Для порівняння, суддя Олена Мелешак, котра обирала запобіжний ще одному з трійки затриманих нападників, громадянину РФ Саітову Магомеду-Саліху Арбуєвичу, призначила цілодобовий домашній арешт.
Важлива деталь – у слідства немає зараз даних, щоб цей Магомед-Саліха бив чи безпосередньо допомагав бити Наєма. Штовхався – так, але не наносив удари і не допомагав це робити іншим.
Йому обирають цілодобовий домашній арешт.
В той же час – і у слідства є достатньо вагомі докази – Умолт Темербулатов тримав Мустафу за руки, коли його вдарили, а також він продовжив злочинні діяння з іншої сторони Арена-Сіті, коли Мустафа Наєм намагався зупини особу, що нанесла перший удар, до прибуття поліції. І йому – всього лише домашній нічний арешт.
Так вирішила Левицька.
Дві судді – таких два різних підходи.
Чи можна трактувати це як упередженість судді Левицької, чи можна вважати її рішення неправосудним?
Все вказує на ствердну відповідь.
Преш за все, враховуючи поведінку підозрюваних (намагалися втікти), а також наявність у двох із них громадянства країни-агресора, котра, у випадку втечі з-під домашнього арешту, жодним чином не видасть їх українському правосуддю, варто було обрати тримання під вартою з альтернативою застави.
Зразу зауважу, що за обраною прокурорами статтею обвинувачення – групова хуліганка, 296 ч.2 – більш суворого запобіжного заходу навряд чи варто було б очікувати. Але примусити підозрюваних розкошелитися на серйозні застави було б цілком реально. У випадку їх утечі держава Україна могла б отримати кілька мільйонів у бюджет – з’явилися кошти на лікування сотень людей, що було б принаймні частковою компенсацією за страждання Наєма.
Але чомусь суддя Левицька не пішла цим шляхом.
Що ще є дуже дивним – у іншому випадку, кілька місяців тому, коли йшлося про запобіжний захід двом українським архітекторам, то суддя Левицька призначила багатомільйонні застави, зовсім непідйомні для підозрюваних. Де-факто, це був арешт без можливості для арештованих внести заставу, через надто великий її розмір.
Нагадаю, тоді Олексій Шемотюк та Олександр Горбань облили бензином і підпалили металеві двері нелегальної споруди на території Національного музею історії України. Свої дії вони пояснили бажанням провести мистецьку акцію проти незаконної будови, котра протиправним чином розміщена на землях одного з найважливіших музеїв країни.
Їм тоді Левицька призначила суму застави по 2.2 млн грн.
Якщо порівнювати ці два випадки – чеченців, нападників на Мустафу Наєма і українських архітекторів, то впадає в око разючий контраст у ставленні судді Левицької.
По-перше, фактична суспільна шкода від дій перших незрівняна з діями других. Зламана щелепа і трохи зіпсований колір дверей.
По-друге, Шемотюк і Горбань визнали свою вину і показали готовність співпрацювати зі слідством, в той час як чеченці намагалися втекти (і один із них таки втік).
По-третє, це соціальні зв’язки та особи підозрюваних. Темербулатов та один із Саітових є громадянами РФ. Прихильники Кадирова, а отже, мають, по ідеї, зневажати Україну. Шемотюк – доброволець, воював у Правому секторі та ЗСУ, зараз за нього клопотав представник Генштабу. Горбань – волонтер, відомий фахівець у професійних колах, за обох клопотала Спілка архітекторів України. Патріоти України не на словах, а на ділі.
Тим не менш, така різниця у запобіжних заходах від Левицької.
У обох випадках фігурує Росія. Тільки у першому – це нападники, у другому – нібито жертва (нелегальна споруда знаходиться у користуванні громадянина РФ Юрія Харона, попа Російської православної церкви).
Таку різницю у підходах легко пояснити політичними поглядами судді та її симпатією до руського міра, або ж банальною корупцією. Будемо чекати рішення апеляції, щоб робити подальші кроки.