Часто-густо політиків ототожнюють з тими чи іншими тваринами. А що політичний простір у нас найбільше нагадує невеличку й добряче замулену водойму, то й епітети добираються з рибного царства. Щоправда, і в цих порівняннях звучить надмірне звеличення. То йдеться про «акулу», то про «кита». Ніяк не збагну, навіщо стільки честі нашим прісноводним мешканцям, які – у своїй більшості – звичайні карасі.
Той факт, що пересічний український політик – типовий (навіть не золотий) карась, має безліч доказів.
Як і українському політикові, йому незатишно у чистій воді, де водяться не надто миролюбні хижаки. Карасю більше подобається зарослий ставок, у якому є що їсти і де легко заховатися. Апетит у нього надзвичайний, і тому карась росте швидко. У маленькій затишній водоймі він здатен так розплодитися, що в інших риб немає шансів вижити поруч із цим ненажерою.
Карась не має жодної промислової цінності. Його не розводять і не плекають, як поважних коропів. Ніби нікому немає до нього діла. Завдяки цій безкарності й «непотрібності» карась нахабнішає і насолоджується абсолютною владою на своїй території.
Карась, як і український політик, надзвичайно витривалий. Він може вижити у вологій траві, ба навіть у багнюці почувається не гірше, ніж у ставку. І в осушеному озерці він здатен глибоченько закопатися в намул і чекати на кращі часи. Якщо вся інша риба швидко задихається без води, то карась ще й на розпеченій пательні виляскуватиме хвостом, сподіваючись відкрутитися від своєї долі.
Коли карась уже сидить на гачку – він майже не пручається. Тому витягувати карасів – заняття просте, аби було бажання. Інша річ, що вроджена жадібність карася компенсується неабиякою хитрістю та непередбачуваністю. Про всіх інших риб більш-менш відомо, як, на що і коли вони клюють і від чого це залежить. І тільки карась не надається до такого кшталту досліджень: він може клювати на вранішній зорі, а може затаїтися під лататтям аж до обіду, насміхаючись над невиспаним рибалкою. Може залюбки ковтати гнойового черв’яка, а може повністю ігнорувати все, крім перлової каші. Карась – це примхливий гурман, а весь навколишній світ – його приватний ресторан. У його звичках та поводженні немає щонайменшої логіки чи закономірностей – і це найбільше дратує. Ти ніколи не знаєш, що він утне завтра. Жодна з інших риб не здатна на таке знущання, що може дозволити собі карась: він годинами вдає, ніби от-от заковтне наживку, а потім просто втрачає інтерес до цієї розваги.
У ставку, окупованому карасями, існує тільки одна форма життя, яка дошкуляє їхньому добробуту. Це дрібнюсінькі рачки, котрі можуть насідати на того чи іншого карася цілими колоніями. Чому ці знедолені мешканці водойм обирають того чи іншого карася і стають його відданим електоратом – теж загадка природи. Тим часом карась небезпідставно вважає цю голодну дрібноту паразитами, які тільки смокчуть його кров. Зовні виборці карася таки справді нагадують червону плісняву, яку легко сплутати з відкритою раною.
І насамкінець, карась за своїм стилем життя – найближчий родич свині.