ГлавнаяОбществоЖизнь

Френсіс Фукуяма: «Росія ще попсує Україні кров, але на більше її не стане»

Американський політичний філософ Френсіс Фукуяма – один із найвпливовіших інтелектів сьогодення. Після того, як на початку 90-х набула розголосу його парадоксальна концепція «кінця історії», він став найпомітнішою фігурою в таборі неоконсерваторів. «Лівому берегу» професор Фукуяма розповів, як Україні вийти з глухого кута історії, хто пануватиме в світі завтра і чому не варто клонувати людину.

Роман Горбик Роман Горбик , журналіст
Френсіс Фукуяма: «Росія ще попсує Україні кров, але на більше її не стане»
Фото: Роман Горбик

Обама замало переймається зовнішньою політикою

Навколо тільки й балачок що про кризу, в тому числі і в політичному контексті – багато хто запевняє, буцімто США втрачають свій вплив і на зміну їм ідуть нові сили, як-от Індія чи Китай. Чи змінить криза глобальний баланс сили?

В певному сенсі США втрачають значну частину впливу, і це природно. По холодній війні панівне становище Америки було дещо незвичне. Китай виходить із кризи з вищими показниками зростання, та й не постраждав так, як США. З цієї точки зору криза прискорила процес. Проте не думаю, щоб це призвело до якогось раптового занепаду США, бо це все ще вкрай могутня країна. Я певен, що в них піде значний час на те, щоб відновитися, але і Китай, і Америка мають взаємозалежні відносини з огляду на структуру і баланс резервів і виробництва. Жодна з цих країн не може вийти із цих стосунків без шкоди для власних інтересів.

У березні ви писали в American Interest, що криза може згубно позначитися на «любих Америці речах», таких як ліберальна демократія. Як це вписується у вашу концепцію ліберальної демократії як остаточної стадії соціального розвитку – «кінця історії»?

По-перше, я навіть у березні не надто й вірив, що криза – загроза ліберальній демократії чи капіталізму. Мені справді здавалося, що вона була загрозою для однієї моделі капіталізму – рейґано-тетчерівської моделі мінімального державного регулювання. Але капіталізм як такий і демократія виживуть. Навіть політичний вплив кризи досі незрозумілий, бо вжиті задля стабілізування американської економіки заходи поки що виглядали досить ефективними. Це була жорстока рецесія, проте зрештою все повертається у звичне русло, і навряд чи матиме місце будь-яка ідеологічна зміна, як у 1930-х, коли віра в демократію справді була підірвана, фашизм піднімався, ідеології множилися разом зі своїми супротивниками. Цього разу такого не видно.

Вже рік, як Обаму обрано президентом США. Як би ви оцінили його політику?

Він докладає великих зусиль, щоб стабілізувати американську економіку і реформувати систему охорони здоров’я. Гадаю, в обох питаннях він досягне успіху. Якщо так, то це вже буде неабияке досягнення для американського президента. Та один із наслідків цього – те, що він має політичний капітал у внутрішніх справах і не досить переймається іншими питаннями, зокрема зовнішньополітичними.

Щодо Афганістану й Пакистану – його чільних поточних проблем – він задовго визначається зі стратегією. Де в чому це добре, адже це складне рішення. Стосовно ПРО, то він іде на певний ризик. Політика Буша щодо Росії складалася з вимог. Не було насправді якоїсь переговорної ситуації: ми просто хотіли від них всіх цих різних речей, але не бажали давати нічого навзамін. Я вважаю, що тепер вони намагаються обміняти ракетний щит у Польщі та Чехії на поступливість щодо Ірану. Хтозна, чи вийде тут щось. Певно, варто спробувати, бо в технічно-військовому плані не було жодного сенсу розташовувати ці ракети в Східній Європі – на захист від Ірану. Це завелика розкіш. Натомість США слід добре поміркувати про оборону Східної Європи, адже коли ми приймали до НАТО поляків і прибалтів, ми насправді не сприймали військову загрозу серйозно.

Це нормальна політика. Однак якщо росіяни не дадуть нічого в іранському питанні, сумніваюся, що ми зможемо дістати від них що-небудь взагалі, і, на жаль, нам доведеться мати справу з вельми ворожою і не схильною до співпраці Москвою.

Фото: Роман Горбик

Чи правильно казати, що адміністрація Обами втратила інтерес до Східної Європи? Яке майбутнє американської політики тут?

Не думаю, що вони втратили інтерес. Гляньмо на адміністрацію Буша. Може, українцям буде не надто приємно це чути, але я певен, що пропозиція членства в НАТО для України та Грузії була проблематична, тому що коли ви справді розглядаєте НАТО як гарантію безпеки, де всі країни-члени зобов’язані боронити одне одного, розширити гарантію військового захисту аж так далеко неможливо. Грузія – ізольована, прямо на кордоні з Росією. Україна має іншу проблему: вона цілком очевидно внутрішньо розділена. Дуже важко поширити на вас гарантію п’ятої статті (П’ята стаття Вашингтонського договору – основа угоди про колективну оборону НАТО. Дослівно звучить так: «Сторони домовилися, що збройний напад на одну чи більше з них у Європі чи Північній Америці буде розцінено як напад на всіх» – «Лівий берег» ). Тож адміністрація Буша, обіцяючи зробити все заради вступу України та Грузії до Альянсу, не мала рації. І Обама не відступився від цього як від остаточного прагнення. Я вважаю, що це радше перегляд політики Буша, ніж втрата інтересу до Східної Європи. Хоч, мабуть, у Польщі і ще в деяких країнах це сприймають по-іншому.

Поговорімо детальніше про Україну. Багато хто вірить, що нашою проблемою є якраз оця історична розділеність. Що ми можемо з цим зробити? Внутрішній розкол існуватиме далі чи можна його якось подолати?

Гадаю, що вихід із пастки історії є. Коли глянути на шлях, який українська політика пройшла протягом останніх 20 років, то видно, що не кожне питання спричиняло поляризацію між українсько- і російськомовними. Коли Янукович став прем’єром, то теж обстоював євроатлантичну інтеграцію. У тому, як поводяться лідери, нема нерозв’язних суперечностей. Юлія Тимошенко також намагається поліпшити взаємини з Путіним та Росією. Тож навряд чи глухий кут політичного розколу такий уже глухий, щоб із нього не можна було вийти, і, мабуть, мудрість і мистецтво державника в тому й полягає, щоб долати ці розбіжності. І в Україні це можливо так само, як і деінде.

«Росія – заручниця власної сировинної економіки»

Яка в нинішньому світі роль Росії? Це колишня – чи майбутня наддержава, чи її теперішнє становище – лише тимчасовий підйом?

Я взагалі не вважаю її за світову наддержаву. Це регіональна наддержава. Вона так залежить від своїх енергоресурсів, що має фактично зв’язані руки. Коли нафтові ціни були дуже високі, у 2007–2008 роках, росіяни вдерлися до Грузії і загалом почувалися чудово. Проте коли не те що ціни на нафту, а й сам російський фондовий ринок і чимало їхніх компаній стали падати наступного року, їхній вибір дій зненацька став далеко обмеженішим. Тож, думаю, на відміну від Китаю, що має справді широку промислову базу, ліпший людський капітал і розгалуженішу економіку, Росія насправді заручниця своєї вузької сировинної економіки. На жаль, вона ще створить проблеми для України, Грузії і близького зарубіжжя, але я переконаний, що вона вже не досягне рівня наддержави, якою був Радянський Союз.

Яка тоді роль Китаю?

Це інша річ, тому що він значно успішніше керує своїм авторитарно організованим суспільством. Але я би сказав, що навіть у випадку Китаю відсутність демократії і підзвітності уряду означає неспроможність розв’язати чимало внутрішніх проблем щодо прав на власність, довкілля чи державного регулювання, бо влада діє цілком безкарно стосовно власних громадян. В міру того, як вони багатітимуть і діставатимуть кращу освіту, запит на демократію в Китаї зростатиме.

Але в світі, де панує Китай, ми не житимемо?

Навряд. Китай відмінний від СРСР ще й тим, що вони не думають, нібито їхню модель треба ширити світом. Я навіть не певен, що їх обходить те, наслідують їх інші чи ні. Вони просто хочуть мати власні комерційні зв’язки, доступ до ресурсів і таке інше, проте поза тим вони не думають про Китай як глобальний бренд.

«Продовження тривалості життя – серйозна проблема»

Ви відомі як один із противників експериментів із людською генетикою – нібито генетичне вдосконалення, модифікація наших організмів загрожує демократії й соціальному порядкові як такому. В чому ця загроза?

Базові політичні права, закладені в усі конституції і в основу прав людини, загалом тримаються на певному уявленні про людську природу. Це чудово видно в американській Декларації незалежності. Нехай чимало конституційного права і не містить прямих відсилань до цього уявлення, у нас усіх воно є у підсвідомості: це відчуття того, що людина має певну сутність, яку треба захищати. Коли ви починаєте змінювати ці характеристики генетично, ви змінюєте саму природу прав. Безпосередня загроза, наприклад: змінюючи певну групу людей, ви таким чином можете створити відмінності в досить однорідному і рівному виді істот. А це спричиняє безліч проблем з огляду на рівність прав. Є й більш практичні загрози, як-от подовження тривалості життя. Це вже серйозна демографічна проблема. Через ще одне покоління в Європі половина населення буде пенсійного віку. Ми ще ніколи не були в такій ситуації.

Це трохи перегукується з темою книжки, над якою ви саме працюєте. В ній також ітиметься про визначальність людської природи для структури нашого суспільства. Можете трохи розказати про свою нову працю?

Я пишу засадничу книжку про походження трьох політичних інституцій: держави, верховенства права і підзвітного уряду (тобто того, що ми знаємо як демократію). Ці інститути виникли так давно, що їхнє походження просто забулося. Зокрема, забулося те, як важко їх створювати. Ця книжка – спроба історично зрозуміти, де й завдяки яким силам вперше постали ці інституції. Маю надію, що вона покладе камінець в основу ширшої теорії політичного розвитку.

Минає 20 років, як ви опублікували свій бестселер «Кінець історії та остання людина». За час, що минув, ви не передумали? Історія все-таки скінчилась?

У марксистів було поняття «кінця історії», який передбачав завершення розвитку людства комуністичною утопією із колективною власністю на засоби виробництва. Мій аргумент дуже простий: схоже, туди нам годі будь-коли потрапити; ми спинимося на передостанній зупинці «буржуазна ліберальна демократія»; вищої альтернативної форми соціально-політичної організації просто нема. І 20 років по тому це досі так. Я таки не бачу вищої альтернативи. Є безмір нижчих, і є питання: а чи можна взагалі побудувати ліберальну демократію? Проте «кінцеві історії» альтернативи нема. Не думаю, що нею міг би бути китайський авторитаризм чи ісламський фундаменталізм. Я думаю, що це й досі ліберальна демократія.

Роман Горбик Роман Горбик , журналіст