Тим не менше, на одному з нами континенті існують країни, де попри навіть ще істотнішу суспільну поляризацію і постійне «холодне» (а незрідка й «гаряче») протистояння цей сценарій не справдився. Одна з таких країн – Голландія, яка існує в умовах фактичного розколу вже майже 450 років.
Загибель богів
Якщо Бог десь і помирав, то напевне у «країні тюльпанів». Сучасну Голландію можна було б скоріше назвати «країною порожніх церков»: парафіян так мало, що непотрібні тепер храми перетворюють на концертні зали, книгарні і навіть готелі. В деяких регіонах «розбожнення» відбувається швидше й активніше, в деяких – церква чинить ще певний опір. Тут насамперед даються взнаки історичні відмінності між регіонами.
Буквально донедавна релігійний розкол у країні визначав не тільки політичне життя, а й будні і саму долю кожного голландця. З поширенням Реформації значна частина населення на півночі Європи навернулася до протестантизму. Проте південь Нідерландів і Фландрія зоставалися католицькими; крім того, невеликі анклави католиків були на півночі, а протестантів – на півдні, тоді як у великих містах люди різної віри часто мешкали на сусідніх вулицях.
80-літня війна за незалежність проти іспанської монархії, твердині католицизму, скінчилася утворенням самостійної Голландської республіки, де над численною меншиною католиків панувала протестантська більшість. Попри загалом надзвичайно толерантну як на ранньомодерний час атмосферу в тій державі, католиків мали за людей другого сорту; наприклад служби за римським обрядом відправляли тільки в таємних церквах, що містилися в приватних будинках.
Коли після розпаду імперії Наполеона 1815 року до Голландії приєдналася нинішня Бельгія і всі історичні «нижні землі» злучилися в одне Об’єднане королівство Нідерланди, північани спробували запровадити ту саму політику релігійної асиміляції до своїх нових підданих-католиків. Останні мирилися з цим недовго: масове повстання 1831 року призвело до проголошення незалежності Бельгії.
З кінця 19 ст. і голландські католики почали прагнути до емансипації – щоправда, мирним шляхом. Вони стали бойкотувати державні й громадські структури, де, природно, панували протестанти. Фактично католики за кілька десятиліть збудували альтернативне громадянське суспільство, абсолютно паралельне до вже наявного у ворожої до них панівної частини суспільства – щось подібне не так давно робили албанці в Косовому під ворожою до них сербською владою.
Коли приклад католиків наслідували антиклерикали-соціалісти, в країні оформилася так звана система стовпів (verzuiling) – вертикальних соціальних груп, кожна з яких має свою еліту і власні освітні установи, профспілки, медіа, спортивні клуби тощо. Від народження до самої смерті більшість католиків і протестантів не спілкувалися взагалі; вони ходили до різних шкіл, працювали в різних компаніях, ходили на закупи до різних крамниць. Лише еліти «стовпів» взаємодіяли між собою, тримаючи державу цілісною. «Посполиті» ж не спілкувалися і, природно, вкрай неприязно ставилися одні до одних, хоч і жили в мирі, ціною якого було обопільне ігнорування. Згодом у Південній Африці голландські колоністи відтворили знайому їм систему в значно жорсткішому варіанті, відомому як апартеїд.
Приблизно в 60-х рр. система «стовпів» занепала; ґенерація «сердитих молодих людей» порвала з досвідом старшого покоління і почала тривале суспільне вимішування. Тепер віряни колись ворожих конфесій не тільки вітаються й навіть одружуються одне з одним (донині це було нечувано). Вони дедалі рідше згадують, до яких конфесій належать. Церкви спорожніли, а найвиразнішою регіональною відмінністю в країні залишається карнавал. На півдні, в католиків, він майже такий яскравий, як у самій Італії. На півночі ж його просто нема.
«Ґей-парад – ось наш карнавал», - заздро жартують північани-амстердамці.
Нові чужинці: винна невістка?
«Колись напруга між різними регіонами була справді великою і люди ставилися одні до одних зневажливо, недовірливо й неприязно, – розповідає професор-соціолог з Амстердамського університету Аня ван Хельсум. – Наприклад, я сама родом із півдня. Пригадую, ще навіть не так давно, коли я була дитиною, моя бабуся, ревна протестантка, завжди мала вкрай негативну думку про католиків.
«Вони, – казала, – брехливі й лицемірні, живуть неправедно. П’ють, грають у карти, міняють жінок мало не щодня, а тоді йдуть до попа, сповідаються, і все починають спочатку». Родзинка цієї історії в тому, що зрештою один із її синів оженився на католичці».
Втім, і сьогодні відмінність між людьми з різних регіонів дається взнаки. «Традиційно вважають, що католики, які переважають у південних регіонах Брабант і Лімбурґ, доброзичливіші й легші в спілкуванні; їм подобається добре поїсти й випити, вони більше розважаються, справді багато в чому веселіші. Що далі на північ, то суворіші там люди. Протестанти дуже скромні, аскетичні й суворі. Такі відмінності в цінностях і соціальних нормах і досі залишаються, попри те, що релігійний розкол, який їх спричинив, втрачає актуальність», - каже професор ван Хельсум.
До того ж, на місці старих ліній конфлікту й потенційного розколу виникають нові. Сьогодні найбільше конфліктів у суспільстві викликають іммігранти, у ставленні до яких офіційний Амстердам пройшов кілька етапів, розповідає професор Аня ван Хельсум. Спочатку, коли перші хвилі справді масової трудової імміграції почали вливатися в країну, державна політика нагадувала канадську практику «культурної мозаїки» - передбачалося, що кожна меншина могтиме зберігати свою специфіку і певну окремішність, збагачуючи і врізноманітнюючи «загальну» голландську культуру.
На початку 90-х років, коли іммігрантів стало відчутно більше, від цієї схеми відмовилися і перейшли до моделі «плавильного казана», де чужинці мали б асимілюватися і влитися в суспільство. Однак упродовж останнього десятиліття дедалі частіше лунають критичні думки: голландський «казан» не спрацював, іммігранти не асимілюються. Праворадикальні політики-популісти не пасуть задніх на виборах. Упродовж останніх парламентських перегонів півкраїни стежило за стрімким зростанням рейтингів екстреміста Герта Вільдерса, що обіцяв запровадити податок на жіночий ісламський одяг і навіть заплатити всім іммігрантам, аби вони вже їхали додому.
Професор ван Хельсум вважає, що головна провина за радикалізацію політичного порядку денного лежить саме на руйнуванні системи стовпів, яке принесло соціальну дезінтеграцію і розрив традиційних зв’язків, що їх заступити новими ще не вийшло. Крім того, люди, що не сприймали чужинців, були завжди, лише раніше їхні голоси розподілялися між центристськими партіями. Тепер вони отримали своїх власних представників, навколо яких і згуртувалися.
«Але що цікаво – і в ставленні до іммігрантів Голландія регіонально неоднорідна. Католицьке населення на півдні сприймає їх помітно доброзичливіше і толерантніше», - розповідає пані професор.
Член Королівської академії наук, професор Лео Лукассен викладає в Ляйденському університеті. Він має інше бачення проблеми: «Впродовж останніх десятиліть чимдалі більшу вагу мають етнічні фактори, крім того, суспільство стає більш класово стратифіковане. Десь із 1980-х рр. внаслідок деколонізації, міграції і збільшення кількості гостьових робітників із родинами, переважно з ісламських країн, постає вже розкол між іммігрантами та їх нащадками, яких ми звемо «алохтони», з одного боку, і корінним білим населенням, з іншого. Проте я не вважаю, що це може призвести до справді серйозного протистояння. Цей конфлікт вичерпається, коли емігранти цілком інтегруються в наше суспільство, що вже на значну міру відбувається; суспільство з цим упорається».
На думку професора Лукассена, не менше значення в країні має інший «розкол» - між елітами і простими людьми. Саме на цьому головним чином будують свою пропаганду популістські партії.
«Я не згоден, що саме руйнування старої системи «стовпів» спричинило новий конфлікт, – каже науковець. – Адже це не пояснює, чому за часів розквіту цієї системи, в 1930-х рр. праворадикальні рухи, зокрема націонал-соціалісти, отримували багато голосів. Звісно, електорат нині плинніший, не зв’язаний членством у релігійних чи ідеологічних групах. З іншого боку, політологи стверджують, що підтримка всіх правих і всіх лівих партій була більш-менш рівна протягом століття, десь по 50%. Коли абстрагуєтеся від назв конкретних партій, то побачите, що ця пропорція досі існує.
Отож «стовпи» просто допомагали тримати людей всередині їхніх груп, і, певна річ, були частиною великого комплексу вертикальних відносин у суспільстві, яке відзначалося більшою довірою до влади й інституцій, чи йдеться про лікарню, парламент, університет, чи поліцію й суди. Сьогодні всіх їх критикують. Судді, поліціянти, викладачі – ніхто не виконує своєї роботи як належить; всі експерти й інституції сьогодні мають набагато меншу довіру. Може, це має до діла з руйнуванням ієрархії, з негативною, тіньовою стороною демократизації: мовляв, нащо вам слухати експерта, його думка нічим не ліпша за вашу власну. Це в певнім сенсі крайня демократія. Але саме нею так вдало скористалися політики-популісти».
Північ. Південь. Разом?
Порівняно з нинішньою добою колишні відмінності між частинами країни були величезні, розповідає професор Лукассен. Крім запеклого протистояння між католиками й протестантами, були ще й боротьба різних течій всередині власне протестантизму й переслідування євреїв усіма християнами гуртом.
«До кінця 18 століття католики і євреї були другосортними громадянами, вони не мали всіх тих прав, якими володіли протестанти, – каже історик. – Розкол як такий протримався до останньої третини 20 ст. Для мене тут символічний вододіл – перший професор історії-католик, що дістав посаду в Ляйдені в 1960-х рр. (доти це були винятково протестанти). Після 60-х релігійне протистояння спадає, хоч перед ним мали місце багато жорстоких конфліктів.
Щоправда, певна система толерантності в нас існувала вже кількасот років тому – саму толерантність, правда, тоді розуміли дещо по-іншому, але це була добре продумана й дуже практична система уникання конфліктів, де еліти створювали правила, за якими можна було керувати країною без поглиблення цих протистоянь».
Навіть побут у різних частинах країни був різний – і не тільки під час карнавалу. Подекуди ці відмінності зберігаються й донині.
«Найособливіші – ортодоксальні протестанти, яких ви можете впізнати навіть за одягом, дуже суворим і чорним. Вони живуть головним чином у так званому «біблійному поясі» що тягнеться від Зеландії на північний схід країни. Ця група дуже помітна в неділю, коли вони йдуть до церкви у містечках на кшталт Гауди. Вони здебільшого мають більше дітей, значно ортодоксальніші у своїй релігійній поведінці, тож якби такий протестант був серед моїх колег, його б одразу було видно. Це, звісно, також впливає на те, як вони говорять і як думають, яких поглядів дотримуються.
Але якщо не говорити про ці порівняно невеликі групи, то загалом, у своїй основній масі суспільство стало настільки секуляризоване, що всі відмінності між різними конфесіями практично зникли. Якби я потрапив у якесь нове для мене товариство, мені було б дуже важко зрозуміти, яке релігійне походження мають ці люди, хіба що це були б дуже яскраві ортодоксальні юдеї чи протестанти».
В минулому ці відмінності були багато більші. Релігія справді визначала щоденну поведінку людей до дрібниць. Наприклад, ті ж таки протестанти в неділю абсолютно нічого не робили – вони могли тільки ходити до церкви.
«Однак люди хоч і були поділені, не мали цілком відмінні уявлення про все на світі. Католики, приміром, і досі такі ж консервативні в питаннях релігії, генетичних експериментів чи абортів. Тут вони не надто різняться від протестантів. Можливо, відмінність між релігійними й нерелігійними людьми була б навіть помітніша, ніж між самими вірянами з різних конфесій.
Тут окремий випадок становили євреї, які страждали від соціального антисемітизму аж до 20 століття і трималися дуже осібно в сенсі культури. В Амстердамі вони мали велику й досить відособлену громаду, аж поки нацисти їх майже всіх винищили в концтаборах наприкінці війни. З історії цієї групи ми знаємо, що хоч асиміляція й просувалась дедалі активніше, аж до громадсько-політичної емансипації євреїв наприкінці 18 ст., бар’єри так само зберігалися стабільно, наприклад у питанні щодо одруження. Шлюби євреїв із не євреями були досить винятковим явищем. Але в 19 ст. на перший план виходять відмінності між переконаними вірянами, з одного боку, і соціалістами та лібералами з другого. І не забуваймо про відмінності між містами і селами, проте, звісно, вони є в будь-якій країні».
Етнокультурні лінії поділу теж існували споконвіку. Однак вони ніколи не були такими ж важливими, як релігійні. «Сьогодні етнічні групи вже практично не існують, – каже пан Лукассен. – Приміром, фризи, ті хто досі говорить фризькою мовою, почувається фризом і переконаний, що їхня батьківщина повинна мати якусь культурну чи політичну автономію, становлять дуже незначну меншину на своїй етнічній території. А більшість навіть не вміють як слід розмовляти фризькою. Є певний рух, але дуже слабкий, радше фольклорного характеру.
В Лімбурзі, звідки я родом, ці настрої навіть трохи сильніші. Я сам із братами й сестрами розмовляю нашим діалектом, але не з колегами (вони б нічого не второпали). Проте це питання приватного плану: кожен говорить як хоче.
В багатьох же мешканців прикордонних районів є навіть певна зненависть до Голландії, до західної частини країни, «до Гааги», як вони це називають. Вони більше культурно пов’язані з людьми в Німеччині й Бельгії, з якими також розмовляють одним діалектом. Але загалом тут нема нічого серйозного, передусім політично серйозного: це нормальний стан у більшості країн. «Розкол» такого плану – нормальний».
Проте попри стирання відмінностей, Голландія досі зберігає дуже видиму електоральну географію. Християнські демократи традиційно домінують у селі, передовсім на півдні, серед фермерів і селян, тоді як соціал-демократи мають більший успіх у містах. Католицька партія, якби не була частиною загальнохристиянської коаліції, неодмінно опанувала б цілий південь, а протестантська – той-таки «біблійний пояс». Цікаво, що популістські партії особливо популярні в тих частинах країни, де іммігранти не живуть або їх дуже мало, особливо в селах, містечках, відносно «білих» передмістях – їхні мешканці часто бояться імміграції, хоч реально не мають досвіду протистояння з нею і часом навіть і не бачили живого мусульманина.
«Я би так підсумував історію розколу в Нідерландах: після проголошення незалежності, в процесі формування нації, від 16 ст. починаючи, країна постійно ставала значно гомогеннішою, – твердить професор Лукассен. – Особливо швидко всі ці відмінності згладжувалися за останні півтораста років. Населення й досі має певний провінційний чи локальний патріотизм, сильний міський патріотизм, що його виказують переважно футбольні хулігани. Люди в Гронінгені часто почуваються передусім гронінгенцями, а лімбуржани – лімбуржанами, та це не масовий стан ідентичності. І це не мобілізує людей на вирішення серйозніших, політичних питань. Гадаю, ми можемо сказати: процес формування нації й держави був дуже успішним.
Тривале співіснування в рамцях єдиного державного утворення робить свою справу».