Якщо ознайомитися з коментарями українських можновладців, артистів, лідерів громадської думки та широкого мережевого загалу з приводу бориспольських сідниць під австралійським прапором, може скластися враження, що на імідж України в суботу в прямому ефірі скинули ядерну бомбу. “Йой, лишенько, що ж тепер про нас у світі подумають?” — голосить Фейсбук, звично шукаючи в дупі Седюка символ усього українського сьогодення (бо з чим же ще можна завжди “свіжо” та “оригінально” порівняти це сьогодення? як його ще можна небанально змалювати, якщо стократно заюзані бородаті меми “цирк” та “дупа” завжди під рукою, а тут один із них іще й сам на сцену виліз?). Бідкається про “ганьбу країни” перед “200 мільйонами телеглядачів” міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, водночас лякаючи цю ганьбу традиціями гомосексуального насильства в українських ізоляторах тимчасового утримання. І навіть Петро Порошенко, оголосивши на прес-конференції про безпрецедентний рівень свободи в Україні за часів його президентства, пояснює, що ця свобода сідниць Седюка не стосується. “Завжди найдеться хтось, хто вискочить і щось продемонструє, вважаючи, що це є свобода. Я думаю, що дуже погано, коли в такий спосіб люди находять можливість самовиражатися. 200 млн дивиться Україну. Десятки тисяч людей, включаючи волонтерів, зробили надзусилля для того, щоб показати Україну світу. І тут вилазить одна "дупа", яка думає, що це те, що світ має бачити з України”, — промовляє президент із болем і пафосом, наче Тарас Бульба, який щойно побачив фотографію свого сина у ворожій футболці.
Слухаючи це все, важко не піддатися загальному пафосу та не вдарити у дзвони спаплежної на весь світ української духовності. Недогледіли, недобділи, не вберегли Неньку від прикрої дитячої несподіванки її нерозумного чада... Що ж тепер буде?!...
А нічого не буде, дорогенькі мої любителі пречистих скреп у вишиванках! Бо те, що для нашої манікально серйозної публічної культури є контрольним пострілом у серце духовності і бімбою на золочені маківки соборів наших душ, для всього світу є зрозумілим та універсальним гегом від відомого персонажа міжнародних світських хронік. Екс-журналіст ТСН Віталій Седюк уже не перший рік влаштовує скандали на червоних доріжках найпрестижніших міжнародних івентів. Від його витівок уже потерпали і Бредлі Купер, і Бред Пітт, і Леонардо ді Капріо. Седюк цмокав у найдорожчі сідниці світу Кім Кардашян, отримував по пиці від Вілла Сміта за спробу цмокнути того в губи, намагався отримати “Греммі” замість співачки Адель. А власне сідниці Седюка вже дефілювали в стрінгах на Нью-Йоркському тижні моди чи нью-йоркському ж балу Інституту костюму.
Тому для багатьох глядачів Євробачення (сміємо припустити, що аудиторія цього конкурсу в силу особистих смаків не гидує переглядом світських хронік Голівуду) поява в українському фіналі конкурсу української дупи — це не “What a shame!”, а якраз “Oh, that ukrainian asshole! He`s awesome!”. Адже хочеться того наших скрепам чи ні, а завдяки своїм легендарним витівкам Седюк для певної аудиторії — це така сама візитівка України, як і Вєрка Сердючка, Віталій Кличко чи Джамала, виступ якої (а заодно — й усі титанічні зусилля українського народу з проведення Євробачення) сідниці Седюка так підло сплюндрували. Герой карнавально-фрікуватого ютубного сьогодення, якого не зломили ні виправні роботи на нью-йоркських вулицях, ні звільнення з каналу “1+1”, голівудський “FEMEN” у штанях (себто вже без штанів), “Саша Барон Коен для бідних” — це наше національне надбання, а не якась ефемерна ганьба перед сусідами.
Тож якщо ми вже так прагнули показати на конкурсі Україну в усьому її розмаїтті і вмінні це розмаїття шанувати, то участь у гранд-фіналі скаженої бориспольської дупи — це значно потужніший символ, ніж так і не дофарбована веселкова арка “дружби з Росією”. І так, це справді знак якості для київського шоу, який підносить сцену МВЦ на рівень червоної доріжки Каннського фестивалю.
Єдине, що справді мусить дратувати в історії з Седюком — це те, що українські ЗМІ чомусь називають його “пранкером”. Пранк — це розіграш (найчастіше по телефону, як у розкручених російських пропагандистів Лексуса та Вована), а те, що робить Віталій, в усьому світі зветься стрікерством. Авжеж, із цим явищем більше знайома аудиторія футбольних матчів, ніж голівудських хронік чи конкурсу європейської пісні, — бо зазвичай стрікери вибігають голяка на футбольне поле і отримують свою хвилину слави, тікаючи по смараґдовому газону від стюардів, футболістів та суддів. Якраз те, чим займається Седюк, — з однією лише відмінністю: у футбольному світі з голими бігунами сяк-так навчилися боротися, виписуючи їм пожиттєвий бан на стадіонах та уникаючи показу їх витівок під час футбольних трансляцій (аби нових фріків телеприкладом не плодити). А от проти нашого стрікера червоних доріжок поки що всі сек'юріті планети безсилі — і за це йому в світі окрема шана, повага та заслужене місце в пантеоні чудес світу.
Тому якщо Дніпровський районний суд (який поки що відпустив Віталія два місяці вигулювати сідниці на волі) 12 липня вліпить Седюку 5 років тюремного ув'язнення за те, за що за кордоном навіженого фріка карали лише виправними роботами, — це буде значно більший плювок у імідж України, ніж сідниці самого підсудного на сцені Євробачення. І реальне підтвердження того, що питання “Why so serious?”, написане величезними невидимими літерами на знаменитих сідницях, в Україні ще довго лишатиметься без відповіді.
Тож поки забронзовілий пафос остаточно не роз'їв наше обличчя перед дивакуватим, скаженим та розмаїтим сучасним світом, хочеться сказати лише одне:
Бережімо собори наших дуп! Сідниці наших седюків бережімо...