У цьому зв’язку варто ще раз надати відповідні роз’яснення:
По-перше, зовнішнє кредитування, включаючи найвигідніші кредити від МВФ, не зовсім чітко пояснено українському суспільству. А тому варто звернути увагу на таке:
В Україні по-різному оцінюється обсяг тіньової економіки, яка не бере участі у формуванні бюджету. В середньому він складає приблизно 50%. Подібне стосується й тіньового імпорту (контрабанди). Тобто державний бюджет міг би щонайменше подвоїтися за рахунок детінізації економіки та імпорту. У свою чергу, згадана детінізація сприяла б збільшенню доходів українських громадян і (опосередковано) – росту обсягу інвестицій. За попередніми оцінками, повна детінізація економіки та імпорту в грошах означала б зростання держбюджету на 40 – 50 мільярдів доларів США, що переважає потенційні іноземні кредити за 3 – 4 роки. Очевидно, що для здійснення у нас повної детінізації потребує часу – за попередніми оцінками, це 2 – 3 роки. З іншого боку, це означає, що в найближчі 2 – 3 роки тільки за рахунок детінізації економіки та імпорту можна було б перекрити обсяг зовнішніх запозичень, який цього року оцінюється в 10 млрд. доларів США, включаючи кредити МВФ. Звичайно, певний час було б доцільно і проводити згадану детінізацію, і отримувати вигідні зовнішні кредити – принаймні для заміщення ними дорожчих і на розвиток економіки, а не «на проїдання». Водночас, не буде катастрофи, якщо зовнішнє кредитування припиниться – при умові пріоритетних: детінізації, зміни структури економіки, розвитку малого і середнього бізнесу тощо.
По-друге, черговий раз закликаючи нас до об’єднання, влада та її представники не кажуть довкола чого об’єднуватися, адже пафосне «аби зберегти державу», на жаль, народом не сприймається. Будемо відверті: від 2010 року до цих пір влади в Україні не зробили нічого для консолідації суспільства. Ми всі вже мали змогу переконатися в тому, заклики на кшталт «за майбутнє дітей» чи за «повний холодильник» тощо не спрацьовують. Наразі однозначно об’єднуючим чинником є наше минуле. В цьому контексті найбільш результативною є тема голодомору 1932 – 1933 років.
Тут, подобається це комусь чи ні, але найбільше зроблено в період 2005 – 2009 років з ініціативи тодішнього Президента України. Жаль лише, що команда не завжди була послідовна. Згадаймо лише які пристрасті буяли навколо будівництва пам’ятника Голодомору (свічки) у Києві. Думається, що соромно тепер всім тим, хто блокував це будівництво. Однак, впам’ятник був збудований. Разом з тим, в останні 6 років саме до нього приходили перші особи держави, парламенту, уряду тощо. І вже ніхто, нічого не критикує. З іншого боку, варто констатувати, на жаль, що офіційним Києвом не зроблено нічого або майже нічого, аби український голодомор став символом впізнаваності і страждань українського народу.
По-третє, народ залякують дочасними виборами. Особливо актуальною ця тема є тепер, після того, як про свій вихід з коаліції ухвалила рішення фракція «Самопоміч». Основний аргумент цього – російська агресія. Насправді ж ніякої катастрофи не має бути, якщо змінити виборче законодавство.
Тут треба відзначити, що автори згаданої концепції про згубність виборів під час агресії до певної міри мають рацію – вибори дійсно несуть загрозу українській нації через тимчасову окупацію Криму і Донбасу. На справді ж: лише до певної міри, оскільки така концепція виходить з того, що виборче законодавство залишається незмінним… .
Це означає, що дочасні вибори можуть відбуватися в нашій державі, якщо парламент зробить зміну виборчого законодавства.
Отже, Верховна Рада України має розглянути у пріоритетному порядку і прийняти нове виборче законодавство, яке би мінімізувало вплив агресії і здійснило деолігархізацію української політики. Зокрема, варто заборонити будь-яку політичну рекламу і фінансування олігархами політичних партій. Нове виборче законодавство з реально відкритими списками і без мажоритарних округів треба затвердити на всяк випадок. Краще подолати нинішню кризу без перевиборів, але, якщо не вдасться, треба мати його в запасі. А нинішню російську агресію можна використати на користь української нації – як би не було прикро визнавати факт агресії.
На жаль практично ніяка з політичних сил, зокрема ті, які представлені в українському парламенті, у своїх програмах і виборчих планах не звертають уваги на згадані явища.