ГлавнаяОбществоЖизнь

Олексій Толочко: «Давня Русь – відмичка в руках політиків, церковників та містифікаторів від музейної науки»

Розмова з доктором історичних наук Олексієм Толочком планувалася досить давно, проте співпала з неочікуваною актуалізацією давньокиївської теми одразу в кількох площинах політики й культури. З одного боку, це поява одіозного князівсько-імператорського персня-печатки, який подарували президентові Віктору Януковичу, з іншого – сенсаційне оголошення 1000-літнього ювілею Софії Київської.

Олексій Толочко: «Давня Русь – відмичка в руках політиків, церковників та містифікаторів від музейної науки»
Фото: З архіву Олексія Толочко

Українські політики не вперше маніпулюють історією. Попередня «п’ятирічка» надала чимало прикладів такого ґатунку. Спочатку – трипільські «пращури» українців, відтак – прищеплення топосу «жертви», врешті – недолуга кампанія з героїзацією діячів УПА. Чи не є поява вкрай сумнівного «мономахового персня» під час інавгурації Віктора Януковича новим витком цієї самої політики?

Поки що це лише жест, і найближчий час покаже, що він означав: помилку некомпетентних радників чи сигнал про якусь осмислену «князівську» ідеологію. Під час попередньої інавгурації перша леді демонструвала на собі прикраси «скіфських царів» із тієї ж приватної колекції Платонова–Тарути. Швидше за все, також підробки. Просто не всі у владних колах усвідомлюють, що Україна є світською республікою, яка обирає своїх президентів, а не вінчає їх на царство. Доречність участі в церемоніях імператорської чи князівської інсигнії, якою намагаються представити «перстень Всеволода», повинна викликати занепокоєння громадськості.

Вже лунали сумніви щодо історичної достовірності нової прикраси Януковича (зокрема, першим цю тему підняв саме «Лівий берег»). А чи все гаразд з легендою, яка супроводжувала піднесення персня?

Ні, не все гаразд. Легенда – це, по суті, сертифікат будь-якої історичної коштовності, тим паче князівської інсигнії. Проте, за тисячу років перстень ніде не «засвітився» – ні в давньоруських літописах, ні у візантійських анналах, ні у музейних реєстрах. Це означає, що річ не має «біографії». Лише збирачі колекції «Платар» якимось містичним чином дізналися про її історію.

Фото: Андрій Скакодуб

Чи є ймовірність, що, попри фальшиву легенду, сама річ може виявитися справжньою, тобто древньою?

Малоймовірно. Той, хто виготовляв перстень, не потрудився зазирнути в музейні каталоги й побачити, який вигляд мають автентичні візантійські персні-печатки. Оскільки їхнім призначенням було запечатувати листи відбитком на воску, виготовлювали їх із заглибленим зображенням – обов’язково дзеркальним. Лише за цієї умови «К.М.» прочитувалося б як «Костянтин Мономах». Ані першого, ані другого критерію в нашій інавгураційній «інсигнії» не дотримано.

А який вигляд мають аналоги «мономахового персня»?

В тому то й річ, що жодного аналогу немає ані в Луврі, ані в Ермітажі, ані в Метрополітен-Музеї, де зібрані найбагатші колекції візантійських старожитностей. Абсолютна унікальність речі сама по собі підозріла. Вже не кажучи про те, що автентичні візантійські персні менш аристократичного походження були виконані набагато майстерніше. Робота презентованої Януковичу «реліквії» топорна й невигадлива. Люди, які її виготовляли, навіть не уявляли, з художньою майстерністю якого рівня їм доведеться змагатися.

Утім, до підробок нам не звикати, адже фальшують у нас все: дипломи, звання, наукові праці. Дивно, що в оточенні наших президентів рясно від політологів і гадалок, але немає жодної компетентної особи, здатної бодай запропонувати провести фахову експертизу того чи того атрибута, який бере участь в офіційному церемоніалі.

Чи міг такий перстень в принципі бути дарунком чи інсигнією?

Ні, персні ніколи не були частиною імператорських інсигній. Є лише поодинокий приклад, коли імператор Олексій Комнін передав свій перстень старшому синові на знак призначення його спадкоємцем. Локальним володарям надсилалися спеціально виготовлені інсигнії у вигляді скіпетра чи корони. Саме такого походження угорська Корона святого Стефана, на якій символічно зображено імператора Михаїла VII Дуку, а під ним – угорського короля Ґезу. Проте ніколи не йшлося про дарування персню.

Відсутність аналогів переконує вас у тому, що це підробка?

Не лише. Найбільше дивують час та мотив дарунку, зазначені в легенді. Згідно з «сертифікатом», перстень було подаровано у 1043 році з нагоди підписання мирного договору між Візантією та Руссю. Насправді ж того року військові дії лише набирали обертів і врешті призвели до невдалого походу на Константинополь. Мир було укладено значно пізніше. Ще пізніше Всеволод Ярославич одружився з дочкою Костянтина IX Мономаха, тоді як 1043 року Всеволоду було лише 13 років. Отже, автор легенди навіть не зважився зазирнути у відповідну літературу.

Як ви гадаєте, чому для легенди обрано особу князя Всеволода, а не, скажімо, його батька – Ярослава Мудрого чи сина – Володимира Мономаха?

Готовий припустити, що це спроба позмагатися з Шапкою Мономаха – головною регалією московських царів. За легендою, яка виникла у XV столітті, шапку-корону разом із іншими регаліями передав князю Київському Володимиру Мономаху той-таки імператор Костянтин IX Мономах. А Всеволод був батьком Володимира, отже наша інсигнія, дарма що скромніша на вигляд, старша за московську на ціле покоління…

Фото: з архіву Олексія Толочко

Так сталося, що інтрига з перснем практично співпала в часі з сенсаційним оголошенням нової дати заснування головного храму давнього Києва – Софійського собору. Заява пролунала з вуст не політиків, а співробітників Національного музею-заповіднику «Софія Київська». Ви були одним із тих, хто зважився на протест проти легалізації цієї «нової хронології»…

Ця історія розпочалася в публікаціях 1990-х років, коли співробітниця музею Надія Нікітенко вперше висунула гіпотезу щодо заснування Софійського собору не Ярославом Мудрим, а його батьком Володимиром у 1011 році. Тоді все це здавалося мені лише курйозом. Проте нині керівництво музею вимагає вже офіційного визнання вигаданої ними дати заснування собору. Державні органи охоче потурають цій містифікації. Міністерство закордонних справ навіть подало інформацію щодо «ювілею» до ЮНЕСКО, не провівши попередньо жодної експертизи.

Що ж поганого, якщо в нашому заполітизованому житті може виникнути хоч один культурний «івент» європейського масштабу – окрім Євро-2012, ясна річ?

Так, «івенти» в нас люблять гучно відзначати на державному рівні. Після фактичної передачі Софійським музеєм Андріївської церкви на баланс релігійної установи це стане другою псевдосенсацією в кар’єрі провідного українського музею та остаточним підривом репутації нашої науки в очах світової вченої громадськості. Софійський собор, як ви розумієте, досліджують не лише в Україні.

Чому ви захищаєте «стару» хронологію, хоча зазвичай самі виступаєте затятим ревізіоністом?

Будь-який ревізіонізм повинен бути обґрунтованим. А для історика таким ґрунтом є джерело – наративне, археологічне, епіграфічне – у всякому разі достовірне, піддане верифікації. Підробки на зразок «персня Всеволода» не заліковуються. Тут все як на долоні: «Повість временних літ», найдавніший із давньоруських літописів, датує закладення споруди 6545 роком від створення світу. Конвертація на сучасний календар дає період між березнем 1037-го та серпнем 1038-го років, залежно від того, яким стилем – візантійським чи слов’янським – послуговувався літописець.

Щоправда, у новгородських літописах зазначена інша дата – 1017 рік. Академік Шахматов вважав її помилковою, його опоненти, навпаки: що повідомлення і дата правильні, але йдеться про іншу Софійську церкву, зведення якої передувало побудові нинішнього собору. Це збігається з інформацією Титмара Мерзебурзького, який під 1018 роком згадує монастир святої Софії, що, як зазначається в його хроніці, 1017 року згорів вщент. Таким чином, якщо 1017 року існувала якась Софія, то це була дерев’яна споруда, а не мурований собор, що й понині прикрашає середмістя Києва.

Фото: www.cirota.ru

Звідки ж береться дата «1011 рік» чи версія про побудову Софії за Володимира?

Писемні джерела – як не викручуй їм руки – не дозволяють датувати собор часами Володимира. Мовчать про це і графіті на стінах собору. Цю дату, як запевняє автор «нової хронології» Надія Нікітенко, засвідчив київський митрополит Петро Могила у написі, зробленому в інтер’єрі собору в 1634 році. Напис було ліквідовано у 1950-х роках під час новітніх реставраційних робіт. Проте ще у ХІХ столітті він принаймні двічі публікувався очевидцями – митрополитом Євгенієм (Болховітіновим) та Миколою Закревським. Він мав такий вигляд: «Нача здатися сей Премудрости Божія храмъ в літо 1037 … Ярославом-Георгіемъ Владиміровичемъ».

Отже, справа не лише у відсутності фахівців в оточенні останніх двох президентів – якщо співробітники цілком поважних музеїв вдаються до історичних містифікацій… Але для чого?

Питання не за адресою… Керівництво Національного музею-заповіднику суто по-людськи зрозуміти можна. Кілька років тому Софія фактично втратила перлину свого архітектурного комплексу – Андріївську церкву; у довколишніх садибах від бетонних новобудов та підземних фітнес-центрів, як горіхова шкаралупа, тріщать маячки. Тисячолітні стіни Софії навряд чи витримають цю будівельну лихоманку. Допомоги від влади годі чекати, бо влада сама контролює тендери на будівництво в межах заповідника «Київ-стародавній». Свого часу саме Банкова пролобіювала відчуження Андріївської церкви на користь «віртуальної» громади УАПЦ. Хотілося б думати, що мотиви благородні. Але не виключаю, що справа просто в нестримному бажанні самопіару за будь-яку ціну.

Хай там як, а ювілей – чудова нагода згадати про проблеми національної історико-культурної спадщини, особливо в нашому вкрай заполітизованому суспільстві, вже не кажучи про карбування історичної пам’яті.

Для історичної пам’яті є телебачення та всілякі комікси. В даному ж випадку є неабиякий ризик перетворити українську академічну чи музейну науку на інкубатор «вмотивованого пропагандизму» – спочатку були козаки з оселедцями, відтак Аратта у глечиках, нині – президентські персні й музейні фальсифікати.

Софійський собор – пам’ятка світового рівня. В строгому сенсі, нам вона «не належить». Так само як «не належить» Італії Колізей, Єгипту – піраміда Хеопса, Туреччині – Айя-Софія. Хоча до цих архітектурних перлин місцеві уряди ставляться зі значно більшою тремтливістю, ніж наші урядовці чи то пак науковці – до наших. Яскравий тому приклад – остання «ексгумація» гробниці Ярослава в Софійському соборі, проведена без жодних санкцій та експертних оцінок. Не уявляю собі чогось подібного в абатстві Сен-Дені у Парижі чи лондонському Вестмінстері…

На жаль, історія, у тому числі Давньої Русі, у нас мало кого цікавить сама по собі. Вона стала піар-відмичкою в руках політиків, які прагнуть легітимувати свої «монарші» повноваження, церковників, які досі не визначилися з авторським правом на «спадщину Володимира», зрештою – містифікаторів від музейної науки, чиї вчинки неможливо виправдати жодними благородними мотивами.

ЛБ Довідка

Олексій Толочко – завідувач Центру досліджень з історії Київської Русі Інституту історії України НАН України, автор монографій «Князь в Давній Русі: влада, власність, ідеологія», «Київська Русь», «“История Российская”» Василия Татищева: источники и известия», «Краткая редакция «Правды руской»: происхождение текста».