Навіщо Грозному була опричнина?
Усупереч поширеній думці, цар Іван IV не відразу став Грозним – деспотом і катом. Починав він як відносно ліберальний на той час володар: 1547 року створив реформаторський уряд (Вибрану раду, до якої входили і незнатні члени), з 1549 року почав скликати Земські собори, упорядкував законодавство, оподаткування і бюрократію, навіть передбачив юридичне обмеження самодержавства (Судебник 1550 р.), а 1556-го запровадив місцеве самоврядування і створив регулярну армію. Непогано, правда?
Щастило Івану й у зовнішній політиці: 1552 року була завойована Казань – найстрашніший ворог упродовж століття, 1556 року – Астрахань, тоді ледь не прийшла черга Криму, але півострів виявився Московії не по зубах. Успішно провадилися перші кампанії Лівонської війни. Іноземні купці та дипломати одностайно відзначали розквіт країни.
А далі стався перелам. Неважливо, якою була справжня причина: «просте» запаморочення від успіхів, прогрес психічної хвороби чи реальна спроба замаху на царя – Іван раптом з’ясував, що він не настільки самодержавний правитель, як йому здавалося. Російські еліти, хай і не об’єднані в парламент, стали тією «глибинною державою», в якій загрузли амбіції царя.
Спочатку Іван діяв інституційними методами – зокрема, розігнав Вибрану раду й обмежив вотчинні права аристократії. А коли і це не допомогло – вдався до прямого терору. 1564 року він наказав убити князя Андрія Курбського (той уцілів і на століття став найвідомішим російським політемігрантом та публіцистом), а наступного року запровадив опричнину. І хоча серед її жертв було чимало простолюду і навіть цілий Новгород, усе ж головне вістря було направлено на еліти – митрополита Філіпа (1569 р.) і головнокомандувача Михайла Воротинського (1572 р.) включно. Так Іван IV перетворився на Івана Грозного.
Але метод ручного управління країною засобами терору не виправдав себе. Московія не лише занепала економічно – на кін було поставлене саме її існування. 1571 року хан Девлет Герай спалив Москву, а наступного року ледь не повторив це. Опричники показали себе у війні з найгіршого боку, тож цар скасував опричнину. Утім терор тривав, хоч і в менших масштабах.
Отже, опричнина була запроваджена для того, щоб зламати опір еліт владі та планам царя. Своєї мети Грозний, звісно, досяг – це було зрозуміло вже тоді. Але наслідком владного терору стало таке ослаблення держави, після якого громадянська війна – Смута – виявилася лише питанням часу.
Пригожин як новий Скуратов
Формальним очільником опричнини був сам цар, але одним з найвпливовіших фактичних керівників (і точно найвідомішим) став Малюта Скуратов (до речі, саме він власноруч задушив митрополита Філіпа). І в сьогоднішній Росії якраз розгортається боротьба за це місце.
Мені незрозумілі очікування деяких українців, що Пригожин от-от публічно кине виклик Путіну і поведе «Вагнер» на Москву. Це було б цілком реально в умовах уже розпочатої громадянської війни, але сьогодні час лише її попередниці – опричнини. У нинішніх умовах публічно протиставити себе царю – вірна загибель для кожного всередині Росії. Гадаю, Пригожин розуміє це не гірше, а тому і не розглядає себе як противника чи навіть наступника Путіна – принаймні зараз. Це був би надто явний фальстарт з відповідними наслідками.
А от стати Скуратовим 2.0 – навіть нічого не знаючи про історичну опричнину – це Пригожину явно до снаги.
Причини потреб Кремля в новій опричнині нічим не відрізняються від підстав 450-літньої давнини. Війна проти України фактично програна – скільки б ще не тривали бойові дії, повоєнний лад уже ніколи не буде настільки ж вигідним для Росії, як довоєнний. А найважливіше те, що назавжди прикручене головне джерело російського багатства – нафтогазова труба (жодні розвороти на Схід не компенсують економічної, а надто політичної шкоди від втрати європейського ринку). Тому за цих обставин Путіну не залишається іншого вибору, як битися далі, оскільки програна війна майже завжди означає втрату влади і життя.
А ресурси для цього будуть витискати як з рядових підданих, так і з еліт («добровільні внески» бізнесу в бюджет РФ уже почалися). Народу Кремль майже ніколи не боявся, а от спротив еліти, особливо пасивний саботаж, ще належить подолати. Уже відомо, що вищим чиновникам заборонено покидати свої посади під загрозою кримінального покарання. Для цього й може знадобитися опричнина.
Терор – дуже поганий метод панування, але, здається, кооператив «Озеро» уже розучився грати інакше. Тому рівень репресій і проти плебеїв, і проти патриціїв лише зростатиме. Отут і може знадобитися Пригожин – як каральний меч, точніше кувалда. Восени минулого року він уже публічно говорив про те, про що більшість росіян не ризикують – що настав час і золотій молоді з Рубльовки вирушити на передову. Дика радість народу з приводу українських дронів над елітними дачами Підмосков’я показує, що потенціал класової боротьби ще не вичерпано.
Зараз важко говорити, чи буде ця антиелітна боротьба інституційно оформлена згори Путіним, чи складеться явковим порядком. Головне, що вона може дати режиму ще трохи часу і ресурсів перед остаточним колапсом. І якщо опричнина 2.0 усе ж стане реальністю, Пригожин може бути одним з тих, хто претендуватиме на керування нею.
Більшість українців знає Пригожина лише як повелителя зеків, яких женуть на м’ясні штурми під Бахмутом. Але насправді його основна сила – у професійних найманцях в Африці, де він пильнує інтереси РФ у видобутку корисних копалин, та в не менш професійних ботах (саме Пригожину належить найвідоміша російська фабрика тролів – «Агенція інтернет-досліджень»/Ольгіно). Ця сила й уміння грати в правдоруба робить його занадто цінним активом, щоб просто скинути з російської шахівниці.
А найголовніше – Пригожин не боїться замастити руки в крові в буквальному сенсі. Скуратов не залишив нам рефлексій з приводу своїх діянь, але дещо схоже ми можемо надибати на початку ХХ століття. Прочитайте цю фразу: «Хтось же має стати кривавим псом [гра слів: бладхаунд (Bluthund) – мисливський собака, також Blut німецькою означає «кров»], я не боюся відповідальності». Так назвав себе депутат Густав Носке, придушуючи комуністичне повстання в Берліні 1918 року. Немає жодного сумніву, що під цією фразою підписався б і Скуратов (собачі голови – символ опричнини), і Пригожин – його підручні продемонстрували це на ділі. А якщо є такий інструмент, йому завжди знайдеться застосування. До речі, кривава ефективність Носке забезпечила йому посаду міністра оборони Веймарської республіки, sapienti sat.
Тож чи почнеться «вогонь по штабах» з Рубльовки, чи з Генштабу – Путіна вже має кому довірити перший штурм старої еліти. І якщо захоплення в полон командира 72-ї бригади ЗС РФ зійде Пригожину з рук, сумнівів у цьому не залишиться. NB. Хоча опричнина – російський феномен, типологічно він не унікальний. Інші правителі теж не гребували залучати низові рухи для кривавих розправ з елітами. Найвідоміший випадок – Культурна революція в Китаї.
Але на цю почесну роль претендує ще один кандидат – Рамзан Кадиров. Улітку 2022 року вони з Пригожиним синхронно атакували безпорадне Міноборони Росії і домоглися кадрових перестановок на фронті, але «Болівар не витримає двох». Конкуренція за право бути головним опричником між «вірним піхотинцем Путіна» і «кухарем Путіна» рано чи пізно мала привести до їхнього зіткнення – і цей момент настав. І хоча в Кадирова чисельність військ більша, однозначно я на його перемогу не поставив би.
Утім, можливо, в умовах повноцінної громадянської війни ці двоє знову стануть союзниками. У режимі Смути суверенному чеченському хану вже не буде діла до різанини в колишній метрополії, тому можлива нормалізація стосунків з новим Скуратовим. За умови, що той доживе – в опричників ця опція реалізується нечасто.
У підсумку неможливо говорити про повстання Пригожина проти Путіна. І його наявні сили, і його потенціал у внутрішній боротьбі скоріше роблять з нього претендента на нового Скуратова, і сам він, вочевидь, не проти. Хоча за це звання доведеться поборотися не лише з Кадировим, але й у перспективі з командувачем Росгвардії Віктором Золотовим. Однак тренд очевидний уже зараз – в міру того, як погіршуватиметься ситуація на фронті, в Росії зростатимуть внутрішньоелітні суперечності. І в Путіна завжди буде спокуса розв’язати їх перевіреним методом – опричниною.