ГлавнаяОбществоЖизнь

Яко віруєш, Україно?

Плач за втраченою побожністю й скарги на брак у співвітчизників «справжньої віри» зовсім недавно змінилися в наших медіа на переможні розмови про почесне п’яте місце, яке посіла Україна за рівнем релігійності у цілій Європі. Хоча змагання за «рівнем релігійності» відгонять вимірами «духовності на душу населення» чи підрахунками «благодаті на гектар ріллі», соціологи релігії давно й уперто прагнуть виміряти одвічну, але тремтливу й невимовну субстанцію, що єднає людину з Богом. Однак пошановувачам рейтингів варто при цьому взяти до уваги кілька обставин.

Яко віруєш, Україно?

Якщо спробувати здійснити таке собі аматорське дослідження людей, об’єднаних у першу-ліпшу сільську парафію, то виявиться, що групова думка давно вже визначилася із тим, що Петро, припустимо, справжній віруючий, а Іван – ну, той так собі, вірить про людське око. Найцікавіше, що це розрізнення, яке простежується від часів стародавніх пророків, у 1970-ті було доведено в науковий спосіб. Просто кажучи, є люди, схильні й здатні до сильних релігійних переживань, люди, котрі вірять й віритимуть попри політичну кон’юнктуру, попри те, що інквізиція палить єретиків або комсомольці палять ікони. І є люди, які до таких почуттів не здатні, котрі, як сказав один російський класик про іншого, «позбавлені інструменту», що ним вірять. Для богословів цей феномен є самозрозумілим – Бог знаходить людину і перетворює її вірою. Для психологів, соціологів, антропологів й генетиків це один із принципових наукових викликів, однозначна відповідь на який в осяжному майбутньому навряд чи можлива. Причому, як припустив колись Питирим Сорокін, за «нормальних умов» питома вага і «віруючих за будь-яких умов», і тих, хто цілковито позбавлений релігійних почуттів, є приблизно однаковою, і разом вони складають абсолютну меншість. Більшість же може не згадувати про Бога за одних обставин і палко линути до нього за інших. Коли 34-й президент США Дуайт Ейзенхауер говорив, що не буває атеїстів в окопах під обстрілом, він мав на увазі саме це. Але зрозуміло, що ця більшість звертається до релігії не лише на фронтах чи за особистісних драм і трагедій. Вона видобуває з неї сили для боротьби, скажімо, з поневолювачами (особливо, якщо вони іншої віри), зв’язок із землею і кров’ю поколінь, що пройшли цією землею, йдуть нею і далі йтимуть, та багато ще з того, що нудні доценти включають до «соціальних функцій релігії». Отже, якщо релігія і походить від латинського religio, тобто «зв’язувати», то це два різновиди зв’язку: вертикальний – з Богом і горизонтальний – з іншими людьми. У тому числі – мертвими й ненародженими.

Якщо ми погодимося, що для певної меншості землян згаданий вертикальний і тільки вертикальний зв’язок є єдино значущим, то чому тоді так по-різному поводяться відносно релігії мешканці різних країн? Чому, якщо вже йдеться про Європу, пересічний португалець ходить до церкви десь 22 рази на рік, а норвежець – тільки п’ять? Словак – 20, а зовсім поруч чех – ті ж самі п’ять разів? Чому хорвати найбільше довіряють Церкві, а сусідні словенці – судам і банкам? Тому, що в усіх цих та інших відмінностях себе маніфестують релігійні культури, які складалися з міріади нюансів історичного розвитку націй. І визначальним серед них був внесок тієї чи іншої Церкви у становлення, розвиток і збереження цих націй. Це дуже добре видно з порівняння країн колишнього соціалістичного табору. Всі вони почали з однаково жорстоких, у ленінському стилі, атак на релігію, але закінчити вимушені були по-різному. Албанський диктатор Енвер Ходжа закрив 2 169 мечетей та церков і оголосив Албанію першою у світі атеїстичною державою, а польські міністри вишикувалися у чергу, щоби поцілувати перстень Івана Павла ІІ. У «найвеселішому» з-поміж усього соцтабору угорському бараку глава Католицької церкви країни кардинал Міндценті довго-довго переховувався в американському посольстві, а в Югославії наклади Біблії перевищили наклади класиків марксизму-ленінізму. Режими всюди прагли розтрощити релігію, але зустріли на цьому шляху різної потужності спротив. І тільки звернувшись до тієї ролі, яку відіграла Церква у польській історії, можна зрозуміти, чому так категорично відмовив Брежнєву польський лідер Едвард Герек на вимогу не допустити папського візиту в країну. І тільки через такий огляд можна пояснити, чому чеські й словенські храми лишалися напівпорожніми, а словацькі й хорватські – переповненими.

В Україні церква відіграла дуже різну роль у формуванні самтотожності галичан і кримчан, буковинців й поліщуків, подніпровців й закарпатців. І далеко не в останню чергу саме тому пересічний киянин ходить до храму чи молитовного будинку приблизно 10-11 разів на рік (як голландці, швейцарці, словенці й британці), житель Півдня й Сходу – 7-8 разів (як французи, албанці й латиші), а Заходу – 22-23 рази (як італійці, португальці й словаки). Таким чином, якщо мірятися тим, що можна виміряти – а саме послідовністю релігійної поведінки, котра, як ми з’ясували, може мати різну мотивацію, то Україна знаходиться трохи нижче середини загальноєвропейської піраміди, на вершині якої – Польща, Кіпр, Мальта, Ірландія, а біля підніжжя – Естонія, Чехія, Східна Німеччина. Тобто, як казали приймаючи християнство древні русичі: «Ми не перші, але й не останні; до всіх Бог милість мав і нами не погордував».

Почесне ж п’яте місце, про яке так гучно повідомили медіа, – це позиція, на якій опинилася Україна за підсумками одного дослідження і лише за одним показником – релігійної самоідентифікації. Класичним же є вимірювання за п’ятьма показниками: релігійна віра, релігійний досвід, релігійні знання, церковна практика та вимір етичних наслідків віри.

Ці виміри виявляють доволі специфічні риси релігійності українців. До прикладу, феномен «віри без належності» – тобто високий рівень декларацій власної релігійності за досить слабкої участі у справах Церкви або взагалі відсутності зв’язку із ними. (Зворотний феномен – «належності без віри» демонструють скандинави: вони масово належать до Лютеранських церков, акуратно сплачують церковний податок, але доволі скептично оцінюють свою релігійність).

Українці ударно зводять храми і обов’язково звертаються до Церкви для освячення центральних моментів свого життя (у деяких областях Церква охрещує 100% новонароджених і відспівує 100% померлих). На відміну від більшості європейців, які відвідують церкви істотно рідше, ніж в дитинстві, українці роблять це частіше, а молодь, знов таки, на відміну від загальноєвропейських тенденцій, демонструє не меншу релігійність, ніж старші покоління.

Сучасна українська релігійна культура питома традиційному аграрному архетипові. Вона виходить за межі окремих церков, пересікає їхні кордони, виливається у певний набір цінностей, фрагментів історичної пам’яті, символів, моделей поведінки, звичаїв і ритуалів, які не співпадають із інституційною релігійністю. «Церковність» тут отримує громадське заохочення і навіть вказує на респектабельність – політичний бомонд, зірки спорту й естради незмінно підкреслюють власну побожність; президенти, прем’єри, депутати спонсорують будівництво храмів на своїх батьківщинах. Офіційний дискурс і за Кучми, і за Ющенка виповнюється різного роду «нашою духовністю», «берегинями», «незакаламутненими витоками», «невмирущим духом», і жодна скільки-небудь публічна постать ніколи не зізнавалася в атеїзмі. При цьому релігія лишається серйозним чинником політичної мобілізації – політичні переваги вірних різних церков доволі виразно корелюються з їхньою церковною належністю.

Як віритиме українське суспільство в майбутньому? Це окрема тема. Якщо зовсім коротко, то, як і всі інші суспільства, віритиме – це даність, яка зовсім не здавалася очевидною мислителям початку минулого століття. Замість пророкованого на його кінець цілковитого занепаду релігії, світ став свідком її «великого повернення». А історикам довелося згадати, що вони знають народи, які не мали колеса, але їм не відомий жоден, який би не мав релігії.