ГоловнаСуспільствоОсвіта

Блог. Що отримали під ялинку викладачі?

Останні два тижні видались надзвичайно плідними – у Верховній Раді було зареєстровано аж 3 законопроекти «Про вищу освіту». Першим був уряд, який з порушеннями подав старий-новий міністерський проект (його було проаналізовано ще до Нового року). Другим був законопроект, поданий депутатами Оробець та Яценюком – назвемо його умовно парламентським проектом. Третім, у переддень Різдва, був зареєстрований теж старий-новий законопроект від представника президента у Верховній Раді – депутата Мірошниченка, пропоную його назвати, теж умовно, президентським.

Отже, що ж приготували українському університетському викладачеві ці три законопроекти? Наскільки вони відповідають його інтересам?

Очевидно, що найважливішим питанням є оплата праці. Найменше змін у цьому питанні пропонує міністерський проект. Він залишає нормування часу навчальної роботи у віданні міністерства. Воно ж визначатиме і нормативи чисельності осіб, які навчаються, на одну посаду педагогічного та науково-педагогічного працівника. Виняток становлять дослідницькі виші, статус яких знову ж таки надає міносвіти. Це означає, що міністерські чиновники і надалі будуть визначати, у скільки годин оцінити той чи інший вид роботи викладача. Однак були додані і певні новації – відтепер зняті обмеження у навчальному навантаженні. Пригадаємо, що зараз вони становлять 900 годин протягом року для науково-педагогічних працівників і 720 годин для педагогічних. Замість цього міністерство надало вишам право визначати мінімальний і максимальний обсяги навчального навантаження, і додало «у межах його річного робочого часу, виходячи з нормативів кількості посад». Межі ці нам підкаже Кодекс законів про працю, за яким викладач має тижневе навантаження 36 годин, а отже річне – 1584 години. Чим можна мотивувати стрибок допустимої максимальної межі навчального навантаження з 900 до 1584 годин пояснити важко. Але зрозуміло одне: надати такі повноваження вишам (навіть, якщо йдеться про збори трудового колективу, чого чітко не вказано) і водночас залишити нормативи співвідношення чисельності викладачів та студентів у руках міністерства є популізмом чистої води.

Фото: eutg.net

Що у цьому питанні пропонує президентський проект? Він так само знімає чинні обмеження, і пропонує вишам закріпити усю процедуру їх визначення у своїх статутах та колективних договорах. Це передбачає проведення відповідних норм через голосування трудовим колективом. При цьому нормативи чисельності згідно з законопроектом встановлюються самим вищим навчальним закладом незалежно від його статусу. А отже, у проекті відсутня пастка, яку приховує міністерська пропозиція.

Що ж пропонує законопроект, умовно названий на початку парламентським? Його автори не настільки довіряють керівництву вишу або його органам самоврядування і вирішили зберегти межі, але зменшивши їх до 600 годин максимально допустимого навчального навантаження науково-педагогічних працівників, що складає трохи більше ніж третину всього можливого річного робочого часу викладача. Загалом же кількісне співвідношення між науковою, навчальною, організаційною та методичною роботою мусить визначати Вчена рада. Окрім цього, до повноважень вишу (без уточнення - якій саме структурі) віднесені визначення обсягів та форм науково-педагогічної діяльності.

Отож, якщо підсумувати - міністерський проект фактично зберігає чинну кабальну систему та ще більше ставить під загрозу і без того перевантажених викладачів. Парламентський проект (той, що розглянуто останнім) не тільки залишає максимальну межу, а і на третину зменшує її. Окрім цього децентралізує процес визначення форм та обсягів діяльності викладачів. Президентський проект іде ще далі і фактично віддає усю процедуру визначення оплати праці викладача у віддання загальної конференції, профспілки та ректора.

На додачу до вище зазначеного президентський та парламентський проекти пропонують визначати доплати за наукові ступені – перший 15 та 20 %, другий – 25 % від посадового окладу.

Окрім оплати праці, не менш важливим питанням є умови та критерії, за яких працівник може займати ту чи іншу посаду. Отже, всі три законопроекти вимагають конкурсного відбору, однак якщо ценралізуючий міністерський проект передбачає, що умови конкурсу буде визначати саме міністерство, то президентський та парламентський проекти пропонують вишам самостійно визначати, але з деякою різницею: перший – у статутів, а другий – на засіданні вченої ради. Окрім цього, останні два згаданих проекти не закривають науково-педагогічні посади для фахівців з західними ступенями.

Наостанок поглянемо, як прописане підвищення кваліфікації. Усі три проекти говорять про стажування із збереженням середньої зарплатні, але дещо в різних формах. Президентський проект зобов’язує виш надати творчу відпустку раз на 7 років строком до 1 року, парламентський проект відносить це до прав викладача і пропонує проходити стажування не лише в Україні, але й закордоном, не рідше ніж раз на 5 років і тривалістю не менше 5 місяців. Міністерський проект говорить про можливість, але нікого не зобов’язує, а також не обумовлює тривалості (зазначено тільки про раз на 5 років) і не пропонує закордонне стажування.

Ось так бігцем можна оглянути пропозиції для університетського викладача, що їх приготували автори трьох законопроектів. Очевидно, що котрийсь з них таки буде прийнятий і спроба їх «схрещення» видається малоімовірною, хіба що між президентським та парламентським. Наприклад, у питанні оплати праці далеко не найгіршим виглядає варіант синтези, коли законодавчо існує прийнятне (можливо ще менше ніж 600 годин) обмеження у навчальному навантаженні, а останнє слово віддається на розгляд загальної конференції. Так чи інакше викладацький голос зараз як ніколи є важливим. Саме викладачі мають вирішити, з якою зарплатою та правами умови їхньої професії покращаться.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram