ГлавнаяОбществоЖизнь
Спецтема
Ничейный малыш

Чому українці бояться всиновлювати дітей?

9 листопада в Інституті Горшеніна відбувся круглий стіл на тему «Чому українці бояться усиновлювати дітей?». Пропонуємо до Вашої уваги стенограму виступів експертів.

Чому українці бояться всиновлювати дітей?
Фото: Макс Левин

Наталія Клаунінг, Інститут Горшеніна: Ми розпочинаємо круглий стіл на тему «Чому українці бояться всиновлювати дітей?» Сьогодні під час дискусії з експертами ми спробуємо зрозуміти, що відбувається з усиновленням в Україні, які тенденції й основні проблеми в цьому питанні.

Пане Павленко, наскільки популярним є зараз в Україні усиновлення?

Юрій Павленко, уповноважений Президента України з прав дитини: Насамперед, всі проведені дослідження щодо проблем, пов’язаних з усиновленням, підтверджуються і говорять про те, що українці не бояться всиновлювати, що українці готові брати на виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського виховання. Це підтверджено дослідженнями і 2005 року, і 2008 року. Нещодавно опубліковані дослідження теж показують, що близько 25% українців готові взяти на усиновлення дитину в сім’ю.

Яка ж є проблема в усиновленні? Насамперед є об’єктивна ситуація, коли не співпадають запити і бажання потенційних батьків-усиновлювачів і реальних дітей, які можуть бути усиновлені. Тобто, переважна більшість українців хочуть всиновлювати дітей до 5 років. Разом з тим в базі даних дітей, які підлягають усиновленню, перебуває 28 тисяч 625 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені. Переважна більшість з них – це діти старші десяти років. З них тільки 10% - це діти віком до десяти років. Практично немає запитів українських родин на усиновлення дітей старше 10 років. Ми сьогодні маємо більше півтори тисячі сімей, які чекають на усиновлення дитини до трьох років.

Фото: Макс Левин

Тому найперше – це зміна культури усиновлення, подолання страху всиновлювати дитину старше 10 років. Я переконаний, що дитина старше 10 років так само хоче і потребує тата і мами. На щастя, такі діти не мають і половини тих проблем, які як міфи передаються із уст в уста, що, мовляв, вже нічого з такими дітьми неможливо зробити. Насправді, на практиці доведено, що дитина, яка потрапляє в сім’ю, отримує любов і підтримку з боку батьків, - така дитина позбавляється дуже багатьох проблем, які має в інтернатному закладі. Отож тут справа не стільки в боязні усиновлення, її насправді немає. Є певний страх всиновлювати дитину старше 10 років. Ключовим є зміна цього сприйняття.

Якщо ми говоримо про ситуацію з усиновлення, то важливо відзначити, що починаючи з 2006 року змінилася ситуація з усиновленням. Починаючи з 2006 року українці стали всиновлювати більше, ніж іноземці. На жаль, до 2005 року іноземці всиновлювали більше, ніж українські родини.

Якщо у 2006 році зменшення кількості усиновлення іноземцями дітей було пов’язане з певними технічними проблемами, зі змінами в структурі державної влади, то в подальші роки за рахунок зростання національного усиновлення, ми бачимо таку ситуацію. Якщо в 2005 році було усиновлено 1419 дітей, то вже в 2009 році – 2381 дитина була усиновлена українцями. Натомість, якщо в 2005 році усиновило 2156 іноземних родин, то вже в 2010 році – 1200 іноземців усиновили дитину. Тобто, сьогодні українці майже вдвічі більше всиновлюють, ніж іноземці. Це перший пункт.

Другий пункт – за останні 5 років дуже динамічно розвивалися інші форми сімейного облаштування – це прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, опіка і піклування. Причому зміни відбулися як в організаційній структурі, так і у відповідальності влади за реалізацію даного права кожної дитини на виховання в сім’ї. Були впроваджені фінансові та інші мотивації і підтримка родин, які всиновлюють або створюють прийомну сім’ю.

Починаючи з 2009 року усиновлена дитина була прирівняна до дитини, яка народилася, з точки зору допомоги – виплати суми при народженні дитини. Крім того, батьки, які усиновили, отримували право на відпустку як відразу після усиновлення, так і щорічно.

Фото: Макс Левин

Якщо ми говоримо про опіку і піклування, то починаючи з 2009 року введена допомога такій сім’ї – 2 прожиткових мінімуми на дитину, що сьогодні становить майже дві тисячі гривень – залежно від віку дитини.

І якщо ми говоримо про дитину, яка влаштована в прийомну сім’ю, будинок сімейного типу, то така дитина отримує допомогу з боку держави на рівні двох прожиткових мінімумів. Крім того, батьки-вихователі отримують ще грошову винагороду на рівні 35% від цієї суми. Я би не говорив, що це така мотивація, але це допомога такій родині. Необхідність фінансової підтримки такої родини, яка взяла на виховання дитину, є необхідна.

Сьогодні відбувалася нарада з головами районних адміністрацій. Це відповідальна робота органу опіки і піклування, тобто відповідальним за реалізацію права дитини на виховання в сім’ї є голова районної державної адміністрації. І від його наполегливості і відповідальності залежить, якою буде доля дитини, яка осиротіла. Законодавство чітко вимагає від органів влади вжити всіх необхідних і можливих заходів по влаштуванню дитини в сімейні форми виховання – прийомні сім’ї, будинок сімейного типу і так далі. Законодавство чітко ставить цю вимогу перед владою. І лише в крайньому випадку дитина може бути тимчасово влаштована в державний заклад. От коли розуміння цієї статті 6 відповідного закону є чітким, тоді ми досягаємо того, що кількість дітей, влаштована в форми сімейного виховання, є більшою від кількості дітей, яка сиротіє. І така ситуація була в Україні в 2008-2009 роках.

Окремо я хотів би нагадати, що 27 жовтня відбулася нарада під головуванням Президента України, на якій Президент чітко визначив пріоритет – захист прав дітей і влаштування кожної дитини в сім’ю. Це прозвучало як завдання до всіх органів влади, які відповідальні за це.

Я впевнений, що ті негативні тенденції, які, на жаль, виникли у 2011 році, сьогодні при мобілізації відповідальних органів влади, при доброму і сприятливому ставленні суспільства до виховання дитини-сироти, будуть подолані. Крім того, зараз активізувалася робота по реформуванню інтернатних закладів, йде робота спільно з Міністерством фінансів по змінах до Бюджетного кодексу щодо запровадження системи «гроші ходять за дитиною», яка би повністю дала відповідь на максимально ефективне використання бюджетних коштів, які виділяються на дитину-сироту, дитину, позбавлену батьківського піклування. І найголовніше – щоб ці кошти насамперед витрачалися на потреби дитини, а не на потреби отримання приміщень чи заробітних плат.

Ще одне питання, яке часто задають – чи не є процедура усиновлення дуже складною? Процедура, яка сьогодні існує по усиновленню дитини, є оптимальною і необхідною, в першу чергу виходячи з інтересів дитини і захисту дитини від можливої помилки.

Проблеми щодо усиновлення дитини сьогодні, як правило, виникають на етапі прийняття рішення в суді, де часто є затягування цього процесу. І проблема є на етапі знайомства дитини і батьків, коли батьки шукають маленьку дитину, а є більше дорослих.

Є чітко виписані процедури, терміни і обов’язки посадових осіб, які відповідальні в процесі усиновлення. Від 5 до 15 днів має бути дана відповідь на тому чи іншому етапі. Якщо питання забирає більше часу, то це означає, що цей чиновник не може далі перебувати на своїй посаді. І що важливо – в 2008 році було проведено спеціальне дослідження, як українці ставляться до тих етапів, які є в процесі усиновлення, і до тих документів, які вимагають надавати в процесі усиновлення. Я можу їх перелічити і сказати, як оцінили їх українці, якщо ми виходимо з позицій захисту інтересів дитини.

Довідка про заробітну плату або копія декларації про доходи - 80% українців сказали, що така довідка має бути обов’язково. І лише 13% сказали, що вона не потрібна. Копія свідоцтва про шлюб, якщо особа перебуває в шлюбі – 63% українців сказали, що така довідка повинна бути обов’язково. Лише 28% сказали, що необов’язково. Висновок про стан здоров’я особи, яка всиновлює – 88% сказали, що це має бути обов’язково. Довідка про відсутність психічних захворювань – 94% сказали, що така довідка обов’язково повинна бути надана тим, хто хоче усиновити. Довідка про відсутність наркотичної залежності – 94% сказали, що обов’язково повинна бути. Довідка про наявність або відсутність судимостей – 82%. Довідка про наявну житлову площу та інформація про житлово-побутові умови – 89%.

Тому той перелік документів, який сьогодні вимагається при усиновленні, не тільки фахівцями визнається як оптимальний і необхідний, а й так само визнається суспільством загалом. Надання цих документів захищає в першу чергу дитину. Я ще раз хочу наголосити: не кожен, хто хоче усиновити, може бути усиновлювачем. Тому кожен, хто прийняв для себе таке рішення, повинен неодноразово до нього повернутися в процесі усиновлення. Бо найголовніше – не наразити дитину на повторне осиротіння. Тому однією з вимог до служб у справах дітей, до соціальної служби у справах дітей і молоді є максимальне супроводження батьків-усиновлювачів і окреме звернення до батьків.

Необов’язковим є навчання кандидатів на усиновлення. Але я впевнений, що це в їхніх інтересах. Навчання потрібне для того, щоб знати всі ризики і небезпеки, які чекають на непростому батьківському шляху. Знання всієї інформації зробить батьків сильнішими, а дитину максимально захистить і зробить її щасливішою.

Фото: Макс Левин

Декілька тижнів тому було чергове перевидання за ініціативою громадських організацій відповідної брошурки «Усиновлення: крок за кроком», де є дуже чітка і детальна інформація, виписані всі ризики і виписана вся нормативна база. Тобто, книжка, яка дасть відповідь на всі питання, які хвилюють тих, хто прийняв рішення про усиновлення. Так само рекомендую книжку «Усиновлення: реалії та тенденції» - це результати соціологічних досліджень, де зроблено детальний аналіз того, що думають українці про усиновлення. Це дуже важлива книжка, бо там розвінчуються міфи п’ятирічної давності, які досі переповідаються, і яких в реальному житті сьогодні не існує.

Наталія Клаунінг: Пані Волинець, хочу попросити вас більш докладно розповісти про інші форми влаштування дітей у сім’ю. Наприклад - сімейний дитячий будинок.

Людмила Волинець, екс-директор Державного департаменту з усиновлення і захисту прав дитини, керівник управління забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини: Я би хотіла звернути увагу на те, що питання сирітства на карті України неоднакове. Ризик дитини стати сиротою на сході України в чотири рази вищий, ніж на заході країни. Тобто, на заході України до дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, належить 0,5% населення. На сході України – майже 2% дитячого населення має статус дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Найбільш сирітською областю в Україні є Миколаївська область, де кількість дітей-сиріт становить 2,2%. Відповідно, актуальність проблеми в регіоні пов’язана з тим, яка кількість дітей є позбавленими батьківського піклування і яка кількість з них можуть бути такими, які усиновлені.

Не всі діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування підлягають усиновленню. Це дуже професійна тема, але для того, щоб зникла ціла низка міфів, які існують в державі, хочу сказати, що думка про те, що будь-яка дитина, яка перебуває в закладі, є дитиною, яка може бути усиновлена, помилкова. Ви всі розумієте, що основними причинами сирітства є смерть батьків, і в даному випадку дитина підлягає усиновленню. Друге – асоціальна поведінка батьків. Якщо такі люди рішенням суду позбавляються батьківських прав, то така дитина підлягає усиновленню. Але ще є не менш важлива складова – це коли батьки відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

До речі, ми недавно проаналізували ситуацію і з’ясували, що у нас сьогодні третина сирітства в державі обумовлена тим, що батьки відбувають покарання в місцях позбавлення волі. Як правило, це мами. Ви, мабуть, задасте питання: а де тато? Тут так само цікава ситуація. На сході країни кожне третє новонароджене дитя не має офіційного батька. Тобто, він не зареєстрований. Якщо є тільки мама і з нею сталася трагедія, вона потрапила в місце позбавлення волі, що тоді чекає дитину? Сирітство. Але це є те сирітство, яке не дозволяє дитині бути усиновленою. Бо те, що жінка відбуває покарання за вчинений злочин, не означає, що хтось має право усиновити її дитину.

Таким чином, в державі з 98 тисяч дітей (за поточними даними – 96 тисяч) одна третина підлягає усиновленню, дві третини не підлягають усиновленню. Але у кожної з цих 98 тисяч дітей є право виховуватись в сім’ї. Якщо дитина не може бути юридично усиновлена, у неї повинна бути інша можливість потрапити в сім’ю. І власне для цього в державі розвиваються прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Це дуже потрібно, якщо ми хочемо якимось чином припинити спадковість сирітства. Бо, на жаль, ми й зараз свідчимо про те, що сирітство є спадковою річчю. Наприклад, мама виховувалась в інтернатному закладі, вийшла з інтернатного закладу, хто перший обняв – той найкращий. Народили дитину. Мама не знає іншого соціального досвіду, не навчена жити. Дитина пішла по системі закладів так само, як і мама. Тобто, у нас сирітство у деяких сім’ях стало поколінним явищем. І це треба якось розривати.

Фото: Макс Левин

На наш погляд, дитина мусить рости в сім’ї. Немає іншої альтернативи. Дуже часто нам телефонують колишні випускники інтернатних закладів і кажуть, що не ображайте інтернати, бо це ті заклади, які поставили нас на ноги, це ті заклади, які нас забезпечували. Ніхто не хоче сказати, що інтернати – це в принципі неможлива форма виховання дітей-сиріт. Це не так. Але це та форма, яка не дає дитині всіх тих знань і вмінь, які дитина мусить мати. Не тому, що там працюють погані люди, хоча насправді багато порушень прав дитини відбувається в інтернатних закладах. Інтернати повинні бути зведені до мінімуму, тому що інтернат ніколи не дасть тих знань, які нам з вами забезпечують щасливе і успішне доросле життя. Ці діти цього не мають. Це важливо розуміти, якщо ми хочемо це перервати.

Це діаграма, яка показує, як розвивається в Україні система прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, це форма виховання для тих дітей, які не мають права будуть усиновленими.

Якщо до 2005 року фінансування прийомних сімей і будинків сімейного типу проводили з місцевого бюджету, вони фактично не розвивалися. Ніколи в місцевому бюджеті не було грошей, щоб сироту забезпечити фінансово. З 2006 року, коли було прийнято рішення про фінансування з державного бюджету, і до сьогодні всі ці сім’ї фінансуються з державного бюджету, за виключенням кількох місяців в цьому році – на жаль, там відбувся збій у фінансуванні. Але в принципі за весь цей період створені умови для розвитку і створення тих сімей, які беруть на виховання дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. На останній нараді за участю Президента було відмічено це падіння 2009-2010 років, а в 2011 році очікується ще гірше падіння, і Президент висловився дуже негативно щодо цього.

Пов’язане це з тим, і про це було сказано у виступі Президента, що державним службовцям сьогодні не вистачає вмінь і знань працювати з мамами. На загал, державний службовець звик працювати в режимі «я юридична особа – ти юридична особа», тобто, я голова районної адміністрації або начальник служби, а ти директор інтернату. Коли ж приходить людина із статусом «мама», працювати з нею складно. І мами ведуть себе не як директори. Якщо дитині треба поступати в інститут, то їй потрібна підтримка або, наприклад, не виплачують кошти. Тому одна з проблем – в якийсь момент державні службовці (не всюди, правда) відчули складність роботи з прийомними сім’ями. Як тільки вони зрозуміли, наскільки це важко, то відразу виникло питання «А нащо це робити?». На нараді у Президента була розкритикована практика роботи 283 територій України, які за минулий-позаминулий рік не влаштували жодної дитини в прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, відправляючи всіх дітей на інтернатну систему. Це простіше, ніж створювати сім’ї.

Фото: Макс Левин

Сподіваємося, що після критики Президента позиція повернеться в статус позитиву. Тим більше, що попри всю скруту, державний бюджет отримує достатньо коштів для розвитку і усиновлення, і прийомних сімей, і дитбудинків сімейного типу.

Вікторія Герасимчук, керівник проекту «Ничейный малыш» на LB.ua: Скоро буде півроку як ми реалізуємо проект «Ничейный малыш», який спочатку задумувався саме як проект по усиновленню. Ми почали їздити по дитячих будинках, по прийомних родинах, дивитися, як вони живуть.

Після того, як ми познайомилися з Павлом Гладченком, наш проект трохи змінився. Ми зрозуміли, що можна допомагати не лише тим дітям, які проживають в прийомних родинах. Допомагати можна й тим дітям, які зараз живуть в інтернатах. І допомагати їм можна не лише грошима чи привезти їм пакет своїх речей. Це така собі допомога. Не скажу, що це погано. Це добре хоч би тому, що люди відчувають якусь потребу допомогти, це для них добра справа. І дітям приємно, що хтось про них турбується. Але ми зрозуміли, що допомагати дітям можна своєю увагою, своїм серцем, і тоді в цьому проекті ми почали більше писати про дорослих дітей, які потребують саме дружньої допомоги від старших людей, які можуть цю допомогу надати.

Власне, проект Павла – це проект наставництва, коли люди не всиновлюють дітей, офіційно ніяк не реєструють з ними стосунки, але обирають дитину з допомогою фахівців, проходять курс навчання і в майбутньому товаришують з цією дитиною, допомагають їй отримати певні життєві навички, які вона не отримує в родині, оскільки, як вже було сказано, дітей після десяти років всиновлюють дуже рідко.

Ми були здивовані тим, як багато людей хочуть допомагати. Звісно, не всі, хто хоче, допомагають. Але це бажання дуже велике. І те, що було сказане, що 25% готові всиновлювати, то допомагати готові ще більше людей. Якщо ми будемо постійно нагадувати про те, що є така можливість.

Майже відразу після того, як ми почали публікувати історії дітей, знайшлася жінка, яка просто допомогла дівчині з інтернату, яка тільки вступила на навчання в Києві, влаштуватися в гуртожиток. Вона її зустріла, привезла на машині, вирішила певні питання з комендантом. На перший погляд, це дрібниці. Але дитина вже відчуває, що вона не сама.

Фото: Макс Левин

Наш проект направлений на те, щоб кожен зробив хоч би мінімум чи навіть більше. І щоб від цього якомога більша кількість дітей отримали максимальний зиск.

Павло Гладченко, голова програми наставництва благодійного фонду One Hope: Єдине, що я хочу доповнити, що я є також дотичний до всиновлення, тому що крім того, що я керую проектом наставництва «Одна надія», я ще є співзасновником і членом управління Альянсу «Україна без сиріт». Це якраз та організація, яка видала ту книгу, яку представляв Юрій Олексійович. Альянс «Україна без сиріт» займається питаннями всиновлення і ставить за мету, щоб всі діти в Україні були всиновлені і не жили в інтернатах.

Проект наставництва «Одна надія» був створений спільно з Київською службою у справах дітей, розроблений і вже півтора роки апробований в Києві та деяких закладах Київської області. Наразі ми маємо більше 70 наставників, які ходять до дітей в інтернат, спілкуються з ними, товаришують з ними, іноді забирають їх на вихідні.

Цей проект якраз направлений на дітей, які не мають можливості бути всиновленими. Тобто вони через певні обставини – це може бути вік, здоров’я, родичі, які не дають можливості усиновити або інші якісь моменти, - не можуть бути всиновлені. Але ці діти через рік-два-три повинні йти в самостійне життя і, як показує практика, якщо ці діти не мають людей, які їм допоможуть становитися в тому житті, то вони падають. Вони не можуть отримати освіту, вони не мають житла і так далі. Врешті-решт, такі діти стають безробітними або проблемними членами суспільства. Саме щоб допомогти цим дітям, був створений проект наставництва «Одна надія». Ми шукаємо людей, які не мають можливості всиновити дитину, але хочуть щось зробити для тих дітей, які перебувають в інтернатах. Наприклад, стати товаришами чи друзями.

Але ви знаєте, коли ми почали працювати, ми стикнулися з таким несподіваним явищем як бонус. Частина людей, які спочатку стали наставниками, врешті-решт забрали дітей з інтернатів. Дехто всиновив, дехто взяв опіку над дітьми. І це дуже приємно. В принципі, ми на такий результат сподівалися.

Сьогодні розробка програми наставництва в Києві завершена. І ми готові передати цю програму в інші регіони, іншим організаціям, фондам, благодійним структурам, яких в Україні сьогодні дуже багато. Багато людей, організацій, громад ходять до дітей в інтернати, щось роблять, але в більшості випадків це може бути фінансова допомога. Приносять, наприклад, плазмовий телевізор або іграшки. Але що бажають більш за все діти? Діти хочуть спілкування, уваги, любові, піклування. Керівництво або співробітники інтернатних закладів (навіть якщо вони найкращі люди) не можуть дати це кожній дитині, яка знаходиться в інтернаті.

Я говорю не лише як керівник проекту наставництва або член Альянсу. Я представляю ще третю сторону – дітей, які проживають в інтернатах. Тому що я сам в 6 років залишився без батьків і виховувався в інтернаті в Миколаєві. Тому я не з чуток знаю, як жити в інтернаті і як жити після інтернату. Як підніматися, отримувати освіту, створювати сім’ю, вирішувати питання з житлом і працювати. Це дає мені можливість говорити від імені дітей-сиріт, які зараз знаходяться в інтернатах України. А таких налічується більше 28 тисяч. До 30 тисяч статусних дітей. А ще є багато нестатусних дітей, тобто дітей з проблемних сімей, які мають живих батьків, але все ж перебувають в інтернаті. Ці діти насамперед потребують усиновлення.

Фото: Макс Левин

Мені дуже приємно те, що казала пані Людмила, пан Юрій. Я готовий підписатися під кожним вашим словом. Саме той посил, який зробив Президент України, є дуже важливий, тому що наша держава – більш президентська, ніж парламентська. І коли Президент робить такі заяви – це дуже важливо. Ми повинні змінити цю систему, діти повинні жити в сім’ях.

Хочу продовжити ту тему, яку підняв Юрій Олексійович. Він озвучив декілька проблем, які не сприяють усиновленню. Ви говорили про вік. Що саме діти, які досягають віку 10-12 років і старше майже втрачають можливість бути всиновленими. Ще один момент – здоров’я. Наші люди хочуть всиновити здорових дітей. Третє – це бюрократичні перепони. Я це кажу з особистого досвіду. Особливо це актуально тоді, коли люди намагаються забрати дитину з інтернату. Іноді це бувають перепони з боку інтернатів. Ми співпрацюємо з інтернатами, там дуже хороші люди. Той інтернат, в якому я виховувався, був одним з найкращих. І керівник цього інтернату була дуже хорошою людиною, яка робила все для дітей. Але ж система побудована таким чином, що ці люди мають боротися за свої робочі місця. А їхні клієнти – це діти, які виховуються в інтернаті. Тобто, тут є конфлікт інтересів.

З одного боку, ми розуміємо, що мають діти бути в сім’ях. Але ж залишаються тисячі людей, які там працюють. Особливо у зв’язку зі змінами, що гроші будуть ходити за дитиною, це стане ще більш актуальним для інтернату. Бо коли інтернат втрачає дитину – він втрачає фінансування. Тому треба щось з цим робити.

Хочу навести один позитивний приклад. Я вивчав досвід одного інтернату в Ярославлі, в Росії. Коли цей інтернат розформувався, його працівники на базі цього закладу створили центр допомоги – супровід сімей, які розібрали дітей з інтернату. І люди залишились при робочих місцях.

Ми очікуємо саме таких результатів. Щоб жоден працівник інтернату не був ображений.

Але ще є проблеми не лише з боку закладів. Ще є проблеми зі службами, з місцевими органами, тому що людям іноді дуже важко оформити документи.

Перепрошую, що я знову скажу про себе. Але я просто хочу навести наочні приклади, як воно працює. Я вже 11 років перебуваю в шлюбі, маю двох дітей. І приблизно рік тому ми з дружиною вирішили створити прийомну сім’ю. Ми пішли на навчання. Це зайняло дуже багато часу. Понад рік часу пройшло з моменту подання нашої заяви. Нам кілька разів доводилося оновлювати документи, включно з медичними документами. Врешті-решт, ми пройшли тренінг, отримали рекомендацію. Нас визнали як сім’ю, яка спроможна і співпадає з тими критеріями, які необхідні для створення прийомної сім’ї. Але через один нюанс – прописку – виникли проблеми. Ми прописані в одному місці, а проживаємо в іншому. Нам почали говорити, що йдіть в ту службу, в іншій службі сказали: «Ні, вам треба в іншу службу» і так далі. Потім наступає такий момент, що ти сідаєш і думаєш: а чи воно мені треба? Стільки воно забирає енергії, зусиль, нервів, що багато людей в цей момент можуть сказати ні.

В цій ситуації я не хочу використовувати слово «спростити», тому що всі ці довідки потрібні. Ми маємо оцінювати всіх тих людей, щоб діти потрапляли в нормальні сім’ї. Але треба якось сприяти, допомогти і полегшити процес оформлення документів і всі ці бюрократичні перепони прибрати.

Дуже часто люди не знають, як всиновити дитину, як вирішити ці бюрократичні питання. Ще однією з перепон є відокремленість громадян від дітей-сиріт. Дуже часто люди бачать або чують інформацію про ту чи іншу дитину, але вони не знають, як з нею зв’язатися. Саме проект наставництва має на меті завести десятки, тисячі дорослих людей в інтернати, щоб вони познайомилися з дітьми.

Фото: Макс Левин

Хочу зацитувати пані Людмилу. На одному з круглих столів ви наводили таку інформацію, яка мені дуже запала в душу. Ви говорили про те, що хворих дітей не всиновлюють. Але у випадку, коли люди знайомі особисто з цими дітьми, то тоді хвороба не є перешкодою для всиновлення.

Якщо навіть присутніх тут осіб запитати: «Хто готовий всиновити дитину?». Якщо хтось підніме руку, то це означатиме, що ця людина роками йшла до цього рішення. Це не буде спонтанне рішення. Але коли я спитаю цю людину, чи готова вона приділяти одну годину в тиждень для конкретної дитини-сироти, приїжджаючи до неї в інтернат або забираючи її додому на вихідні. Або просто взяти і повести її в зоопарк, в театр, в кіно. Провести час з дитиною. Це ж набагато простіше, правда? Багато таких відносин в кінцевому результаті можуть скінчитися сімейною формою усиновлення або опікою. Але навіть якщо так не станеться і дитина вийде в самостійне життя, то в цієї дитини буде особистий друг, якому дитина буде довіряти, з яким може порадитись, отримати допомогу. Тому що всі ми, коли ми шукаємо роботу, звертаємося до наших друзів, родичів, знайомих. А діти, які виходять з інтернату, не мають цього соціуму. Тому вони потребують цих наставників.

Людмила Волинець: Я би хотіла підтримати тезу про те, що усиновлення апріорі не може бути простою процедурою. Уявіть собі, що завтра ви стикаєтесь з дитиною, яка післязавтра повинна стати рідною. Це дуже складний психологічний процес.

Я б хотіла звернутися до всіх тих, які закликають спростити систему. Пропоную розділити цю тезу на дві складові частини. Це коли погано працюють держслужбовці і не організовують навчання. Погано працює чиновник – це одна проблема.

Спростити загалом систему – це друга проблема. Хочу всім вам нагадати: коли ми говоримо про спрощену систему, ми забуваємо про те, що як тільки ми отримуємо інформацію про недбале ставлення до усиновленої дитини, то будь-який пересічний громадянин, журналіст, звичайна людина – всі ставлять питання: нащо ж ви так запросто роздаєте дітей? Чого ж ви до кінця не перевірили?

Державну систему усиновлення нема куди спрощувати. Інше питання, що треба забезпечити абсолютно нормальну роботу державних службовців. Тому не вимагайте, будь ласка, спрощення системи. Завтра ми будемо мати абсолютно зворотній ефект. Прийдуть ті люди, яким не треба, не варто і не можна всиновлювати дитину. Такі люди в суспільстві теж є.

До речі, себе я також відношу до цих людей. Мені не можна усиновлювати дитину, не брати в прийомну сім’ю, бо з тим режимом роботи, який у мене є, я буду для дитини тільки шкідлива. Кожен повинен робити те, що він може зробити найкраще. Тоді діти будуть щасливіші.

Юрій Павленко: Ми вимагаємо від органів влади чітко виконувати свої обов’язки у відповідності до законодавства. І не змушувати кандидатів в батьки-усиновлювачі бігати за чиновником. Наша вимога – і сьогодні, і тоді, коли ми працювали в Міністерстві – що чиновник повинен бігати за кожними потенційними батьками і створювати їм умови.

Однак один наголос я хотів би зробити. Коли ми говоримо і про розвиток інтернатів, і про розвиток сімейних форм виховання, то ключовим є те, що ці реформи мають відбуватися з найближчим врахуванням інтересів дитини. Реформа інтернатних закладів не може бути революцією з точки зору негайного закриття всіх інтернатів. Поки буде хоч одна дитина, яка буде хотіти жити в інтернатному закладі, ми повинні їй це забезпечити. І ще раз наголошую: в цих реформах ми також не повинні виходити з інтересів дорослих. Не право дорослого усиновлювати і не право дорослого бути вихователем в інтернатному закладі. Але є право дитини жити і виховуватися в сім’ї. Тому ми говоримо про те, що реформа повинна відбуватися на засадах відповідності найвищим інтересам дитини.

Фото: Макс Левин

Крім того, коли ми говоримо про інтернати, ми вже сьогодні вимагаємо ліквідувати всі форми дискримінації, які на сьогодні там є, починаючи від назв. Не може в назвах інтернатів вказуватися соціальне походження дитини чи можливі вади або особливості її здоров’я. Тим паче, не можуть бути ці дані в атестатах дітей після закінчення інтернатного закладу. Там повинен вказуватися виключно рівень освіти. Тому будь-яка назва – для сліпих дітей щось там у нас є, для глухих, зі сколіозом. Все це повинно бути змінено, і це наша вимога до Міністерства освіти.

Крім того, ми сьогодні звернулися до Міністерства освіти провести відповідну роботу з вчителями щодо представлення дитини-сироти в класі. На жаль, дуже часто ми стикаємося з тим, що вчитель так представляє дитину класові, що в подальшому це створює конфлікт між цією дитиною і однокласниками. Тому спеціальне навчання вчителя теж є однією з вимог, над якою ми працюємо з Міністерством освіти.

І третій блок питань – це відміна всіх довідок і соціальних паспортів в загальноосвітній школі, які змушені заповнювати діти або їхні прийомні батьки із зазначенням не тільки того, що він є дитиною-сиротою, а й того, хто його колишня мама. Ці пережитки, які дискримінують і принижують гідність дітей, ще з радянських часів зберігаються в системі освіти.

Окремий акцент в реформі робиться на медичні і психіатричні довідки, які сьогодні встановлюються дітям. Ми ставимо завдання про зміну системи роботи, а також роботи медичної комісії, яка дуже часто своїми діагнозами дискримінує сиріт і дає неточні діагнози, що потім блокує усиновлення. Переважна більшість дітей, які є в інтернатах, мають психіатричні діагнози, що часто відлякує батьків. Але я впевнений: якщо провести якісну психіатричну експертизу кожної дитини, то цей діагноз не підтвердиться. І про це говорю не я. Про це говорять психіатри – люди, які професійно цим займаються. На жаль, ця комісія в своєму складі має лише одного лікаря. Всі інші – це спеціалісти іншого профілю, які не можуть робити такі висновки.

Окреме завдання ми також ставимо перед органами місцевої влади. З першого дня, як тільки дитина осиротіла або залишилась без батьківського піклування, потрібно максимально вжити заходів по захисту її майнових і житлових прав, а не повертатися до цього, коли дитина вже набуває повноліття. Сьогодні велика робота спільно з Генпрокуратурою ведеться щодо поновлення житлових і майнових прав дітей. На жаль, факти порушення цих прав, факти пограбування дітей, коли вони незаконним чином позбавляються свого житла, є непоодинокими.

Ще одне велике завдання, яке сьогодні поставлене – це ефективна робота соціальних служб по соціальному супроводу родин, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ми сьогодні вимагаємо зміни карального підходу до позбавлення батьківських прав. Ми вимагаємо від органів місцевої влади, органів опіки і піклування зробити все можливе у відповідності до закону для того, щоб допомогти родині і зберегти біологічну родину для дитини.

Фото: Макс Левин

Ще один момент – це таємниця усиновлення. Вона повинна бути відмінена. Хоча дослідження показують, що тут громадська думка розділилася навпіл. 40% українців вважають, що дитина повинна знати, що її усиновили. 35% вважають, що повинна зберегтися таємниця. Я переконаний, що це теж пережиток.

Дуже важлива ключова позиція – усиновлення в Україні заслуговує на повагу та шану оточуючих. Майже 80% українців вважають, що людина, яка усиновила дитину, заслуговує на особливу повагу.

Журналіст: Пані Людмило, з чим пов’язано те, що на сході України діти більше ризикують залишитися сиротами, ніж на заході країни?

Людмила Волинець: Перша причина – це те, що на сході кожна третя дитина народжується вже без батька. Тобто, як тільки з мамою щось стається, дитина автоматично набуває статус сироти. Друге – карті сирітства відповідає карта дорослої злочинності. Якщо ви накладете ці карти, ви відразу зрозумієте, що вона так само кореспондується. Там, де високий рівень сирітства – там високий рівень злочинності. Чому? Тому що батьки вчинили злочин, потрапили в місця позбавлення волі, а діти залишились самі.

Всім відомо також, що через екологічні проблеми смертність на сході вища, ніж на заході. До речі, по смертності найвищу пріоритетність має Херсонський, Миколаївський та Одеський регіон. Коли я називала Миколаївський район як найбільш сирітський, то там вплив смертності доволі високий.

Діти в даному випадку стають сиротами внаслідок проблем дорослого суспільства. Там, де більше дітей-сиріт – там більше соціальних негараздів. Тому, коли ви чуєте про те, що нам треба подолати сирітство, я категорично виступаю проти цього. Тому що в державі завжди були, є і будуть діти-сироти. Ми ніяким чином не вплинемо на випадки смертності, трагедії і так далі. Інше питання – як до цих дітей ставитися, як про них піклуватися.

Юрій Павленко: Тут також важливими є традиції. Там, де сильніші сімейні цінності – там теж менше сирітства. Якщо говорити про Івано-Франківську область, то це 88% - опіка і піклування. Тобто, рідні і близькі, суспільство дитину не виштовхує з громади. Натомість, якщо взяти Автономну Республіку Крим, то там 54% - рівень охоплення опікою і піклуванням.

Тут ще важлива позиція церкви. Де більш релігійне населення, там менше дітей-сиріт. Тому ми звернулися до всіх релігійних конфесій і спільно з ними започатковуємо ряд програм.

Журналіст: Яких дітей можна всиновлювати?

Людмила Волинець: Діти, у яких померли обоє або єдиний з батьків. Скажімо, якщо дитина народилася і в неї є лише мама і вона помирає, то така дитина стає сиротою, і вона може бути усиновлена. Якщо померли обоє з батьків, то така дитина може бути усиновлена. Якщо батьки або єдиний з них позбавлені батьківського піклування рішенням суду. Якщо батьки визнані безвісно відсутніми. Якщо мати або батько чи вони обоє дали згоду на всиновленням іншими батьками.

Раніше була процедура відмови матері від новонародженої дитини. З 2004 року в Сімейному кодексі написано, що відмова матері від дитини не є праводійсною. Тепер матері не можуть написати, що вони відмовляються від дитини. Такої фрази не існує в правовому полі. Вони тепер пишуть про те, що дають згоду на усиновлення своєї дитини іншими людьми. Загалом, всі ці обставини визначені 905 постановою Кабміну від жовтня 2008 року. Там виписані всі життєві обставини, які дозволяють усиновити дитину.

Фото: Макс Левин

Журналист: Может ли незамужняя женщина воспитывать усыновленного ребенка? Или, например, мать-одиночка?

Людмила Волинець: Є норма в Сімейному кодексі, яка пише, що іноземці, які хочуть всиновити в Україні дитину, повинні бути тільки у шлюбі. Тобто, якщо іноземець є одинокою особою, він не має права всиновлювати в Україні дітей. І це нормально, тому що ми не можемо організувати адекватний контроль за кордоном. Вибачте, але наражатися на небезпеку педофілії і всього іншого – це неправильно.

Стосовно громадян України. Ніколи ніякої заборони по одиноких особах не було і не буде, бо це дискримінація. Якщо жінка має свою дитину і хоче усиновити ще одну – будь-ласка. Але у неї повинні відповідати потребам дитини, яку вона хоче взяти, і рівень матеріальних статків, і житлове забезпечення. На моїй практиці були випадки, коли одинока жінка всиновлювала дитину, а потім приходила просити про фінансову допомогу на цю дитину.

Ще один випадок був, коли жінка прийшла і сказала, що хоче всиновити трирічну дитину з одного інтернату, але їй цю дитину не дають, вимагають хабар. Починаємо з’ясовувати і дізнаємося, що ця трирічна дитина – ВІЛ-інфікована.

Журналіст: Яку допомогу держава виділяє на дітей? До якого віку надається ця допомога?

Юрій Павленко: Незалежно від того, в якому віці дитина усиновлена, після рішення суду дитина і родина має право на отримання одноразової грошової допомоги на рівні допомоги при народженні першої дитини. Якщо я не помиляюся, зараз ця сума становить 12 400 гривень.

Крім того, дається оплачувана відпустка 56 днів відразу після усиновлення. Це потрібно для адаптації дитини в сім’ї. Ще є додаткова відпустка – 10 днів до щорічної відпустки.

Всі ці права – це необов’язково. Батькі-усиновлювачі можуть ними і не скористатися, якщо так захочуть. Бо це є таємниця усиновлення. Тобто, отримання всіх цих допомог автоматично передбачає відмову від таємниці усиновлення.

Якщо говорити про прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, то кожна дитина отримує два прожиткові мінімуми. Ці кошти передбачаються на забезпечення потреб дитини. Також батьки-вихователі отримують ще 35% від цієї суми на оплату послуг щомісячно. Вся ця допомога надається дитині до повноліття. Але якщо дитина продовжує навчатися на стаціонарній формі, то допомога надається до 23 років.

Фото: Макс Левин

При формі опіки і піклування дитині надається два прожиткові мінімуми щомісячно. Але опікуни – це родичі, тому ніяка інша сума не доплачується.

Павло Гладченко: Я б ще додав про інші привілеї, які має дитина-сирота. Це можливість безкоштовної освіти і медичне забезпечення.

Юрій Павленко: За дітьми з прийомних сімей зберігаються всі права, які передбачені для дітей, позбавлених батьківського піклування. Діти, які усиновлені, з них вже статус сироти знімається. Вони перестають бути дітьми-сиротами. В цьому є різниця між формами усиновлення. Прийомна сім’я – це до чотирьох дітей, а дитячий будинок сімейного типу – від 4 до 10 дітей.

Журналіст: Дитина, яка підлягає усиновленню, але виховується в прийомній сім’ї або в будинку сімейного типу, і батьки-вихователі або прийомні батьки не хочуть її усиновити, чи може вона бути усиновлена іншими людьми?

Людмила Волинець: Так, така дитина може бути усиновлена іншими батьками. Вона не повинна втрачати цей шанс. Оскільки усиновлення – це найбільш прогресивна форма влаштування дитини. Така дискусія стосується, як правило, маленьких дітей. Дитина потрапила в прийому сім’ю, а через деякий час приходять кандидати на усиновлючів і хочуть забрати цю дитину. У прийомних батьків і батьків-вихователів завжди є пріоритет. Вони можуть цю дитину всиновити, якщо вони не хочуть, щоб цю дитину усиновив хтось інший. Але якщо вони не хочуть усиновлювати цю дитину, то її можуть усиновити інші люди, але, наголошую: не іноземці.

До речі, останнім часом дуже багато дітей відмовляються від усиновлення закордон. Це міф, що діти хочуть закордон. Особливо діти старше 10 років часто кажуть: «Не треба нас віддавати закордон».

Журналіст: Як часто забезпечені люди виявляють бажання усиновлювати дітей?

Людмила Волинець: Такі люди усиновлюють дітей. Деякі такі факти ви знаєте, наприклад, Лілія Подкопаєва. Всі знають, що вона усиновила дитину. Є й інші доволі заможні сім’ї, які усиновлюють дітей, але вони не вважають за потрібне це афішувати. А державні службовці не мають права навіть вам натякнути, хто ці люди. У відсотках я не можу про це сказати, бо ми спеціально це не вимірюємо.

Зрозумійте, що усиновлення – це специфічна річ, яка дуже рідко кореспондуються з малими і великими статками. Дуже часто приходять люди з великими статками і люди з малими статками. Єдине, яких випадків у нас ще не було – це усиновлення дитини з синдромом Дауна. А от ВІЛ-інфікованих усиновлюють.

Журналіст: Коли дитина виходить з інтернату, чи надається їй якийсь гуртожиток чи дитина просто виходить на вулицю?

Юрій Павленко: На жаль, сьогодні це велика проблема. Соціальні гуртожитки для дітей-сиріт сьогодні забезпечують потребу не більше 14% дітей. Наявне житло, яке збереглося за дітьми, це ще 15%. Всі інші діти йдуть невідомо куди. Але значна частина з них потім опиняються в місцях позбавлення волі.

Людмила Волинець: Я хочу нагадати, що 1,6% населення України є сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. З них усиновленню підлягає третина, тобто 0,5%. Навіть менше. На загал до 25% громадян висловлюють готовність взяти дитину на виховання в свою сім’ю. Зіставте 1,5% дітей і 25% сімей.

Юрій Павленко: Навіть є точні дані по 2008 році. Усиновити дитину готові були 14%, стати опікуном – 11%, прийомними батьками – 6%, батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу – 3%. Якщо ми сплюсуємо ці цифри, то отримаємо дуже велику цифру. Скажімо, 6% людей, які хочуть стати прийомними батьками – це більше, ніж реально є дітей-сиріт в Україні. Питання тільки в тому, щоб відсіяти тих, то справді спроможний це зробити, тому що це дуже відповідально.

Фото: Макс Левин

Людмила Волинець: І ще слід розуміти, що треба не придумувати собі дитину, а брати дитину, яка тебе чекає. У мене до вас велике прохання: суспільству треба пояснити, що діти стають сиротами не тільки і не стільки в пологових будинках. Суспільство уявляє собі, що коли мова йде про усиновлення, то це стосується малесеньких діток. Це неправда. Діти стають сиротами і в 5, і в 7, і в 10, і в 12 років.

Дітей, які стали сиротами в пологовому будинку, раніше було 2 тисячі. Зараз їх є 700. З них 500 – це діти, від яких відмовились батьки в результаті значних вад в здоров’ї дитини.

А люди, які хочуть усиновити, думають, що це обов’язково повинна бути маленька дитина. Просто такі люди виходять зі своїх власних потреб. Усинови – і заміни пологи, тобто, народження. Це неправда. Усиновлення повинне здійснюватись за логікою, що я хочу і можу допомогти дитині.

Коли ми кажемо про американський чи італійський бренд в усиновленні, то там інша логіка в усиновленні – я можу допомогти дитині. До речі, за таким принципом живуть всі наші дитячі будинки сімейного типу, всі прийомні сім’ї. Ми ще маємо проблему з тим, що в прийомну сім’ю хочуть брати більше десяти дітей, але по закону в такій сім’ї не може бути більше десяти дітей.

Я навіть поясню, чому не може бути. Коли ми говоримо про любов до дитини, то кожній дитині повинно вистачити маминого коліна, на яке вона сяде, маминої руки, яка її обійме, маминих губ, щоб поцілувати цю дитину хоч би раз в день. Якщо в будинку сімейного типу буде 17 чи 35 дітей, тоді чим він відрізнятиметься від інтернату, де нема кадрів, а є лише дві особи? Ми відстоюємо право дитини бути досяжною до матері.

Журналіст: Чи є статистика цього року: скільки дітей осиротіло, скільки було усиновлено українцями, скільки іноземцями?

Людмила Волинець: Немає такої статистики. Це поточна статистика. По тих очікуваннях, які у нас є, то в цьому році очікується національне усиновлення на межі 2 тисячі, по прийомних сім’ях і будинках сімейного типу – 1300.

Юрій Павленко: Я хочу нагадати, що відповідальним органом за цю сферу є Міністерство соціальної політики. І слава Богу, що воно нарешті прокинулося і взялося за реалізацію цієї політики. На жаль, дуже довгий час не було жодного центрального органу, який би відповідав за політику усиновлення.

На завершення я хотів би всім подякувати за небайдужість до цієї теми. Окремо хотів би подякувати LB.ua і проекту «Ничейный малыш» за правильний підхід до дітей старше 10 років. Коли я шукаю певну інформацію, то звертаюся до ваших статей, тому що вони грамотно і професійно зроблені.

Людмила Волинець: Хочу теж завершити на оптимістичній ноті і зауважити, що з кожним роком в Україні зростає усиновлення громадянами нашої країни. Мало ще, але зростає кількість дітей, яких усиновлюють українці. Потрошки, але все таки вчимося усиновлювати старших дітей.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter