ГлавнаяСпортДругие

«Євро» в Україні – 1+3?

Як оцінювати рішення УЄФА – як ляпас чи як шанс? Такі питання мені доводилося чути від багатьох колег після того, як президент УЄФА Мішель Платіні оголосив вердикт виконкому Союзу європейських футбольних асоціацій у Бухаресті.

Олександр Гливинський Олександр Гливинський , спортивный обозреватель

Власне, вердикт вийшов лише стосовно Польщі: 4 міста отримали твердий офіційний статус господаря, а 2 остаточно відпали. Двійка однозначних невдах вималювалася і на «українському горизонті»: Дніпропетровськ і Одеса матчів чемпіонату Європи на власні очі точно не побачать. А от три інші міста замість вердикту почули «останнє китайське»: якщо Донецьк, Львів і Харків не будуть готуватися як слід, двох із трійки точно «турнуть», і тоді в Україні буде лише два господаря Євро – Київ і ще хтось, кращий з гірших (при цьому столиці ще треба піднатужитися, щоби право на фінальний матч не втратити на користь Варшави).

Треба сказати, в оригінальності і потягу до парних чисел УЄФА не відмовиш: або буде чотири українських міста – це якщо всі три будуть виконувати вимоги швидко і чітко, або, якщо бодай хтось один із трійки відстане у темпах, з двох кращих УЄФА визначить гіршого і його вже – «до пари з першим невдахою». Так що ніяких вам «4 на 3» – лише «4 на 4» або «4 на 2». Чому так? Не шукайте логіки не лише у футболі, а й у його керівній структурі, в усякому разі, якщо це стосується проведення Євро-2012 в Україні й Польщі.

Взагалі, якщо йти за логікою, то Європейський футбольний союз уже цієї середи мав би залишити Україні два міста, а Польщі віддати шість: навіть оголошуючи своє рішення, Мішель Платіні сказав, що всі польські претенденти готові на високому рівні провести чемпіонат Європи – оце, певно, можна було б оцінити як ляпас, але лише в тому разі, якщо ми за патріотизмом до свого краю не зауважуємо очевидних речей, скажімо, дір у міських дорогах. Річ у тім, що тяга захоплених футболом небідних українців до того, щоб показати своє вміння будувати гарно і багато, вилилася лише у розбудову розкішних футбольних арен.

Зрештою, підстав думати, що цей фактор не спрацює, ніби й не було: свого часу Григорій Суркіс справив чи не вирішальне враження на членів виконкому УЄФА, запросивши їх на відкриття Будинку футболу у Києві – такої резиденції не має жодна футбольна асоціація у світі! Тоді за чотири місяці Україна й Польща сенсаційно для багатьох отримали право на проведення чемпіонату Європи.

Однак візит головного ревізора європейського футболу до Києва місяць тому вилив на голови безпечних олігархів наче відерце крижаної купелі: «Головне – це інфраструктура, а не арена, арену можна за два роки побудувати без проблем, а от як до неї дістануться люди і де житимуть?» – щось приблизно таке видав триразовий володар «Золотого м‘яча» на засіданні за участю всіх головних осіб підготовчого процесу в Україні.

Одразу після того поширилися чутки, що мер Одеси нібито їздив на приватну зустріч з Платіні, щоб запевнити його у готовності міста виконати всі вимоги УЄФА. Правда це чи ні – не знаю, але те, що Перлина біля моря остаточно вибула з кола претендентів, показує: якщо і був такий візит, то був він марним.

Не принесли бажаних результатів і особисті запевнення міського голови Дніпропетровська Івана Куличенка і голови обласної федерації футболу Андрія Павелка, котрі приїхали до Бухареста напередодні засідання. Бажання дніпропетровців зробити для своєї батьківщини все і навіть більше не викликає нічого крім поваги, але ця спроба мала небагато шансів на успіх: футбольні функціонери перестали вірити словам, натомість звертаючи увагу лише на реальні справи. Не з вини вищезгаданого дуету справа з реконструкцією аеропорту Дніпропетровська так і не знайшла необхідних фінансових гарантій з боку держави.

Якби Міністерство транспорту виступило таким фінансовим гарантом або ж держава просто продала аеропорт Ігорю Коломойському, дивись, і сьогодні Дніпро був би серед трійки, для якої ще не все втрачено. Власне тому рішення виконкому, прийняте у Бухаресті, слід сприймати як шанс, а не як ляпас: могло бути гірше, якщо б УЄФА прийняла логічне рішення, а так Львів, Донецьк і Харків мають ще півроку, але, і це важливо наголосити, не на «промо» і «паперові докази»! Якщо не закипить робота на будівельних майданчиках, шансів на чотири міста в України немає.

Неможна не сказати «пару приємних» на адресу Харкова – місто справді на це заслужило: харків‘яни єдині з дванадцяти претендентів, хто із числа резервних потрапив до основного складу. І вони фактично вже отримали «Євро»: просто крім Ярославського, треба б знайти інвесторів і терміново почати зводити готелі. Згоден, звучить цинічно, а може й наївно (залежить від того, з якого погляду оцінювати), але насправді саме так і є.

А от лакмусовий папірець для Львова –– це стадіон і аеропорт. Без аеропорту – взагалі нікуди, навіть Донецьку з його розкішною «Донбас-ареною», яка вже у серпні постане у всій красі.

В всякому разі, тепер нічого нарікати на те, що хтось з конкурентів робить вашому місту «чорний піар» або ж якийсь юродивий чиновник взяв хабара і саботує свою ділянку роботи, аби інше місто показало кращі результати. Тепер навпаки – на перший план виходить командна робота. У Бухаресті польські колеги постійно запитували, як українці сприймали резонансні новини з Польщі про те, що в України відберуть Євро? Хіба можна було відповісти щось інше, ніж те, що ворогів українці у Польщі не шукали і не відповідали такою ж монетою, але вважали, що це – «не по-партнерськи». Партнерство тепер стає ключовим словом в іншому масштабі – внутрішньому: як буде три партнери в Україні, то буде чотири господаря на нашому «Євро».

Олександр Гливинський Олександр Гливинський , спортивный обозреватель