Зупинка автобуса називається “Біля пам’ятника”. Серед заростей трави срібляста фігура - ні, не воїна-фронтовика з автоматом. Фігура матері з маленькою дитиною на руках.
Мені на зустріч вибігають найстарший Вова і найменший Віталік. Ідемо центральною вулицею села. Асфальт пристойний: кращий, ніж деінде у Києві. Бічні вулички - поросла травою ґрунтівка. Обабіч - покинуті хати.
Олександр з порогу запрошує до столу. Чекали на мене, не сідали вечеряти. Вечеря святкова – у Віталіка сьогодні день народження. Стіл великий, і на ньому проста сільська їжа: хліб, картопля, ковбаски, сало, зелена цибуля, редиска. Городина переважно вирощена власноруч.
Саша з дружиною купили цю хату 4 роки назад, щоб діти зростали на свіжому повітрі та домашніх продуктах.
Перший святковий тост проголошує татусь. Бажає простих речей: щастя, здоров’я, достатку. Але в цій родині відчувається, що кожне з цих слів має вагу. Славік, середульший, бажає серед інших звичних речей багато грошей, “чтобы они валялись на полу даже”.
18-річний Вова більш досвідчений і прагматичний: “Желаю счастья, здоровья, не повторяй никогда ошибок знакомых, близких людей, живи только своим умом. Делай так, чтобы у тебя всегда были деньги, чтобы твоя семья не нуждалась ни в чем. Никогда не иди по стопам других людей – думай своей головой”.
Вова займається боксом, регбі, workout-ом (змагання і трюки на турніках, брусах). Каже, для нього 47 підтягувань – це мінімум. Армію вважає для себе обов’язковою програмою, після закінчення інституту прагне туди потрапити.
В темну кімнату Вова урочисто заносить бісквіт з десятьма свічками – на ньому шоколадом написано “Віталік”. Декілька разів примовляє – “не знаю як вийде, по цьому рецепту перший раз печу”. Рецепт знайшов в інтернеті – на youtube є відеоінструкції, як пекти торти.
- Дядя Максім, а ви нашу коняку теж фотографувати будете? - Славку не йметься похизуватися господарством.
За столом у дітей, особливо, молодших, розмови точаться про коняку і пригоди з нею. Її взяли в господарство ще піврічною, а зараз уже 3 роки, можна кататися верхи. Їзда верхи формує правильну осанку.
Після вечері Саша виходить покурити на ґанок. Надвечір’я, нападають комарі, співають пташки – справжнє село. І назва відповідна - Комарівка. Олександр пригадує приємні моменти з минулого. Після смерті дружини Марини не пройшло і трьох місяців – на кожному кроці спогади про неї.
- Мы любили кофе пить на веранде с женой. Вот так сидели вечером, когда детей спать уложим, и любовались звездами. Знаете, какие тут звезды – как в планетарии! Мы когда сюда приехали – это шокировало. Ночевали под открытым небом. Во дворе машина стояла, малые в машине спали, мы тоже. В хате ночевать первое время боялись. Потом планировали ремонт сделать – подвесные потолки. А потом решили вообще отсюда уехать. Люди тут в селе нехорошие, завистливые. Видят, что мы многодетная семья – значит, должны быть бедные. А нет, у нас и машина, и лошадь, и хозяйство неплохое. И детей в школе до сих пор называют пренебрежительно – киевские… Обидно”.
Тема грошей виринає тут і там, годувати велику родину з семи людей – непроста справа.
Олександр працює будівельником, з гордістю розказує, як брав участь в ремонтних роботах у Володимирському соборі. Коли дружині поставили страшний діагноз, працювати на будівництві просто не вистачало часу, довелося влаштуватися охоронцем на зарплату півтори тисячі гривень. Вова також пішов працювати, попри навчання.
- Марина на работу пошла устраиваться, медосмотр нужно было пройти. Сделали снимок – а там опухоль в легком. Врачи сразу сказали – в таком запущенном состоянии вылечить шансов очень мало.. Зашел в переход, как начал рыдать... Люди идут на меня смотрят, Марина смотрит – а я навзрыд. Потом поехали на Ломоносова в Институт рака. Заходим в разные кабинеты на консультации, анализы. В какой бы кабинет не зашел – семьсот гривен, тысяча, полторы. Так и говорят: или плати, или выметайся на улицу – мест нет.
5.30 ранку. В будинку починають ворушитися. Маємо встигнути на автобус до Ніжина о 7-й годині. З Ніжина електричкою на Київ — трьом молодшим хлопцям пощастило, їх відправляють на море. В Києві у Денисенків двокімнатна квартира, там ще лишилась більшість речей.
Саша командує хлопцями: набрати картоплі з собою в Київ, спакувати м’яса, щоб вистачило і куму пригостити - днями ж кабанця зарізали. О 6-й ранку на ногах вже всі, крім одного — 16-річний Сашко ще солодко спить. Він залишається в селі — здавати екзамен по закінченню 9-го класу.
З Сашею-батьком прямуємо в центр села – взяти молока у знайомої бабусі. По дорозі розказує про складні взаємовідносини з місцевими.
- Есть в селе и хорошие люди, конечно, но благодаря некоторым жить тут стало невозможно, - говорит Саша. - Я за детей же переживаю – их в школе очень не любят, дети особенно. То бомжами обзовут, то побьют меньших пацанов. А если даст сдачи, сразу бегут прятаться за спину родителей. Поэтому мы купили домик поближе к Нежину, там село совсем другое. Земли, конечно, меньше, но зато спокойнее.
Нас наздоганяє 12-річний Славік – допомогти татові нести 6-літрову пляшку з молоком. Почувши про нове село, із захватом розповідає, як в перший же день на новому місці до них збіглися дітлахи ледь не з усього села: “Мы гуляли все вместе, было очень весело! И нас никто не обзывал, как здесь”.
Але продавати хату і господарство в Комарівці Саша не хоче – дітей багато, виростуть - може захочуть тут жити з сім’ями.
Наразі великою проблемою є життя на дві хати – менші діти навчаються в сільській школі, а робота для Вови і тата – в Києві. Після смерти матері почалися серйозні проблеми з другим сином. 16-річний Сашко, ще змалечку мав складний характер. А смерть мами і підлітковий вік додали гостроти у взаєминах з батьком. В останні місяці Сашко віддалився зовсім — проводить більшість часу в родині шкільного друга. Він міг би доглядати за господарством, поки дорослі працюють в Києві. Але працювати в селі відмовляється - “мне это не интересно”. Ще й скаргу написав в соціальну службу. “Батько примушує працювати, а старший брат мене б'є” - Олександр цитує заяву сина.
- Я думал, нас такое горе сплотит, соберет всех в кулак. Будем помогать друг другу. Но как-то все все пошло не так, наперекосяк..Тяжело конечно. Но ничего, прорвемся. Надеюсь он подрастет чуток, и сам все поймет. Олександр намагається виглядати впевненим, інколи навіть суворим з дітьми. Але в очах часто видно розгубленість, а голос тремтить – йому явно не вистачає жіночого плеча. Сестра або дочка допомогли б йому перенести ці випробування. Разом з дружиною кожну вагітність сподівалися на дівчинку. Коли ж народився п'ятий хлопець — вирішили зупинитися.
За словами Олександра, заяву на тата Сашка надоумила написати сім’я їхнього колишнього друга. Сашко збирається покинути навчання у школі після 9-го класу і продовжити працювати на СТО, фарбувати автомобілі. СТО і належить батькові його “найкращого друга”. Олександр тільки й може, що хапатися за голову, коли це розповідає. Про наслідки роботи з нітролаками і фарбами в недостатньо вентильованому приміщенні йому страшно і думати.
- Ремня бы ему всыпать, но нельзя. У нас сейчас такое государство, что не имеешь права своего же ребенка наказать – прав родительських лишат.
Повернення Сашка в родину та нагорода матері-героїні для Марини, хоч і посмертно – дві найбільші мрії Олександра на сьогодні. Нагороду не встигли дати Марині за життя – завадили якісь бюрократичні перепони. Тепер це додає татові паперового клопоту. Крім біганини для оформлення пенсії для дітей, ще бігає від кабінета до кабінета з проханням про нагороду.
- Говорю им, дайте награду хоть Марине, хоть мне – я отнесу ей на могилу...
Наступного дня плануємо сходити ввечері на Дніпро, половити рибу. Раніше, в Корчувате, на затоку Дніпра, Олександр з дружиною і синами їздив часто.
- Шашлыки жарили, рыбу ловили и просто отдыхали на природе. Хорошо было..
Славік - найбільш затятий рибалка серед хлопців. По дорозі з села він постійно канючив — “пап, а на рыбалку пойдем вечером, а?”. Навіть вудку спеціально з села тягнув.
Піднімаюся сходами на 5-й поверх хрущовки по пр.Науки. Попереду бачу трьох жінок, що піднімаються слідом за Олександром – це соціальні працівники. Йдуть перевіряти, в яких умовах Олександр виховує дітей. Цей візит – наслідок скарги Сашка.
Гості всідаються спілкуватися на малесенькій кухні. Дівчата доволі молоді, але впевненно розпитують 41-річного Олександра про взаємовідносини в родині. Де Сашко, чому не ночує вдома, ким працюєте... Віталік, Толік і Славко почергово заглядають на кухню, намагаються сфотографувати гостей на мобільний, але згодом інтерес до них втрачають. Славік показує свої багатства - декілька купок іграшкових грошей по 100, 200, 500 гривень.
- Если бы все эти деньги были настоящими, чтобы ты сделал?
- Купил бы велик себе, потом сотню удочек. А потом еще машину-джип. А братьям бы по машине купил. И хватит. Еще сухарики бы купил...
Віталька просить сфотографувати з гітарою старшого Вови. Задумливо сидить на ліжку. За спиною портрет Кличка і боксерські рукавички. На цьому місці стояло двоповерхове ліжко. Біля сусідньої стіни – ще одне. Ще один хлопець спав на підлозі – всього п’ятеро дітей в кімнаті площею близько 9 кв.м. Вся квартира площею менше 50 кв.м. Принцип “чоботяр без чобіт” тут працює на всі сто. Тут і там звисають шматки штукатурки, дірки в шпалерах прикривають плакати з красивими краєвидами.
З квартирою від держави поки не склалося – з чергою на неї відбуваються дивні речі. Денисенки в ній давно, але її початок невловимий – то наближається, то віддаляється. Олександр бігає по інстанціям знову, сподіваючись на милість “бога бюрократії” хоча б тепер, після смерті дружини.
Додому вертає з роботи Вова.“Сестри милосердя” просять його написати пояснення – у заяві молодший Сашко зазначив, що потерпає також від насильства з боку старшого брата. Олександр нервує, наполягає, щоб Вова підписав “все что нужно”, і це пошвидше скінчилося.
Нарешті жінки отримують всі бажані пояснення, хлопці беруть єдину вудку і радісно вискакують на подвір'я — нарешті, “на рибалку!”.
По дорозі в Корчувате, Олександр зустрічається на зупинці тролейбуса з кумою – це тепер єдина жінка в його житті, яка дуже підтримала його і психологічно, і матеріально. Хлопці віддають їй м’ясо, Саша бідкається про призначену пенсію в 214 грн на одну дитину. Разом з кумою, як на сімейній нараді вирішують, як добитися призначення хоча б розміру мінімальної пенсії – близько 800 гривень на дитину.
Рибалка не задається — кльову нема, але діти радісно бігають, кидають в воду камінці, роздивляються мальків у воді. Славік, спостерігаючи з поплавком, думає в голос — чи можна буде рибалити на морі. Олександр помітно на своїй хвилі — всюди спогади про Марину.
П'ятниця. Залізничний вокзал. Олександр в білій сорочці, начищених до блиску туфлях. Віталік, Толік і Славік, кожен з рюкзаком, сидять на газоні – сьогодні вони мають їхати в Артек. В міністерстві соціальної політики виділили три путівки для багатодітної сім’ї Денисенків. Майже безкоштовно – Олександр заплатив тільки 900 грн за дорогу в табір. Щоправда, перед відправленням поїзда виявляється, що діти їдуть не в “Артек”, а в “Молоду гвардію”. Також на море, але в Одесі.
У вагоні метушаться батьки, їх більше, ніж самих дітей – здебільшого своїх чад проводжають і мама, і тато. Дають настанови про харчування в поїзді, відвойовують кращі місця. Олександр без зайвих сантиментів обіймає кожного хлопця, просить не дзвонити часто – економити гроші.
Віталік малює на склі сердечко, поїзд рушає. Для дітей це буде 21 день сонця, моря і нових друзів. Для Олександра – дні паперової біганини і важкої роботи. “Нужно детям на сборы в школу денег заработать. Хороший хозяин думает о зиме летом, о лете – зимой.”
Цієї осені на перший дзвоник дітей поведе тільки тато.
