– Я двадцять років працюю в центрі реабілітації дітей-інвалідів, – розповідає Віктор Мозговий. – Капітан команди Максим Гоцало – мій колишній пацієнт.
2008 року Віктор був заступником генерального директора заводу «Хімволокно» й відповідав за соціальну сферу на підприємстві. Одного дня до нього прийшов футбольний тренер і один із засновників чернігівського «Інваспорту» Юрій Казимиров із пропозицією створити на базі заводського спорткомплексу футбольну команду людей із вадами зору. Ідея Віктору сподобалось. Гравців шукали в обласному товаристві сліпих; знайшли десяток хлопців, які, вислухавши пропозицію, вирішили, що з них кепкують.
– Я, звісно, жартівників люблю і поважаю, але тоді було не до сміху, – знизує плечима один із них, Роман Неруш. Йому, як і решті гравців «Конкордії», ледь за тридцять. – Ми ж собі й уявити не могли, що у світі таке існує. Я грав у футбол колись, буцав м’яча, але про такий вид спорту нічого не чув.
Але від пропозиції хлопці не відмовились. Роман згадує, що перші тренування були важкими:
– Ми не знали навіть правил! Ще за часів Радянського Союзу в нас у місті була команда з голболу – гри для інвалідів зору. Лежать двоє захисників, позаду них воротар. Ворота – на всю ширину поля. Одна команда іншій перекачує м’яча, його треба зловити. Я звернувся до колишніх гравців у голбол, яким уже за п’ятдесят, і попросив допомогти.
Тоді команда не мала нічого: ні форми, ні спеціальних м’ячів із вшитими дзвіночками, які дозволяють незрячому гравцю почути, де котиться м’яч. Грали звичайними баскетбольними, очі зав’язували шарфами, футболками та майками.
За кілька місяців «Конкордія» отримала змогу випробувати свої сили у грі з іншими командами. Допоміг Юрій Казимиров, який мав знайомих серед організаторів футболу для незрячих в Італії. Витрати на поїздку чернігівських хлопців для участі в невеличкому товариському турнірі італійці взяли на себе.
– У перший вечір зустрілись із майбутніми супротивниками. Говоримо й розуміємо, що щось не то. Ми ж учили зовсім іншу гру! – сміється Роман. – Нам розповідали, що ми маємо грати лежачи, а тут, виявляється, треба бігати, чути свого тренера, суперника і все на світі!
Виявилось, що в Італії грають не в голбол, а в футзал для людей із вадами зору.
– Це той самий міні-футбол п’ять на п’ять: один воротар повністю зрячий, а решта четверо гравців або повністю незрячі, так звані тотальники, або з дуже поганим зором, – пояснює Дмитро Матвієнко, головний тренер «Конкордії», який із дитинства займався звичайним футболом. Він долучився до команди 2010 року на запрошення Віктора Мозгового, а пізніше здобув відповідну тренерську ліцензію. – Є головний тренер, його помічник і воротар – вони бачать і відповідають за чотирьох незрячих гравців на полі. Воротар підказує захисникам; він грає в зоні 5х2 метри, з якої не має права виходити. Головний тренер підказує і захисникам, і нападникам, дає установку на гру, пояснює тактику, проводить тренування. Помічник тренера стоїть за воротами суперника й керує форвардами: на його голос і оплески нападники б’ють по воротах.
Правила вчили до першої ночі: італійський тренер Джанкарло ДіМальта розповідав правила своєму сину італійською, той переповідав Вікторові англійською, а він уже переказував гравцям. На дебютному турнірі команда несподівано посіла друге місце з трьох, не пропустивши жодного голу.
– Це була така психологічна та моральна перемога! – захоплено розповідає Мозговий, показуючи фотографії з турніру. – Роман просто бігав туди-сюди полем, щоб не дати забити. Після цього італійці сказали, щоб ми приїжджали й надалі.
Так чернігівські хлопці почали грати у футзал класу В1 – один із двох видів футболу для людей із вадами зору, включених до програми літніх паралімпійських ігор. У світі цими видами спорту опікується міжнародна федерація спорту незрячих (IBSA), долучається також УЄФА. В Україні офіційно існує лише футзал іншого класу – В2/В3. У ньому грають не сліпі, а люди з частковою втратою зору. Проводяться внутрішні змагання між командами, збірна виступає на міжнародному рівні. Футзалом класу В1 в Україні не займаються, хоча ентузіасти намагаються впровадити цей вид спорту вже десять років.
«Конкордія» ще раз з’їздила на товариський турнір до Італії, потім запросила італійців до Чернігова. Оскільки в Україні грати в такий футбол ні з ким, Віктор Мозговий почав шукати суперників у сусідніх країнах, і команда два-три рази на рік їздила на неофіційні змагання до Білорусі, Росії чи Молдови.
– Але все це поховала війна, – скаржиться Віктор. – Нас знов запрошували до Росії, але хлопці відмовились їхати. Сказали, що це зрада. Після цього все завмерло. На інші турніри зараз теж не їздимо: не вистачає грошей на дорогу, навіть якщо все інше коштом господарів. Нема кому платити. Раніше нас підтримувала міська влада – в бюджеті міста щороку закладали на це до десяти тисяч гривень, – та асоціація футболістів-інвалідів України, були й приватні пожертви від політиків і підприємців. Мав би фінансувати Національний комітет спорту інвалідів України, але він самоусунувся і взагалі ніколи нас не визнавав.
– Одні чиновники відмовляють, бо війна, і гроші зараз потрібні на інше, – додає Дмитро Матвієнко. – а інші посадовці ще не знають, чи залишаться в своєму кріслі, тому нічого не обіцяють.
Остання гра «Конкордії» була в Молдові в листопаді 2013 року. Відтоді хлопці збираються лише потренуватись. І то лише в погожі дні: грошей на постійну оренду спортзалу, хай навіть шкільного, команда не має. Тож узимку тренування майже припиняються: форма в сумках, м’яч у підсобці. Спортсменів найбільше турбує те, що за весь час, поки вони намагаються розвинути в Україні новий вид спорту, їм жодного разі не допомогли організації, відповідальні за це – Національний комітет спорту інвалідів та спортивна федерація незрячих, котра входить у його структуру.
Ситуація ускладнюється тим, що за рівнем втрати зору лише Роман і капітан команди Максим підпадають під міжнародні вимоги цієї гри. Тому за правилами футзалу В1 «Конкордія» має право виступати лише на внутрішньому рівні. На чемпіонат Європи чи світу її не допустять.
– Ми сподівалися, що після створення команди в Чернігові зможемо залучити до гри Київ, де є всеукраїнська школа сліпих, Львів і Слов’янськ Донецької області, де є свої школи. Якби ми мали три-чотири команди, могли би проводити внутрішній чемпіонат, – говорить Віктор Мозговий.
– У спортивній федерації незрячих України кажуть, що ми можемо бути флагманами незрячого футболу, але ніяк не збірною, бо немає інших команд. Кажуть, що потрібен чемпіонат, – навперебій розповідають Роман і Дмитро. – Ми готові на це все. Ми починаємо розвивати, але нас стопорять. Ніхто не хоче витрачати на це гроші. Ось є збірна з В2/В3 і їм цього достатньо, а нас не визнають.
Президент спортивної федерації незрячих України Любов Жильцова пояснює: в Україні немає кваліфікованих тренерів, які могли б розпочати необхідні навчальні тренування з футзалу В1. Каже, що федерація не проти розвивати цей вид спорту, от тільки підтримувати чернігівську ініціативу відмовляється:
– Це ж фактично зрячі футболісти! Як вони можуть виступати в цій категорії? Там зовсім інші, специфічні правила та вимоги!
Попри це, хлопці з «Конкордії» сподіваються на підтримку – якщо не від відповідальних за це спортивних структур, то бодай від суспільства. Їм би, кажуть, хоч спортзал орендувати.
– Ми прагнемо реалізувати себе в житті. Показати, що ми не сміття суспільства. Хочеться бути повноцінною людиною, а не опускатися на дно, – каже Роман, ховаючи пов’язку для очей і форму до спортивної сумки.