Цей акт масового вбивства був лише одним з обертів колеса насильства, що вже багато десятиліть не зупиняється в центрі Африки і охоплює теперішні Руанду, Бурунді, та східні регіони Демократичної Республіки Конго. Однією з головних рушійних сил цього колеса був колоніалізм. Хоча Руанда не входила до «Незалежної держави Конго» короля Леопольда, вона повною мірою відчула на собі вплив європейських колоніальних політик двох країн, які уславилися найбільшою жорстокістю в Африці — Німеччини і Бельгії.
Теорія еволюції
На Берлінській конференції 1884-1885 років, яка створила політичну і юридичну платформи для колоніалізму в Африці, Руанду передали під контроль Німеччини. В Німеччині, як і скрізь у Європі того часу, величезної популярності набули ідеї євгеніки, що випливали з еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Спочатку Дарвін застосовував був ідею природного добору, внаслідок якого виживає і дає потомство лише сильніший або найбільш пристосований, виключно до тваринного і рослинного світу. Пізніше він застосував її і до людини. Він зокрема висловив занепокоєння тим, що біологічний вид людини втрачає динаміку розвитку внаслідок розвитку медицини і соціальної допомоги, які дозволяють виживати і давати потомство слабким індивідам.
Двоюрідний брат Дарвіна Френсіс Гальтон розвинув теорії свого кузена далі і вирішив, що людина має контролювати свою еволюцію. Він назвав механізм такого контролю євгенікою. Вона зараз вважається псевдонаукою, але колись її вивчали в провідних наукових центрах світу. У Кембриджі було навіть створене «Євгенічне товариство Кембриджського університету», де ключовою постаттю був син Дарвіна, якого теж звали Чарльз. Євгеніка походить з дарвінізма, а з євгеніки походять всі расові теорії, що стали підґрунтям і для колоніальних практик, і для цілих геноцидів. Згідно з цими теоріями, є більш і менш розвинуті раси. Перші можуть і мають домінувати над останніми та навіть їх знищувати.
На початку двадцятого століття США стали світовим лідером євгенічного руху. Євгеніку тут вивчали в Гарварді, Єлі, Стенфорді, тощо. Ця країна була першою в світі, де прийняли закони про примусову стерилізацію тих, кого вважали невідповідними євгенічним критеріям, як-от пацієнтів психіатричних лікарень, епілептиків, сексуальних злочинців та іноді навіть бідних жінок. Загалом у США було примусово стерилізовано близько 65 тисяч людей. На підставі євгенічних теорій американська влада обмежувала іміграцію в країну народів, яких вона вважала гальмами еволюції, включно з євреями та українцями. До речі, саме з євгеніки випливає суто американська традиція конкурсів краси, коли, починаючи з 1921 року, місс Америку обирали на основі саме євгенічних критеріїв. Ну і, звичайно, євгеніка стала основною теоретичною рамкою системного расизму в Америці, який Барак Обама назвав першородним гріхом цієї країни.
Але найдальше у реалізації євгеніки пішли німці. Професор Єнського університету Ернст Геккель (1834–1919), якого ще називали німецьким Дарвіном, перетворив дарвінізм на ідеологію. Він вважав політику прикладною біологією. На його думку, емпатія, мораль та християнські цінності — «антибіологічні», адже вони допомагають виживати слабким, і тим самим знесилюють людство. Саме Геккель запропонував ієрархію рас, яка стала теоретичним підґрунтям нацизму. Нагорі цієї ієрархії він поставив, звичайно, німців, а на самий її низ опустив африканців та тубільців Океанії.
Коли Німеччина почала колонізувати Африку, вона послуговувалася саме теоріями Геккеля та інших соціальних дарвіністів. На підставі цих академічних теорій було здійснено перший у двадцятому столітті геноцид — проти народів гереро та нама у теперішній Намібії, про що ми писали раніше. У свою чергу, цей геноцид давав німецьким дослідникам додаткові матеріали для доведення своїх теорій. У німецькі дослідницькі центри, той самий Йенський університет чи відому клініку Шарите, пересилали черепи вбитих або померлих африканців. Деякі зберігаються там до цього часу.
Євгенічні теорії соціальних дарвіністів застосовувалися і в німецьких колоніях центральної і східної Африки. Там, на території сучасних Руанди і Бурунді, десь з XIV–XV століть разом жили два народи. Більш чисельний народ, хуту, має бантуське походження і оселився в регіоні Великих озер раніше за менш чисельний народ — тутсі. Останні прийшли з Африканського рогу і мають 40-50 % генів західноєвразійського походження. Раніше їх називали ефіопіоїдами. Для німецьких колоністів хуту і тутсі стало ідеальним матеріалом для досліджень та імплементації расових теорій. Німці встановили між ними чітку расову ієрархію: тутсі були поставленні вище за хуту – за євгенічними критеріями. На відміну від Намібії, у Руанді та Бурунді німці керували колонією не напряму, а через місцевих, але до будь-яких адміністративних посад вони допускали лише тутсі.
Марксистські теорії
На щастя, німці не вчинили у своїй центрально-африканській колонії такої самої різні, що на півдні Африки. Але своїми расовими теоріями вони заклали підвалини для різні, що трапилась пізніше. Ще однією підвалиною для різні стала ще одна популярна європейська теорія, яка перетворилася на ідеологію — марксизм. Її запроваджували вже бельгійці.
Бельгія отримала владу над Руандою після того, як Німеччина програла Першу світову війну і втратила свої африканські колонії. До того часу король Леопольд вже був передав владу в Конго Бельгійському уряду, який послабив експлуатацію місцевого населення, але не скасував її. Таку саму форму експлуатації бельгійці запровадили і в Руанді. Вона була не така жорстка, як за Леопольда у Конго, але жорсткіша навіть за німецьку. Місцеве населення не мало вибору не працювати на плантаціях для вирощування культур, потрібних Бельгії — насамперед кави. За невиконання плану з її збору карали батогом.
Наглядати за примусовою працею, яку виконували переважно хуту, бельгійці ставили тутсі. Останні приймали на себе і все незадоволення хуту, а бельгійці його уникали. Коли після Другої світової війни в Африці розпочався антиколоніальний рух, і тутсі очолили його в Руанді, бельгійці вирішили розіграти проти них марксистську карту. Вони проголосили тутсі класом пригноблювачів, а хуту пообіцяли владу як класу пригноблених.
В результаті хуту здійснили у 1959 році революцію, а бельгійці їм допомагали, розраховуючи, що зрештою зможуть їх контролювати. Але ситуація вийшла з-під контролю. У 1962 році Руанда проголосила незалежність. Тутсі в незалежній Руанді опинилися в ситуації громадян другого сорту. Біля половини втратили майно та змушені були тікати — або в інші регіони країни, або закордон. До 25 тисяч з них було вбито. Філософ Бертран Рассел назвав ці події «найжахливішими та найсистематичнішими винищеннями людей, які бачив світ з часів нацистського Голокосту». На той час, коли щодо антиколоніального руху ще було багато романтичного ентузіазму, події у Руанді стали діжкою холодної води для багатьох західних романтиків. Але тоді ніхто не міг собі уявити, що у країні трапиться вже за тридцять років.
У тому числі через романтичне ставлення до антиколоніалізму, світ майже ніяк не відреагував на різню 1959-1964-го років, за винятком окремих голосів. ООН та інші глобальні гравці обмежилися висловленням “глибокого занепокоєння”. А влада хуту побачила, що непокаране насильство добре працює. Тобто відбулося те саме, що після анексії Криму. З подібними наслідками.
Більшість тутсі після революції 1959 року опинилося у вигнанні в Бурунді, Уганді, Танзанії та на сході Демократичної Республіки Конго. В Уганді було створено Руандійський патріотичний фронт (РПФ), який у 1990-му році перейшов кордон з Руандою.
Геноцид
Руандійська влада, що була в руках хуту, сприйняла це як сигнал остаточно “вирішити питання тутсі” і позбавитися і тих з них, хто залишався в країні. Через медіа почала роздмухуватися пропаганда ненависті, яка дегуманізувала тутсі, представляючи їх як тарганів. Особливо у цьому відзначилося «Радіо тисячі пагорбів», яке закликало завершити справу революції 1959-го року. Воно крутило меседж, що тутсі хочуть повернутися, аби знову поневолити хуту і експлуатувати їх. Воно пропагувало так званих «Десять заповідей хуту», куди входило й таке: «Хуту повинні припинити жаліти тутсі». Цю станцію інколи ще порівнюють із державним телебаченням Росії.
Тим часом, у 1993 році в місті Аруша на півночі Танзанії, за міжнародного посередництва, мала бути підписана угода із РПФ, яку президент країни Жювеналь Габ’ярімана зобовʼязався включити в її нову конфігурацію влади. Але тут його літак було збито, і хуту одразу звинуватили у теракті тутсі, хоча доказів цього немає і зараз, а дехто взагалі вважає, за цим стояли самі хуту, аби зірвати угоду в Аруші.
Ці події запустили ланцюгову реакцію масової істерії і параної щодо тутсі, і зрештою призвели до масових вбивств. Вбивства здійснювалися методично: військовими на блокпостах під час перевірки документів (ще бельгійці були запровадили ідентифікаційні картки, в яких зазначалася приналежність до хуту або тутсі, що стало фатальним вироком для останніх), сусідами за місцем проживання, та навіть в церквах. Було таке, що священники-хуту запрошували тутсі отримати прихисток в себе в церкві, а потім кликали туди хуту, які спалювали живцем тих, хто ховався, розбивали немовлят об стіну, а решту добивали мачете.
В Руанді в цей час стояв відносно невеликий контингент миротворців ООН. Але він мав наказ не втручатися. Адміністрація Клінтона теж вирішила стояти осторонь. Франція взагалі допомогла хуту втекти до Конго. Всі міжнародні гравці, таким чином, виявилися неспроможними унеможливити геноцид. Його зупинила лише армія тутсі — Руандійський патріотичний фронт (РПФ) під командуванням Поля Кагаме, який залишається президентом країни до цього дня.
І праві расові, і ліві класові теорії з Глобального Заходу уможливили геноцид у Руанді. Але ще однією суттєвою його причиною стала відсутність покарання за вбивства та інші злочини, що призвели були до масової втечі тутсі з країни, починаючи з 1959-го року. Після 1994-го року цю помилку вже не повторювали. Було створено Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди. Він базувався в місті Аруша (Танзанія) та діяв до 2015 року. Загалом він розглянув обвинувачення проти 93 осіб. З них було засуджено 61 особу, виправдано 14, а інші справи передані національним судам або закриті через смерть обвинувачених.
Для України трибунал в Аруші важливий як прецедент. Зокрема, він став першим у світовій історії судом, який визнав зґвалтування як форму геноциду. Він також вперше засудив ЗМІ — «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів». Тим самим він продемонстрував, що пропаганда ненависті є злочином, який не має нічого спільного зі свободою слова. Нарешті, він притягнув до відповідальності главу уряду — Жана Камбанду, який став першим колишнім премʼєр-міністром, засудженим за геноцид. Сподіваємося, це не останній глава уряду, якого буде засуджено за подібні злочини.
