Степ невизначеності

ГоловнаСуспільствоВійна

Безкрайній степ, подекуди посічений неглибокими балками, та висоти, які після околиць Бахмута видаються швидше умовними. А проте за них іде боротьба не на життя, а на смерть. Я стою на одній з цих висот неподалік села Роботине, на краю розбитого прильотом перекриття окопу-тунелю, збудованого російськими окупантами на цій висоті – висоті, на якій вони так відчайдушно намагалися утриматись. 

В окопі та бліндажах стоїть щільна суміш запаху мишей, щурів, сміття і трупів російських окупантів, яких звідси ніхто не забирав. Хочеться ковтнути свіжого повітря. 

Кожен метр цього степу, який через десятки тисяч вирв від мін, снарядів, ракет і авіабомб усе більше стає схожий на поверхню Місяця, дається ціною надзусиль. Окупанти мали вдосталь часу, щоб створити глибоко ешелоновану оборону в цій місцевості, від якої до Азову на карті сантиметри, а насправді багато кілометрів мінних полів, траншей, протитанкових ровів та інших інженерних хитрощів, які вписали в місцевий ландшафт, поки наші західні союзники не могли позбутися давніх страхів і стереотипів, не приймаючи вчасних рішень, що могли б змінити наше теперішнє. Але зараз ми тут, і маємо, що маємо. 

Фото: Олександр Солонько

Наступ у смисловій війні триває швидше, ніж у кінетичній. 

Якось краєм ока зачепився за статтю з думками американського військового, який допомагає нашим. Мовляв, чиновники в його країні вважають, що ми повинні більше ризикувати під час цієї наступальної кампанії. Цікава думка, яка постійно крутилася в голові. Достатньо ми ризикуємо чи ні?

Коли пробираємося вперед на відкритій, як пательня, місцевості вузькими проходами між мінними полями під пильним поглядом російської системи «Орлан» – «Зала» – «Суперкам». Ліченою кількістю маршрутів, які ворог бачить 24/7 і які в нього пристріляні, як і втрачені ним у жорстких боях позиції. По яких він б’є з артилерії та авіації залежно від пріоритетності цілі, знаючи, що можемо рухатися здебільшого вперед і назад, також уздовж ліній траншей, у лісосмугах і полях, а навколо все всіяно протипіхотними та протитанковими мінами. Доходить до того, що навіть навколо власних позицій росіяни розставляють вибухові пастки, залишаючи для себе лише нитки стежок. 

При цьому ворог полює за нашими підрозділами і технікою з повітря, засипаючи нас КАБами, запускаючи роями «Ланцети» та постійно нарощуючи використання FPV-дронів. 

З багаторазовою перевагою в повітрі, він досі спроможний використовувати більші об’єми артилерійського боєкомплекту, не в меншості, якщо мова про особовий склад (вітання побоюванням проводити мобілізацію в необхідному обсязі і справді вичищати стайні зі схемами ухиляння та безпідставної броні). 

Фото: Олександр Солонько

Переважно рівна місцевість дозволяє вигідно обирати позиції для протитанкових ракетних комплексів і здалеку діставати техніку, яка ще й може візуально сигналізувати про своє прибуття, натикаючись на щільні мінні загородження. І от виникає питання. Чи достатньо ми ризикуємо, ідучи вперед за таких умов? Чи будь-яка інша армія, будь-який воєначальник НАТО зважився б робити щось подібне? Не маючи не те що переваги, а навіть паритету в повітрі.

Фото: Олександр Солонько

Здається, хтось на Заході почав усвідомлювати, що не було підстав розраховувати на кавалерійський марш до Азовського моря. Навіть якщо хтось і був здивований таким очевидним фактом. Ворог озброєний, озлоблений низкою провалів, має все ще багато ресурсів. Він адаптується. Постійно, а не лише зараз. Веде перманентну інформаційну та смислову війну проти нас і Заходу, зводячи бар’єри не лише на українському півдні, а й у головах західного виборця, не готового до протистояння з російською машиною пропаганди. Чи справедливо йому закидати неадекватність сприйняття загрози, коли ми самі не склали цього тесту в повній мірі? А зараз уже склали?

Те, що ворог не смішний, а сильний і смертоносний, стало для когось відкриттям? Цей момент – те, що, як мені здається, стало одкровенням і для частини нашого суспільства, яке досі любить сміятися з росіян, бо вони женуть на фронт старі танки Т-62 і Т-55. Ворог адаптується з перших тижнів вторгнення і приймає рішення, хай, можливо, і не завжди вчасно. Іноді він отримує для цього додатковий час, успішно блефуючи та граючи на страхах наших західних союзників, які іноді дуже складно логічно пояснити. 

Окупанти вчаться, розганяють свою оборонку, переймають наші успішні оборонні кейси та масштабують їх. Яскравий приклад – це FPV-дрони. Я втомився читати дописи розумних людей, які експертно розповідають, що цими штуками війну виграти неможливо. Мені хотілося б, щоб вони хоч раз пройшлися тими шляхами, що й наші передові підрозділи, в напрямку села Роботине і розповіли їм, що FPV-дронами виграти неможливо. Росіяни активно нарощують їхнє виробництво та застосування. Вони стверджують, що вже мають понад тисячу відео застосування. Можна по-різному ставитися до цих тверджень, але тенденції відповідні. Вони взяли успішний приклад – і масштабують його. 

Не лише в нас є красиві відео успішного застосування дронів. Як оце, де під час російської контратаки окупантам на голову, крім снарядів, падають FPV.

Ворог нарощує їхнє виробництво, бо має більше ресурсів і кращий доступ до китайського ринку. Та сама історія з «мавіками», які, попри всі складнощі, виконують великий об’єм роботи на першій лінії з обох сторін. Росіяни серед іншого мають можливість купувати дрони, поставлені на внутрішній китайський ринок (ніде, крім Китаю, вони не злітають), прошивають їх – і вони працюють на фронті. 

Окупанти перелаштовуються. Ігнорування цього факту – пряма дорога до поразки. Це історія не лише для армії, це болісне нагадування для тилу, що, по-перше, ми ще не перемогли, як дехто вирішив (судячи з поведінки), а по-друге, ми вже в марафоні, заміна потрібна не лише загиблим і пораненим, але й тим, хто ще живий, але вже скоро два роки як воює. Не рахуючи тих, хто це робив і до 24 лютого 2022-го.

Фото: Олександр Солонько

Це до слова, що нам варто не лише прочищати мізки західним партнерам, а й самим не потрапити в пастку, переставши тверезо оцінювати ситуацію і ворога, який теж прогресує. Який має систему, хоч теж недосконалу. Утім спромігся побудувати штатну систему авіаційної розвідки зі своїх штатних апаратів «Орлан», «Зала» та «Суперкам». Результати їхньої роботи щодня летять нам на голову у вигляді «Ланцетів», снарядів і клятих авіаційних бомб, які вони переробляють так, щоб менше ризикувати своїми літаками, які їх запускають. О так, ворог адаптується. Мабуть, я ще цього не казав. 

Росіяни так чи інакше вирішують проблему великих втрат бойових літаків. Щоб використовувати менше дорогих керованих авіаційних бомб, вони беруть старі ФАБи 250-500-1500, обладнують їх невигадливими модулями управління польотом і простішими навігаційними, піднімають літаки на велику висоту і запускають їх так далеко від лінії зіткнення, щоб наші ПЗРК не могли дістати їх фізично. Це не стало найточнішою зброєю, але вона страшна – боротися з нею тут майже немає можливості. Усе, що лишається, – наступати малими формаціями (і коли чуєш звук польоту бомби – молитися), щоб нівелювати повну перевагу ворога в повітрі, розосереджувати сили і засоби, щоб вони мусили кидати бомби по мікроскопічних для себе цілях із сумнівним результатом. Це іноді нагадує партизанську війну. 

Розвідувальні крила росіян висять у нас над головою постійно, і як уже сказано, у них є система зі штатних апаратів, які дають результат. А тепер спитаймо, скільки зразків апаратів поставив на озброєння ЗСУ український «Антонов»? І серійне виробництво яких саме він налагодив. Майже за два роки повномасштабної війни. Приблизно нуль, ніщо, zero point zero. Зате окупанти воюють старими танками – порадіймо. До речі, це перше, що я намагався донести в інтерв’ю після повернення з Бахмута. Треба викинути це з голови. Це може казати лише той, по кому цей старий танк не стріляв. 

Тверезо мислити мають не лише наші союзники. Нам теж треба регулярно проводити самоперевірку та підтягувати смислові хвости. А за ними – матеріальні та військові. 

Фото: Олександр Солонько

Наша наступальна кампанія лише укріплює в розумінні, наскільки титанічне завдання стоїть перед нами. Важко порівнювати подолання укріплених траншей окупантів, які глибоко і міцно вгризлися в нашу землю, із подоланням бар’єрів у головах союзників. Але те, що ми побачили на півдні, з чим зіткнулися і яких зусиль доклали, рикошетом, але прочищає мізки і їм, і нам. Принаймні хотілося б вірити. Для мене ця історія полягала, окрім бойової роботи, у звичайній розповіді. Я розповідав історії про те, як тут доводиться працювати, і це ставало якимось одкровенням для багатьох. Зокрема іноземців і OSINTерів, які писали, що багато говорили про стратегічні речі, але зрозуміли, наскільки це невдячна справа, коли побачили, що ми долаємо на тактичному рівні. 

А як щодо зміни тактики? Зима близько. Ми вже бачимо, що є дослідження, які показують, що в теорії наступ може тривати під час дощів і морозів через особливості тутешніх ґрунтів. І в нас і окупантів є досвід війни по пояс у багні та на 20-градусному морозі. Тож теоретично може бути все. Артилерія точно не замовкне… якщо будуть боєприпаси. Опцій для броні стане менше, натомість завдання піхоти ніхто не відміняв. Але це як з теоретизуванням про FPV-дрони і про необхідність діяти більшими формаціями. Про останнє говорили західні теоретики. Ґрунтові дороги тут – це товстий шар дрібного пилу, який кожного дня подрібнюється бронею. Найменший дощ – і це перетворюється на слизьке багно, під яким буде липкий і в’язкий мул. Кожному коментатору варто хоча б раз пройтися в повному спорядженні по такій дорозі та побувати в окопі, де картина буде схожа. Додайте сюди холод – і пригода стає ще яскравішою. Це має відчути кожен, хто захоче знову сказати, що ЗСУ просуваються повільно. 

Будуть ресурси – буде продовження кампанії, а далі… нікому достеменно невідомо. Шахова партія триває. На жаль, гросмейстеру доведеться все частіше озиратися, що відбувається за західним кордоном. Хто прийшов до влади, де ми провалили інформаційне протистояння. О так, інформаційного фронту не існує. Але інформаційна війна – це частина російської воєнної доктрини, і вона тісно вписана в роботи військової машини. Фронту фізично немає, але в інформаційну війну теж треба вміти. 

Коли я дивлюся на цей степ, то бачу величезні зусилля, шалену роботу, яка була виконана. Те, що далося великою ціною, бо навіть один втрачений побратим – це забагато. 

Висота, лісосмуга, перетворена на палісад, залишки зброї та людей. Попереду Роботине, а на флангах ми за потреби можемо спостерігати за ворогом у Вербовому та Копанях. На карті це сантиметри, а на практиці – місяці роботи, щоб здобути цей виступ. Не маючи переваги ні в чому. Коли інші не починали б. 

Як би не було далі, як би не закінчилася війна, ми ніколи не будемо в безпеці, поки Крим – це російська військова база. Цей степ – це не шматок землі, як і вся територія України. Це простір, де панував певний законний лад, життя, яке сплюндрували. І ми ніколи не житимемо нормально, поки не відновимо цей лад. Хай навіть війна не закінчиться після звільнення територій. 

У цьому степу видно дзеркало, яке показує нам, де ми зараз. Тут видно невизначеність. А напевне сказати можна тільки те, що попереду ще важчі битви. 

Олександр СолонькоОлександр Солонько, Військовий ТРО, аеророзвідник, брав участь в бойових діях у Бахмуті та на околицях, потім – на Запорізькому напрямку
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram