Оці таємничі “вони”, які приходили в нацистській Німеччині по комуністів, соціал-демократів, профспілкових діячів, євреїв та самого пастора Німеллера, а тепер нарешті в Україні загнали свої хижі пазурі в пишне гузно Гужви, неодмінно мусять рано чи пізно постукатися в двері кожного, хто в буремному червні 2017-го не встав на захист права кремлівських пропагандистів вимагати й отримувати хабарі з українських політиків. Тож і вереск із приводу арешту головреда “Strana.ua”, переконують нас, — це не підігрування Москві та її “5-й колоні”, а останній бій вільного люду за свободу слова проти безжальної шоколадної диктатури. І біс би з ним, якби подібні месиджі транслював лише екс-голова Мінздоху Януковича Олександр Клименко — він у праві Гужви брати хабарі зацікавлений особисто (менше грошей на редакцію витрачати доведеться). Але коли зловісний шепіт “і по вас прийдуть, і по мене прийдуть...” лунає навіть із вуст редактора-засновниці найбільш єврооптимістичного порталу України, починаєш всерйоз хвилюватися. Невже в країні й справді фронт устиг розвернутися так, що ми тепер із корупціонерами, українофобами, посіпаками Януковича та Кремлем опинилися по один бік барикад?! Що змушує українських журналістів ставити себе в один ряд із новітньою “жертвою репресій”? Свобода слова?! Дискусія про право вільного Гужви у вільній країні вільно захищати інтереси ворогів вільної країни та волі загалом втратила свій сенс із першим же викладеним Генпрокуратурою відео. Звісно, останнє слово з цього приводу має сказати наш гуманний суд, але сторонньому глядачеві оприлюднені докази не дають жодного шансу припустити “фабрикацію фейкової справи проти ватного рупора свободи”. Як би не хотілося прихильникам теорій змов бачити в цьому кейсі голівудську історію чесного журналіста, якого державна машина пресує за його переконання, але факти говорять самі за себе: чувак реально планував накосити бабла за допомогою шантажу — і зробив це! Хотів узяти хабар — і зробив це! Агов, конспірологи, ви цей момент зауважили? Перед нами сидить людина, яка свідомо, без жодного примусу, суто з корисливих міркувань просто на ваших очах продала честь професії та ще й вчинила при цьому кримінальний злочин! В голівудських історіях за це дають не Пулітцера, а в'язничний термін чи хоча б по морді перед фінальними титрами.
І саме від цього факту й варто відштовхуватися при формулюванні всіх актуальних питань до даної події. Скажімо, коли захисники Гужви пропонують нам замислитися, “чому саме Гужва”, то відповідь напрошується сама собою: та от саме тому, що саме Гужва взяв 10 000 доларів міченими купюрами за нерозміщення матеріалів про нардепа Лінька. І вже байдуже, чи пропонували гроші комусь іншому, чи вимагав і чи отримував їх хтось інший, бо якраз Гужва — взяв. І тому цілком логічно, що раз уже опинилися ці купюри в портфелі Гужви, то й прийшли якраз по Гужву, а не по умовну Альону Притулу.
І саме цей факт дозволяє українським журналістам засумніватися в пророцтві, що після Гужви важкі шоколадні чоботи стишать кроки саме біля їх дверей. Бо для того, щоби тебе, як і Гужву, спалили на вівтарі боротьби зі “свободою слова”, треба спочатку, як і Гужва, з когось збити шантажем 10 тисяч доларів міченими купюрами. А абсолютна більшість українських журналістів таких сум і до арешту Гужви в руках не тримала — що ж уже казати про тепер, коли українську пресу нарешті наочно проінформували про можливі ризики від медіакорупції?
Авжеж, нервова реакція медіаспільноти на затримання головреда “Страни” свідчить, що певна частка журналістів портфелі з зеленими в руках не просто тримала, а й всерйоз планувала тримати їх і надалі — безумовно, в такому разі небезпека повторити долю Гужви доволі реальна. Бо ж навіть якщо заспокоювати себе, що Гужвогейт був точечною каральною акцією проти головного медіаворога режиму Порошенка, а портфелі з медіакешем як такі правоохоронців знову не цікавитимуть, то труситися доведеться над кожним портфелем. Хто ж його зна, чи цього разу все буде спокійно й нормально, як і попередні двадцять років — чи ось саме цей портфель виявиться не звичним хабарем за звичну джинсу, а “провокацією режиму для утисків свободи слова”? Раптом ти і є новий ворог жорстокого режиму, той самий черговий Гужва, якому жадібність відбила інстинкти самозбереження?!
Звісно, від таких підлих провокацій влади проти свободи слова є доволі надійний засіб — не брати й не вимагати хабарів. Але оскільки такий подвиг захисники Гужви вважають зависокою платнею за вільне висловлення московських думок, то такий варіант навіть не розглядається в жодному причинно-наслідковому ланцюжку. Зате з наявних ланцюжків можна дізнатися, що, попри вимагання Гужвою хабара,
Гужву не можна саджати за ґрати, бо його сайт критикує Порошенка;
Гужву не можна саджати за ґрати, бо його сайт — це рупор Кремля, а глушіння ворожого рупора — це політичне переслідування;
Гужву не можна саджати за ґрати, поки не сидять усі інші, хто робить як Гужва;
Прихильникам перших двох конструкцій якось узагалі не спадає на думку, що непритягнення підозрюваного в скоєнні злочину до відповідальності через його політичні переконання — це якраз і є політично мотивовані рішення. Друга конструкція взагалі зриває дах: давайте пробачимо агенту Кремля кримінальний злочин через те, що він агент Кремля. Перша теж мила (не будемо уточнювати, що сайт “Страна”, як і попередні медіапроекти Ігоря Гужви, послідовно “критикує” не якогось умовного Порошенка, а весь український проект, протиставляючи йому ідею “русского міра”) — хай собі кремлівські агенти хоч пропаганду поширюють, хоч криміналом займаються, аби лише Порошенка дратували.
А щодо конструкції третьої, то взагалі важко зрозуміти: яким чином заяложена формула “Хіба можна саджати Х, поки не сидить Ахметов?” може стосуватися медіакейсу Гужви? Адже в цій формулі, прикладеній до нашої медіареальності, Гужва виконує роль якраз не умовного Х, а саме Ахметова! Саме Гужвою і його медіапроектами — спочатку “Вєстями”, а потім і “Страною” — владі не перший рік тицяють під носа: “Хіба можна закривати Вконтакт/висилати Шувалова/штрафувати радіо “Шансон”, поки цей рупор ворожої пропаганди продовжує отруювати мізки громадян ватною брехнею?” І якщо не можна саджати Гужву, поки не сидить Гужва, то якщо Гужву посадити
— задача розв'яжеться сама!
Та найперше, що варто зрозуміти українським журналістам, які зараз із використанням якнайширшого арсеналу подвійних стандартів захищають Гужву від “наступу на свободу слова”, — що завдяки тому специфічному діянню, на якому їхній підзахисний в'їхав під статтю КК, вони зараз виглядають в очах своєї аудиторії аж ніяк не світлими янголами-охоронцями демократії, а розжирілими чиновниками, які вигороджують упійманого на хабарях колегу. І їхня роль у цьому скандалі — нічим не краща за роль нардепів від БПП, які приїздили в суд ганьбитися біля вкритого ковдрою Насірова.