«Господь змилувався над нами»
Сім’ї, які прийшли у визначений момент на місце збору, виглядають виснаженими. Вони тут із самого ранку чекають на новини про своїх рідних, але напевне сказати про їхню долю не можуть. З процедурою всі ознайомлені, тому залишається лише чекати, чекати. Зовсім скоро з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими почнуть телефонувати до окремих сімей з одним меседжем: вашого чоловіка звільнено з полону. Відповідне повідомлення також прийде в Дію.
Люди реагують на кожне сповіщення на телефоні, але того, найбільш очікуваного, немає. Аж раптом, тишу розрізає дзвінкий крик, який переходить у плач. Дві жінки обіймаються, опустившись на коліна.
«Ми вірили, ми вимолили тебе», – лунає звідти, зі сплетіння людських нервів, які роками чекали на свого чоловіка й сина.
Жінка Ґіна разом зі свекрухою Валентиною живуть у Моринцях на Черкащині. Так, саме там народився легендарний Кобзар. Саме його земляка Олександра Ткаченка жінки вимолювали в Бога упродовж двох років.
«Господь справді змилувався над нами. Знаєте, кажуть, що потрібно у щось вірити. Ти повинен вірити бодай у щось, бо сила, я вам кажу, сила є. Бог відчуває, коли нам важко, він підтримує нас, він дає сили витримати різні випробування. Головне ніколи не зневірюватися, молитися й бути стійкою. Ми вдень і вночі молилися, вимолили його фактично», – розповідає Ґіна, яка від сплеску емоцій ледь не втрачає свідомості.
Поряд із мамою у бабусею дещо в стороні витирає свої сльози підліток – це син Олександра Ткаченка. Він менше говорить, але не зводить погляду з горизонту. Два роки очікування були важкими.
За декілька миттєвостей їх оточують інші жінки, які чекають своїх рідних із полону, але поки без результату. Вони обіймають Валентину й Ґіну, заспокоюють жінок і тихо промовляють: «І ми дочекаємося». «І ви, обовʼязково», – відказує Ґіна, бо ж тут немає чужого горя – усі так чи інакше чекають усіх.
«Дайте я його побачу, а там уже, хай як буде»
Першими на територію визначеного місця заїжджають карети швидкої допомоги. Везуть «важких» поранених. Їм уже підготували крісла колісні, для окремих випадків – ноші.
Важку атмосферу розбавляє дитячий сміх. Дітей тут багато. Хтось чекає татка, хтось – дідуся, а хтось приходить із мамою в надії познайомитися зі своїм батьком. Діти війни. Вони ще не до кінця розуміють важкості моменту, тож своєю допитливість додають кольорів у цю на перший погляд чорно-білу картинку. Так здавалося, поки з карет не почали зʼявлятися звільнені з полону хлопці. Худі, аж страшно, знесилені й переважно без можливості самотужки пересуватися. Ось вони – живі аргументи проти людоїдської рашистської системи. Однак, щойно хочеться їх пожаліти, як вони змушують собою пишатися.
Один із них, видно, ледь дихає, але все ж знайшов сили вигукнути «Слава Україні!», лежачи на ношах. Інший натомість, хай як невпевнено стояв на ногах, але відмовся сісти на крісло колісне. Пройти рідною землею своїми ногами для нього було принципом, тож він махнув рукою до лікарів, тихенько зітхнув і пішов собі, шкутильгаючи, під овації людей поряд. Так зустрічають супергероїв.
«Вітаємо з поверненням, хлопці. Якомога швидшого одужання вам», – дещо монотонно, але від того не менш щиро лунає від натовпу до кожного звільненого з полону. Після цих слів обличчя знесилених хлопців змінюються до невпізнаваності. Бо їх, як виявилося, вдома чекали, їх не забули, хай як у протилежному намагалися переконати в російському полоні.
Люди тим часом чекають на наступні автобуси зі звільненими воїнами. Саме їхні фотографії з кордону облітають український інфопростір як доказ того, що обмін завершився.
Їх дочекатися найважче, бо рідні зазвичай або вже комунікували з ними телефоном, або щонайменше отримували їхню фотографію. У такому випадку діє правило останнього кілометра – найважчого зазвичай.
«Майже два роки він був у полоні, але от уже не можу дочекатися», – розвідає Юлія, яка чекає з полону брата Олександра. Він служив у 31 бригаді і потрапив у полон на початку серпня 2024 року. Сім’я дізналася про це фактично одразу, за тиждень. З того часу розпочалося їхнє персональне пекло. З липня 2025 року вони їздили на кожен обмін в очікуванні побачити знайоме обличчя серед звільнених із полону. Нарешті!
Мама Олександра відмовляється говорити, щоб не наврочити. Для людей, які стільки чекають, немає дрібниць.
«Дайте я його побачу, обійму, а там уже, хай як воно буде», – каже вона.
«Ваш син здоровий, йому ліків у полоні не давали»
Трішки відсторонено від основної маси людей, але аж ніяк не самотньо територією ходить Олександр – боєць 36 бригади морської піхоти, який потрапив у російський полон у 2022 році й повернувся додому за довгих чотири роки – 15 травня 2026-го.
Він вдивляється в обличчя на плакатах, прапорах, футболках, кепках, картонках, чохлах людей, які прийшли на обмін. У більшості з них рідні пропали безвісти, тож вони намагаються дізнатися бодай якусь інформацію про своїх. Саме вони передають звільненим із полону фотографії рідних на впізнання.
Власне, саме з цією метою Сашко вивчає кожен портрет. Аж раптом: “Я його знаю”. Він підходить до чоловіка, який тримає у руках прапор із зображенням сина.
«Я сидів із вашим сином. Він із моєї бригади. Не хвилюйтеся, він у вас сильний, з ним все відносно нормально. Головне, що він здоровий! Чому? Бо на відміну від нас, йому не давали ніяких ліків. Це означає, що його організм наскільки може – справляється», – пояснює Олександр.
«Не дарма ж ношу всюди із собою цей прапор», – з надривом відповідає батько, чий син нині в російських катівнях. Чоловіки роблять фотографію на пам’ять, щоб потім якраз показати її синові, коли того звільнять із полону.
«Дуже щасливі, але емоційно порожні»
На територію натомість прибувають автобуси. Люди зустрічають їх оваціями і вибудовуються у живий коридор.
Ось Юлія обіймає Олександра! Вони міцно вхопилися один за одного й стоятьу колі.
Окремо своєї черги чекає племінник Сашка, який за декілька миттєвостей уже опиняється біля свого дядька. Ще за мить Юлія уже влаштувала відеодзвінок комусь із родичів.
«Ну і як ваші справи?», – розпочинає розмову Олександр, махаючи руками в камеру. Він не приховує свого щастя від повернення додому, але пояснює, що нині мусить іти. На нього, як і на інших звільнених із полону, чекає реабілітація.
Коли всі хлопці вже вийшли з автобусів і пішли далі, знову зустрічаємо Ґіну. Жінка сяє.
«Ми виснажені, ми дуже щасливі, але емоційно порожні зараз. Як же добре дочекатися свою людину з полону», – каже вона.
На іншому боці території блакитноокий хлопчик, років чотирьох, тримає в руках портрет військового. Він гордо майорить ним, демонструючи всім навколо. «Хай би ця дитина пошвидше дочекалася», – промайнула думка. Хай би вже швидше 78-й, 79-й. Допоки кожен і кожна не повернеться додому, допоки кожен і кожна не дочекається свого оборонця. Дочекається.
