Отже, у 2009-му році Кирило мав кількох основних конкурентів: київського Володимира, мінського Філарета і калузького Климента. Перший відмовився, бо мав слабке здоров’я і надто був включеним саме в український контекст. Мінський Філарет поступився місцем молодшому та енергійному никодимівцю (в РПЦ існує цілий клан никодимівців, - тих, хто своєю кар’єрою та інтелектуальним становленням завдячує митрополиту Никодиму Ротову. Никодимівці - один з найвпливовіших кланів, представники якого займають найвищі посади в церкві, включно з патріаршим троном. – Авт.). А репутацію Климента публічно знищував передвиборний штаб Кирила. До якого в подальшому включили протодиякона Андрія Кураєва, митрополита Іларіона Алфєєва, протоієрея Всеволода Чапліна та інших менш відомих діячів.
Кирила подавали як талановитого дипломата, ефективного менеджера та вдалу медійну персону. І це було правдою.
Він умів домовлятися з владою, вибудовувати міжцерковну політику. Він був одним з тих, хто зірвав українську автокефалію у 2008 р., хто не допустив усамостійнення УПЦ МП за пізнього Сабодана. Очолюваний ним ВЗЦЗ став провідним аналітичним центром РПЦ, у якому готувалися усі значущі документи, а сам Кирило став ледь не головним ньюзмейкером РПЦ. Його «Слово пастыря» недільного ранку дивилися мільйони пострадянських людей, у яких з’явився інтерес до релігії після 70 років обов’язкового атеїзму.
Ставши патріархом, Кирило отримав церкву в доволі непоганому стані. Тоді до РПЦ в Росії існували довіра та цікавість з боку освіченої публіки; а УПЦ МП в Україні лідирувала як церква згідно з соцопитуваннями.
Від відкритого ліберала до затятого консерватора
Говорячи про життєвий шлях патріарха Кирила, завжди згадують про зміну його ідейних поглядів. І це дійсно так. У 90-ті він був лібералом, виступав за права людини, відкритий світ і взаємоповагу. Він сприяв міжрелігійному діалогу, дуже любив і цінував католиків, був західною – за своєю суттю – людиною.
Натомість вже в десяті роки постав повною протилежністю: консерватором, антизахідником і провідником конспірологічних ідей. Є декілька причин цього. По-перше, загальний дрейф російського суспільства від голодних, але демократичних 90-х у ситі, але авторитарні десяті.
У цьому випадку особиста деформація Кирила є відображенням загальної деформації не тільки РПЦ, а й російського народу.
По-друге, ще з 90-х у РПЦ існувала ціла група правих консерваторів. Кирило ж, навпаки, сприймався як ультраліберал і філокатолик. Є маса матеріалів, що «викривають» лібералізм Кирила (найвідоміший кейс чукотського єпископа Діоміда. – Авт.). Найчастіше тоді Кирила звинувачували в екуменізмі – мовляв, він прагне об’єднання православних з католиками, хоче зрадити настанови старців і загалом зруйнувати Святу Русь. Насправді ж ніякого об’єднання Кирило не прагнув, а з католиками дружив, бо того вимагала realpolitik. Так простіше вести справи, налагодити діалог, заручитися підтримкою, аби потім лобіювати власні/корпоративні інтереси.
Ставши патріархом, Кирило так боявся цього бунту консерваторів, що йшов їм на всілякі поступки, аж не помітив, як церковний корабель узяв крен праворуч. Так з’явилися погроми православними різноманітних виставок, заборони театральних прем’єр, підпали автівок команди режисера фільму «Матильда» тощо.
Ці тенденції лише посилилися після анексії Криму та процесу самоізоляції Росії від цивілізованого світу. Кирило перейняв від Кремля концепцію оточеної фортеці, почав розповідати про зовнішні сили, які хочуть знищити православ’я, чи виступати проти післявоєнної концепції прав людини, назвавши їх єрессю людинопоклонства.
Скандали і втрата довіри
Окрім ідеологічних зигзагів, каденцію Кирила супроводжували постійні скандали в РПЦ. П’яні священники-мажори на люксових автівках, повії для попів, гомосексуалісти та педофіли. І це на фоні агресивної риторики про «бездуховну Європу та прогнилий Захід». Сам патріарх також відзначився низкою скандалів – відфотошоплений годинник, який відбився у відображенні на столі; нанопил, що наробив збитків приватній квартирі патріарха на 20 млн рублів. Прелюдією став арешт і «двушечка» активісткам Pussy Riot. Це все вкупі з підтримкою третього терміну Путіна та засудженням мітингів на Болотній площі відвернуло від Кирила інтелігенцію й активну частину громадянського середовища в Росії.
Саме з початку 2012 р. РПЦ і Кирило особисто почали втрачати довіру росіян.
В Україні його рейтинг протримався довше.
Тут не дуже цікавилися Pussy Riot, Болотною чи годинником Bregeut. Я пригадую діалоги з представниками регіонального духовенства УПЦ МП тих часів, вони навіть не чули про серію скандалів 2012 р., яку патріарші піарники охрестили «інформаційною атакою на Церкву» (так, саме з великої літери. – Авт.).
Рейтинг Кирила в Україні посипався лише 2014 р., після анексії Криму, початку війни на Донбасі та абсолютного, тотального мовчання щодо цього РПЦ. Тієї РПЦ, на канонічній території якої почалися бойові дії і яка, відповідно до власних же офіційних документів (Соціальна концепція, розділ VIII, пункт 3, абзац 4), зобов’язана надати оцінку військового конфлікту, якщо такий розгортається.
Минуло вже майже 8 років від початку війни, а офіційної оцінки РПЦ усе ще немає. Хоча згаданий документ був складений особисто патріархом Кирилом.
Цифри підтверджують це. Згідно з опитуваннями Центру Разумкова, у 2013 р. баланс довіри/недовіри Кирилу в Україні складав +12.9%, а 2016 р. він уже став різко негативним -23.1%. Тобто падіння аж на 36%.
Україна взагалі стала таким собі Ватерлоо для патріарха Кирила. На початку своєї місії він щорічно приїздив сюди з великими пасторальними візитами. Збирав десятки тисяч людей у лаврах.
Вважалося, що через церковну мережу (12 тисяч парафій і ще сотні наближених церковних організацій) можна здійснювати контроль над Україною і таким чином повернути її під російський вплив. У Кремлі повірили в ці ідеї й усіляко підтримували РПЦ. Однак у 2014 р., коли «російська весна» сама по собі не спалахнула на всьому південному сході, Путін помітно охолов до релігійного чинника. Саме тоді між ним і Кирилом пробіг чорний кіт.
РПЦ і далі продовжує отримувати різні бенефіти від співпраці з державою, однак особисті стосунки Гундяєва та Путіна доволі напружені. Настільки, що президент ігнорує запрошення патріарха на урочистості і відвідує провінційні заходи Тихона Шевкунова – найвірогіднішого наступника Кирила.
Аби вберегти свою українську філію, Кирило намагається дистанціюватися від найбільш чутливих для українців тем. До прикладу, він після анексії жодного разу не був у Криму чи на окупованому Донбасі. Формально не переоформив кримські єпархії на РПЦ, вони далі начебто належать УПЦ МП, хоча остання їх, ясна річ, не контролює.
Дипломат і менеджер
Тринадцять років тому «передвиборний штаб» презентував Кирила як досвідченого церковного політика, що вміє з усіма домовлятися. Мовляв, найкращий дипломат, якого мала РПЦ. Але на практиці все виявилося інакше.
Реперна точка – бойкот Всеправославного собору на Криті у 2016-му. (Докладно про його обставини та пов'язаний із цим конфлікт в інтерв'ю LB.ua розповідав архімандрит Кирило Говорун).
Чому це важливо? Тоді існувала негласна домовленість між Москвою і Константинополем (звісно, вголос це не проговорювали, але всі все розуміли. - Авт.). Патріарх Кирило мав допомогти патріарху Варфоломію у проведенні Всеправославного собору – першого за більш ніж півтора тисячоліття (!) зібрання ієрархів усіх православних церков. Варфоломій таким чином хотів увійти в історію як патріарх, що відновив давню традицію вселенських соборів.
Натомість Фанар давав зрозуміти Москві, що не втручатиметься в українське питання. Однак буквально за місяць до Собору, проведення якого готували близько століття (так, це зараз не жарт. - Авт.), РПЦ раптово змінює власну риторику і відмовляється від участі в ньому. Окрім того, росіяни підбивають на демарш ще три церкви: Антіохійську, Болгарську та Грузинську. Попри погрози зриву, Собор таки відбувся, але з 14 церков у ньому взяли участь лише 10. І хоча на легітимності зібрання це ніяк не позначилося, ідеальної всеправославної єдності не вийшло. Зрозуміло, Варфоломія це обурило. Розв'язавши певною мірою руки в українському напрямку.
Не вдалося Кирилові вибудувати і складну церковно-політичну гру під час отримання Києвом автокефалії. Москва мала всі шанси взяти під контроль ПЦУ, відправивши свій єпископат на Об’єднавчий собор. УПЦ МП гарантовано отримала б кількісну перевагу і без проблем переобрала б "свого" предстоятеля (точно лояльного). Проста математика: в УАПЦ тоді було 12 єпископів, у КП – 42, а в МП – 98.
До речі, це був цілком реальний сценарій, і у владних кабінетах розглядали його як серйозний виклик. Тоді ні Філарет, ні греки не мали б можливості не визнати умовного Онуфрія предстоятелем. Фактично РПЦ поховала б українську автокефалію ще при її народженні.
На щастя для нас, така схема не була реалізована.
Раптом дипломатичний геній патріарха Кирила кудись зник і - завдяки його діям - тепер увесь православний світ опинився на межі глобального розколу. У самого Кирила - перспектива бути засудженими Синодом давніх східних патріархів. Просто-таки повторення історії XVII століття, коли московського патріарха Никона позбавили сану східні патріархи.
Провалив Кирило й основні – ним же анонсовані – реформи. Він обіцяв посилення ролі вірян у церкві. Для цього створили так звану Міжсоборну присутність. Це консультативно-дорадчий орган, який в ідеалі мав напрацьовувати реформи та бути майданчиком для спілкування вірян-експертів. Через нього також планувалося отримувати фідбек стосовно церковної політики.
Однак з часом цей орган перетворився на формальність. Його напрацювання не втілюються, до порад експертів церковне керівництво не прислухається. Міжсоборну присутність фактично використали для випуску пари церковних пасіонаріїв, поки ті ще були в РПЦ.
Окрім того, Кирило пропонував адміністративну реформу – збільшення кількості єпархій. Це мало дві утилітарні мети. По-перше, збільшити частку суто російського єпископату всередині РПЦ. Кирило бачив, що таку реформу ще у 2007 р. почали робити в Україні, розділивши кожну єпархію на дві-три нові. Так збільшилася кількість єпископів, а отже, і частка українців у керівних органах РПЦ. Напередодні Помісного собору, що обрав Кирила, український єпископат становив третину (!) від загального складу архієреїв Московського патріархату.
Уже після згаданої реформи в Росії українська частка єпископату впала до 20%. При тому, що в УПЦ МП за цей час подвоїлася кількість єпископів. Тобто якби не активні дії УПЦ МП, її частка в Архієрейському соборі РПЦ узагалі сягала б 10%. І це не просто цифри, але голоси та можливість лобіювати власні інтереси або блокувати невигідні рішення.
Отже, попри зовнішню єдність, усередині РПЦ між Києвом та Москвою існувало приховане суперництво.
Друга причина збільшення кількості єпископів – бажання вивести РПЦ у безальтернативні лідери за кількісними показниками. Мовляв, жодна інша православна церква не має стільки єпископів, як МП. І як найбільша церква вона має право на певні привілеї.
Однак це все реальні, глибинні причини, а от публічно мета реформи подавалася значно благороднішою – зробити архієрея ближчим до людей. Мовляв, не може керівник реально перейматися проблемами людей, коли в нього близько тисячі парафій. А от коли буде сто п’ятдесят–двісті – інша річ.
Проте ця благородна мета не була досягнута. Нині близько 15 єпархій у Росії не мають керівників по декілька років. Проте істотно зросло фінансове навантаження на рядових священників.
До прикладу, раніше тисяча парафій утримували одну єпархію та одного єпископа. У якого має бути комфортна машина, архієрейські покої, квартира в Москві для участі в соборах, дача і великий гардероб богослужбового одягу різного кольору. А тепер єпархію ділять, і ця тисяча парафій уже повинна утримувати цілих 5 нових єпископів, у яких ті самі запити та потреби. З рядових священників почали буквально витискати гроші.
Так фінансові побори в РПЦ стали буквально головною темою всіх попівських блогів і розмов на кухнях.
На початку і адмінреформа, і створення Міжсобороної присутності подавалися як ініціатива знизу. Але що далі, то патріарх Кирило все менше з кимось радився чи до когось прислухався. Він легко звільняв старих і поважних єпископів з посад, навіть не попереджаючи їх про це. Трендом управлінських рішень Кирила стало те, що про своє звільнення людина дізнавалася з інтернету. Так було багато з ким. Кирило зачистив простір не тільки від конкурентів, а й від тих, хто просто дозволяв собі не погоджуватися з ним. З тими, хто досяг кар’єрних вершин не завдяки йому, а до нього.
Останнім таким показовим звільненням була історія митрополита Ювеналія, який обіймав Крутицьку кафедру (Московська область) з 1977 р., тобто ще з часів Брежнєва. Він був постійним членом Синоду, походив з клану никодимівців і був доволі впливовим. Однак Кирило все одно звільнив його. І не тільки звільнив, а ще й розформував очолювану ним єпархію, щоб навіть структури, якою керував Ювеналій, не було.
До речі, це ще одна характеристика Кирила. Тих, хто потрапляє в опалу, він не тільки звільняє, але й знищує цілі інституції. Коли Кирило звільнив свого багаторічного соратника Всеволода Чапліна, то так само розформував очолюваний ним синодальний відділ. Така собі помста – «не лишити каменя на камені», як кажуть.
Патріарх Кирило легко позбувається людей. За період його каденції змінилася ціла плеяда фаворитів: Іларіон Алфєєв, Михайло Куксов, Сергій Чашин, Антоній Севрюк, Олексій Туриков, Серафим Амельченков тощо. Далекого 2011 р. Кирило відверто зізнався, що не має друзів і що він самотній. Та в часи пандемії ця самотність істотно загострилась. Очільник РПЦ місяцями не виходить зі свого бункеру в Новопередєлкіно, що в документах ФСО має оперативну назву «Об’єкт Скит».
Це багато що пояснює у стилі його управління, який можна охарактеризувати одним словом – абсолютизм.
Кирило мислить себе церквою, як колись Людовік XIV вважав себе державою.
Останній прояв цього абсолютизму – патріарх забрав у Синоду виключне право призначати членів синодальних відділів. Це був фінальний елемент у декораціях церковної демократії.
***
Патріарх Кирило – складна і суперечлива фігура. Тривалість публічної кар’єри дає можливість легко віднайти взаємовиключні тези в його промовах. Особистий світогляд очільника церкви відображає долю не тільки РПЦ, але й цілої Росії останніх пів століття: радянський конформізм, піднесення часів Перебудови, ідеологічні вагання 90-х, націоналістичне цементування нульових і консервативне бронзування десятих. У дещо зменшеній, карикатурній версії – це біографія Всеволода Чапліна, колись найближчого соратника Кирила. Його життєпис має ті самі зигзаги, що і патріарший – шлях від ліберала до консерватора, а потім, після років вірної служби, вкрай цинічне вигнання.
Нинішній патріарх ризикує повторити долю свого підлеглого – Кремль може усунути його через непотрібність.
Річ у тім, що минулої осені Кирилу виповнилося 75 років – вік, коли кожен архієрей РПЦ має подавати прохання про відставку. З одного боку, посада патріарха є довічною. Однак з іншого, патріарх є правлячим архієреєм Московської єпархії і формально повинен подати заяву про відставку. Це певна колізія у статуті РПЦ.
Цим може скористатися влада й ініціювати відставку Кирила руками контрольованої спецслужбами церкви. Путін уже навіть має свого претендента – це Тихон Шевкунов, який відповідає формальним вимогам до кандидата в патріархи. А тут ще й греки зі своїм Синодом Пентархії, який може позбавити Кирила сану...
Тож чортова дюжина патріарха може стати пророчою характеристикою понтифікату Кирила І.
Тим паче, що двоє з 16 попередників Кирила не всиділи на троні, а були зняті з посади або світською владою, або тією самою Пентархією. Тож історичні прецеденти не на боці Гундяєва.