іншого «брєду». Епоха сміття в багатьох головах скінчилась, залишилось генеральне прибирання.
Моя перша робоча поїздка на Схід тривала 5 днів. Дивне відчуття, коли місця твого дитинства трансформуються у місця твоєї роботи. Коли ти несеш відповідальність не за абстрактний процес, а чітку територію, де ти стався собою, де живуть твої близькі. На жаль, це не була поїздка до рідних. Це була поїздка аби наблизити рідних до себе. Як випадково вирвалося в машині - «торкнутися серцем», коли побачила Донецьк. 10 кілометрів, і на горизонті - дев’ятиповерхівки Петровського району. Впевнена, я ніколи там не була, але сама суть – ось твоє місто, ось заміноване поле, ось траса, яку бачать російські бойовики, ось твоя машина, яку теж точно бачать…
Весь час була оточена безцінними, легендарними людьми, які, на відміну від більшості, знають про втрати на війні не через пости у фейсбуці. Вони усвідомили більше за кожного з нас, визволяючи міста, проводячи спецоперації та підіймаючи прапори на будівлях державних установ. Серед цих людей не точаться дискусії на такому градусі несприйняття, як серед пасивних учасників бойових дій. Вони не спекулюють освітою дітей з ТОТ, не шукають у всьому зради. Вони бачили, як вона виглядає по-справжньому, як вона вбиває, калічить та паралізує.. саме тому вони такі цільні та масштабні, саме тому я завжди повертатимусь до їх розуміння життя.
Окрім цього було цікаво спостерігати, з яким почуттям гумору вони ставляться до загравань з електоратом певних політичних сил. Не краса, а іронія врятує світ. Прихильники теперішнього президента спокійно ведуть дискусії з колегами, які досі підтримують попереднього. Часом щиро висміюють обидвох, але такого хейтерства, яке я бачу останнім часом серед свого, начебто, ідеального оточення, я не зустрічала жодного разу. Парадокс, але ми так швидко вибудовуємо стіни між тими, кого ще вчора не хотіли випускати з обіймів, що часом я не встигаю адаптуватися під новий випад від тих, кого безмежно люблю.
Про саму поїздку.
Я би хотіла залишити офіціоз та алгоритм подальших дій для робочого кабінету, а зараз поділитися тим, що мене дійсно вразило, про що я транслюватиму надалі своїм закордонним та національним колегам, про що писатиму тут. Донбас розвивається. Донбас повертається до нормального життя. Кожна область робить це з різною швидкістю, але ті, хто жодного разу не їхав дорогою по Лиману та не гуляв у вечірніх парках «прифронтових» міст, не зрозуміють, на скільки Донецька та Луганська область відрізняються від того, що транслюється на центральних телеканалах та у фб.
Нам часто потрібний додатковий біль. Не важливо, на скільки він буде пов’язаний з реальністю, головне – відчувати його, відстоювати свою (звичайно, єдину) правду та зосереджуватись на всьому, що «не…». Відчуття боротьби за істину часто вводить нас в оману щодо самого розуміння істини, відтак перетворює процес заради процесу, а не заради ідеї. Так, це не зручна правда, але коли ти вилазиш з окопів власної інтелектуальної «елітарності», звичайне життя виявляється не таким радикальним та розколотим, як коли ти там, серед таких, як ти. Нікого не хочу образити. Була така ж сама, але випадково вибралась. Від того більше бачу під іншим кутом.
Найважливіше, що потрібно усвідомити про Донецьку та Луганську область, це те, що зі всіма регіональними особливостями – це така ж Україна, як Тернопіль, Миколаїв та Дніпро. Україна – велика та велична. Кожен регіон має свою специфіку – навіть Львів та Івано-Франківськ багато в чому різняться та конкурують. І це нормально, зберігати свою локальну автентичність. Важливо розуміти, що «філософія» децентралізації влади виникла не тільки з економічної раціональності, а й з культурної, політичної та гуманітарної. Регіони різняться не тільки за ландшафтом. Основна особливість – люди. Всі прекрасні, всі чудові, але по-різному. Люди платять податки, будують будинки, їздять до рідних на свята. Будь-де. Це і є життя. Просте, звичайне, без надриву. Єдина відмінність прифронтового Донбасу – тут проривається пропагандистське радіо т.з. «ЛДНР» (і як так можна брехати?!).. а на нашому радіо в деталях розповідають про обстріли та напрями вогню. Це і все. Закінчують, традиційно, погодою.
До речі, про обстріли. Цього разу мені вдалося побачити основне, що мав би регулярно бачити кожен урядовець аби стратегічні розмірковування про реінтеграційні процеси та інші питання щодо Донбасу більше відповідали реальності. Свого часу, допомагаючи волонтерам та армії дистанційно, ми все одно не до кінця уявляли собі реальний маршрут нашої допомоги. Але ж і поїздка до районів, де ведуться обстріли російськими бойовиками, це теж не туристичний маршрут.
200 метрів до лінії ведення бойових дій, 37 метрів до «нуля», місця для укриття дітей в школі, бетонні укріплення у разі вогню на КПВВ. Жодного разу не полишало відчуття можливих пострілів, але й жодного разу не було ані миті страху. Це досить дивне відчуття, коли хочеться зайти у під’їзд обстріляного будинку, але там можуть бути розтяжки. Коли ти бачиш люстру відділу РАЦСу, але будинок на стільки знищений, що ледь стоїть. Я вже згадувала, що на багатьох ділянках траси ми точно знали, що нас бачать, й так само знали, що бачили ми. Непоганий тест на спокій та витримку. А також на чергову переоцінку віддаленості Києва від розуміння реальної війни. Так, на лінії зіткнення продовжують гинути люди. Але, ні, Донбас – це не тільки війна. Війна – це лише частина... Ті, хто шукають легких шляхів примирення, реінтеграції або ідеї – «забути та відпустити», не до кінця усвідомлюють, що Україна збережеться повноцінною державою лише в тому разі, якщо вона залишиться єдиною. Так, навіть у важкій в боротьбі за територіальну цілісність, але єдиною.
«Все буде Україна». Так ми починали кожен день нашого життя. Не викрикуючи це, мов гасло. Повторюючи у себе в голові.