«Простою більшістю голосів парламент не мав права ліквідовувати конституційний орган – Верховний Суд»
Після запуску судової реформи Верховний Суд виступає чи не єдиним захисником судової системи, зважаючи хоча би на нещодавнє звернення до Конституційного Суду з приводу неконституційності норм профільного Закону «Про судоустрій і статус суддів». За таку позицію вас часто критикують політики, звинувачуючи у небажанні суддів змінювати систему.
Неправильно стверджувати, що судді не хочуть змін. Судді – громадяни України, вони так само є частинкою українського суспільства, і, звісно, розуміють непросту ситуацію в державі та необхідність проведення реформ, у тому числі й у судовій системі. І представники судової влади не тільки демонструють прагнення до змін, але й активно включаються у цей процес у межах, дозволених законом.
Зокрема, Верховний Суд України (далі – ВСУ) ще в квітні 2014 року офіційно заявив про необхідність проведення серйозної, глибинної судової реформи, що має починатися із внесення змін до Основного Закону. Ми на Пленумі обговорили концептуальні напрямки судової реформи та шляхи її проведення, які, на нашу думку, є необхідними, затвердили відповідні пропозиції та направили їх Тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції. В подальшому представники судової системи, в тому числі й судді ВСУ, були залучені до роботи Конституційної Комісії (при Президенті – ред.) і відстоювали наше бачення конституційних змін.
Вважаю, що ця робота не була марною. Деякі наші пропозиції, на жаль, не були підтримані. Проте багато були враховані Конституційною комісією і відображені в законопроекті «Про внесення змін до Конституції (щодо правосуддя)».
Що саме ви пропонували?
Із найбільш помітного… Ми наполягали на тому, щоб повернути Україні трьохрівневу судову систему: перший рівень – місцеві суди, другий – апеляційні суди, і третій рівень – єдиний у державі суд касаційної інстанції, ВСУ. Така система характерна для більшості унітарних європейських країн, і для України, ми вважаємо, трьохрівнева система – природня і буде більш ефективною.
Власне, ця пропозиція була підтримана, знайшла своє відображення в змінах до Конституції, прийнятих 2 червня, й на сьогодні розпочався перехід з чотирьох рівнів судів до трьох рівнів. Втім, на нашу думку, варто було піти далі: не лише перейти до трьохрівневої системи, але й відмовитися від окремих вертикалей спеціалізованих судів як окремих установ, запровадивши внутрішню спеціалізацію суддів у судах.
На сьогодні в Україні існує вертикаль адміністративних судів, господарських і так званих судів загальної юрисдикції. Кожна з них завершується трьома вищими спеціалізованими судами. Крім того, діє найвища в державі судова установа – ВСУ, покликана усувати протиріччя в застосуванні норм законів судами різних спеціалізацій і забезпечувати єдність судової практики.
Треба визнати – така система дуже громіздка, заплутана, а тому мало доступна і мало зрозуміла. І не лише для пересічного громадянина, але й професійних юристів. У деяких питаннях навіть самі судді не можуть дійти згоди з приводу тлумачення тих чи інших положень закону.
Наприклад, земельні спори. Їх розглядають і господарські, і адміністративні, і загальні суди в порядку цивільного судочинства. Пересічному українцю складно зрозуміти, до якого суду звертатися, якщо виникає подібний спір. Людина ходить по судах, але ні в одному не приймають її заяву до розгляду по суті. Або й навпаки: місцевий суд вирішив спір, і все ніби зрозуміло, проте через рік-півтора суд вищої інстанції скасовує рішення суду з тих підстав, що справа не підсудна цьому суду. І для людини все починається з початку, тільки в іншому суді.
Крім того, якщо загальні суди знаходяться в кожному районному центрі, то перша інстанція адміністративних і господарських судів – лише в облцентрах. Ми наполягали на тому, що варто відійти від такого виду судової спеціалізації та запровадити внутрішню спеціалізацію суддів у кожному суді, який функціонує на тому чи іншому рівні (чи то місцевому (район), чи апеляційному (область). Тобто кожен суд укомплектувати суддями, котрі зможуть розглядати кримінальні, цивільні, адміністративні справи. Таким чином, будь-який спір на території юрисдикції певного району розглядатиметься судом, розташованим в цьому ж районі. І не потрібно долати десятки кілометрів до обласних центрів, щоб подати до суду.
Наприклад, на Закарпатті від одного з райцентрів – Рахова – до Ужгорода, де розташовані господарський і окружний адмінсуди (суди першої інстанції), – близько 200 кілометрів. Навіщо громадянину долати таку відстань, витрачати півдня на дорогу, якщо в цьому ж райцентрі вже є місцевий суд? Звісно, цей приклад з такою значною відстанню –поодинокий. Проте в Україні десятки кілометрів між обласним і районними центрами –норма.
До слова, внутрішня спеціалізація суддів і на сьогодні існує в окремих місцевих судах, запроваджена в апеляційних, вищих спеціалізованих судах та й у ВСУ у вигляді палат із розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ. Вважаємо, що варто розповсюдити таку практику і в інших судах, щоб, з одного боку, спростити систему і зробити її зрозумілою і доступною для людей, а, з іншого боку, щоб уникнути виникнення внутрішніх конфліктів між самими судами щодо питання компетенції: який суд повинен розглядати той чи інший спір. Я вже згадував про земельні спори.
Так от, свого часу Вищий адмінсуд на пленарному засіданні дав роз’яснення адміністративним судам нижчого рівня, що земельні спори треба розглядати в порядку адміністративного судочинства. Але буквально через два місяці інший вищий суд - Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, дає загальним судам нижчого рівня інше роз’яснення, про те, що такі спори повинні розглядати саме ці суди в порядку цивільного судочинства. Подібні випадки негативно впливають на ефективність судочинства. Більше того, таке «протиборство» між судами лише ослаблює судову систему.
Чому члени Конституційної комісії не врахували таку пропозицію Верховного Суду в рамках підготовки змін до Основного закону?
Багато опонентів пояснювали, що такі зміни – надто радикальні і не відомо, як вони запрацюють. Можливо, згодом, казали, в Україні й справді запровадять такі нововведення. Проте нині вони не на часі.
Правду кажучи, і в судовій системі така ініціатива ВСУ сприймається неоднозначно. І суддів можна зрозуміти. Йшлося фактично про ліквідацію судів господарської та адміністративної юрисдикції. А це – суди першої і другої інстанцій, що розташовані виключно в обласних центрах. У випадку реалізації нашої пропозиції суддям довелось би залишити велике місто з його вигодами, полишити налаштований побут, змінити звичне оточення і роз’їхатися по районних центрах, невеликих містечках, селищах. Звісно, такий варіант мало кого приваблює.
Найбільше ви критикуєте не зміни до Конституції щодо правосуддя, а допоміжний Закон «Про судоустрій і статус суддів».
Не всі наші пропозиції конституційних змін були підтримані. Однак ті зміни, які були реалізовані прийняттям 2 червня відповідного закону, в цілому – дуже прогресивний і впевнений крок вперед. Щодо змін до Конституції ми не маємо заперечень чи суттєвих зауважень.
Проте Конституція – це Основний Закон держави, якщо хочете – це фундамент для розбудови системи законодавства. Тому всі інші закони чи підзаконні акти повинні узгоджуватися з Конституцією, не суперечити їй. Будь-які сумніви щодо відповідності того чи іншого нормативного акту Конституції повинен розвіяти Конституційний Суд.
Як відомо, в один день із законом про внесення змін до Конституції парламент проголосував і профільний закон – «Про судоустрій і статус суддів». І, дійсно, у нас виникли певні сумніви щодо конституційності окремих норм прикінцевих і перехідних положень саме цього, профільного Закону. Ключові зауваження стосувалися ліквідації ВСУ і вищих спеціалізований судів.
По-перше, ВСУ є найвищою судовою установою і конституційним органом, оскільки про його існування йдеться в Конституції. За закон про внесення змін до Конституції 2 червня 2016 року парламент голосував конституційною більшістю – за нього віддали свої голоси 335 народних депутатів. І в цьому законі згадки немає про ліквідацію конституційного органу – ВСУ.
То чи мав право парламент приймати рішення про ліквідацію ВСУ, повторюсь, конституційного органу, в той самий день, але простим законом? Адже для прийняття простого закону достатньо простої більшості у 226 голосів.
Ми вважаємо, що голосуючи простою більшістю голосів, ухвалюючи простий закон, парламент не мав права ліквідовувати конституційний орган. Якщо депутати й справді мали на меті ліквідувати ВСУ, то хто їм заважав зробити це конституційним законом? До слова, в процесі роботи Конституційної Комісії над пропозиціями конституційних змін питання про ліквідацію ВСУ не стояло і воно не обговорювалося. Йшлося тільки про зміну назви суду.
Крім того, державний орган можна ліквідувати тоді, коли відпала потреба в його існуванні, виконанні ним певних функцій, або якщо ці функції передаються іншій структурі. Щодо ВСУ так не відбувається – передбачена лише зміна його назви: був Верховний Суд України, а стає Верховний Суд (без слова «України»). Однак і в старій, і в новій редакції Конституції конституційний статус Верховного Суду (чи то зі словом «України», чи без) залишається незмінним – він був і є найвищим судом. І в «старому», і в новому Законі «Про судоустрій і статус суддів» головним завданням Верховного Суду було і залишається забезпечення однакового застосування норм права всіма судами. Дійсно, передбачаються певні зміни в структурі суду, чисельності суддів, процесуальних механізмах розгляду справ. Однак за правовою природою відбувається не ліквідація ВСУ, а реорганізація – злиття вищих судів із ВСУ.
Ситуація щодо ліквідації вищих спеціалізованих судів така. Законом про внесення змін до Конституції передбачено, що до 31 грудня 2017 року повноваження щодо ліквідації судів залишається за Президентом. І знову ж таки, голосуючи зміни до Конституції, народні обранці конституційною більшістю голосів установили для парламенту тимчасове обмеження повноваження ліквідовувати суди. В такому разі Верховна Рада не мала повноважень приймати рішення про ліквідацію трьох вищих спеціалізованих судів. У зв’язку з цим, ми також вважаємо подібні законодавчі положення неконституційними.
Окремі політики називають подання Верховного Суду до Конституційного саботажем реформи.
На жаль, політичний піар і популізм – це реалії нашого сьогодення. Нам не звикати до гучних заяв, які роблять політики.
Проте нас вразило інше, - ставлення представників влади до факту звернення ВСУ з конституційним поданням. Пленум ВСУ тільки-но оголосив, що прийняте рішення, а Міністерство юстиції вже поширило заяву, що ВСУ здійснив цинічну спробу зірвати судову реформу. І це при тому, що текст конституційного подання з викладенням аргументів на нашому офіційному сайті ще не був оприлюднений. Як може Мін’юст, не читавши юридичний документ, піддавати його критиці?! І не висловлюючи юридичних аргументів, просто навішувати політичні ярлики?!
В той же день, майже одночасно з заявою Мінюсту, подібного змісту заява з’явилася й на офіційному сайті партії «Народний фронт». До речі, неозброєним оком помітна однакова риторика цих заяв. Навіть «звинувачувальні» словосполучення вживаються аналогічні. Відразу після цього пролунали публічні заяви такої самої критичної спрямованості з уст керівника фракції цієї політсили в парламенті Максима Бурбака та народного депутата Леоніда Ємця, а також Оксани Сироїд від «Самопомочі».
Якщо проаналізувати, представники яких політсил одразу накинулись на ВСУ з критикою, то помітимо – це якраз ті, політичне гасло яких під час виборів було: звільнити всіх суддів і набрати нових на відкритих конкурсах. Їм не вдалося втілити в життя свій заклик відкрито, то, напевне, ці політичні сили не втрачають надію звільнити всіх суддів, скориставшись формальною ліквідацією судів. Оскільки в результаті прийняття змін до Конституції парламент повністю усунуто від процесів формування суддівського корпусу, то, імовірно, певна частина політикуму все ж не бажає позбавлятися можливості впливати на суддів і плекає надію, що в процесі відкритих конкурсів у «нові» суди вдасться зробити так, щоб суддями стали багато їх політичних прихильників.
А, по-друге, право звернення до КС з поданням для перевірки законів на відповідність Конституції – це передбачене законом повноваження ВСУ. І звинувачувати Суд у саботажі реформи тільки через те, що він виконує своє завдання, м’яко кажучи, дивно.
«Проведення відкритих конкурсів не є панацеєю»
Чому відбулася зміна назви Верховного Суду?
Під час засідань Конституційної комісії звучало кілька пояснень. Одне з них таке - присутність в назві слова «України» - це рудименти радянського часу. Був Верховний Суд СРСР, тому був і Верховний Суд УРСР. Сьогодні немає необхідності в такій «прив’язці», оскільки Україна вже давно самостійна держава. Крім цього, раніше діяв Верховний Суд АР Крим і Верховний Суд України. Сьогодні ВС Криму немає, а є апеляційний суд АР Крим, тож знову ж таки немає потреби уточнювати назву. До речі, так і в пояснювальній записці до законопроекту про внесення змін до Конституції зазначено: зміною назви найвищого суду з «Верховний Суд України» на «Верховний Суд» текст Основного Закону позбавляється наслідків механічної адаптації назви «Верховний Суд Української РСР», здійсненої шляхом її заміни на «Верховний Суд України».
Проте ми (Верховний Суд – ред.) заперечували щодо зміни назви. Ми не вважаємо слово «України» в назві рудиментом чи наслідком механічної адаптації колишньої назви суду за радянських часів. Навпаки, на нашу думку, це слово засвідчує, на яку територію поширюється юрисдикція судової установи. Наприклад, з назви «Макарівський районний суд Київської області» зрозуміло, що юрисдикція цього суду поширюється на Макарівський район Київської області. Апеляційний суд Київської області – відповідно юрисдикція цього суду поширюється на Київську область. Коли йдеться про Верховний Суд України, то очевидно, що юрисдикція цього суду поширюється на територію держави – Україна.
Крім того, в наслідках зміни назв конституційних органів помітна непослідовність законодавця. Так, згідно зі змінами до Конституції в Україні діє «прокуратура», яку очолює «Генеральний прокурор». Раніше були «прокуратура України», «Генеральний прокурор України». Але ж ніхто не прийняв рішення про ліквідацію органів прокуратури чи посади Генерального прокурора України тільки тому, що з їх назви прибрали слово «України».
До речі, в європейській практиці існують подібні прецеденти зі змінами назви конституційних органів. Із останніх, що «на слуху», - рішення Європейського суду з прав людини з цього приводу в справі «Бака проти Угорщини», ухвалене в травні 2014 року. ЄСПЛ у цьому рішенні зазначив, що сама по собі зміна назви Верховного Суду в Угорщині на «Курія» без зміни конституційного статусу, функціонального призначення судової установи, не може вважатися ліквідацією цієї установи, яка призводить до звільнення суддів, що там працюють.
Тобто у суддів Верховного Суду є всі шанси отримати позитивне рішення в разі звернення до Євросуду щодо звільнення.
Йдеться зовсім не про шанси суддів ВСУ отримати позитивне рішення в ЄСПЛ. Навпаки, ми повинні зробити все можливе в національному правовому полі, щоб не породити підстав для звернень до міжнародної судової установи. Україна й так уже кілька років поспіль тримає сумну першість за кількістю заяв своїх громадян до Європейського суду з прав людини. Невже звернення суддів до ЄСПЛ додасть нашій державі авторитету? Аж ніяк не додасть.
Якщо ми на прикладі Угорщини вже бачимо, що можемо припуститися серйозної помилки, то чому йдемо далі невірним шляхом? Адже ситуація, коли формальна ліквідація судів може використовуватися для звільнення суддів, стосується не тільки суддів ВСУ і вищих спеціалізованих судів. Це стосується всієї судової системи.
В перехідних і прикінцевих положеннях Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що в найближчі три роки повинні бути утворені нові апеляційні суди в апеляційних округах, а в подальшому (вже без визначення строку) – відбуватиметься укрупнення місцевих судів в окружні.
Зважаючи на те, що зараз ліквідовують ВСУ і три вищі спецсуди, а на їхній матеріально-технічній базі утворюють нові судові установи, не важко спрогнозувати, що за такою ж схемою формуватимуться і апеляційні та місцеві окружні суди. Фактично це – реалізація того ж самого політичного гасла: «Звільнити всіх суддів!».
Зауважу, що така ініціатива з боку окремих народних депутатів свого часу гаряче обговорювалася Конституційною комісією. Також і Венеціанська комісія двічі давала висновки щодо законопроектів про зміни до Конституції та зазначала, зокрема, що за тих обставин, які склалися в судовій системі України і як вони описані представниками української влади, є потреба вжити «надзвичайних заходів». Проте Венеціанська комісія навіть у такому випадку висловлювалася про те, що неприпустимо звільнити усіх суддів. Потрібно перевірити кожного суддю окремо й звільнити тих, хто справді дискредитував себе.
В який спосіб ви бачите очищення судової системи, якщо критично ставитесь до відкритих конкурсних відборів у новостворювані суди?
На щастя, під час підготовки конституційних змін Конституційна комісія не підтримала популістського заклику до звільнення всіх суддів, а зважила на рекомендації Венеціанської комісії. Вони знайшли своє відображення у прийнятих 2 червня конституційних змінах, де йдеться, що всі судді повинні пройти процедуру кваліфікаційного оцінювання, яку проводить Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС).
Тому я вважаю, що ефективний спосіб очищення судової системи передбачено в Конституції, - це кваліфікаційне оцінювання кожного судді. Не треба «винаходити велосипед».
Кваліфікаційне оцінювання покликане поетапно перевірити всіх без винятку суддів - визначити рівень їхніх теоретичних знань і практичних навиків та умінь, перевірити доброчесність суддів, додержання правил професійної етики. Також суддю, членів його родини перевірять на легальність отримання ними майна, грошових коштів. У НАБУ і фіскальної служби є всі інструменти для перевірки відповідності декларацій статкам кожного судді. Після прийняття люстраційного закону (Закон України «Про очищення влади» - ред.) всіх суддів ВСУ, і мене в тому числі, перевіряли в 2015 році, в цьому році ми також проходили перевірки, давали розлогі пояснення стосовно доходів і майна за всі роки перебування на посаді судді. Від цих органів нічого не приховаєш.
Дійсно, проводити кваліфікаційне оцінювання та скрупульозно вивчати питання кожного судді окремо – це довше, ніж звільнити всіх одразу. Але такий механізм значно ефективніший, він правильний і справедливий. «Весь мир насилья ми разрушим до основания» (слова з Інтернаціоналу, свого часу, гімну СРСР – ред.) – такий шлях ми вже проходили. Ці революційні гасла дуже легко сприймаються невибагливою публікою, але їх реалізація завдає значної шкоди державотворенню.
А ще я хочу зауважити, що судді не виступають проти проведення конкурсів як таких. Конкурси й раніше проводилися, й сьогодні проводяться, однак на вакантні посади суддів у тому чи іншому суді. Якщо посада судді не є вакантною, на цій посаді працює людина, то про який конкурс може йти мова?
До того ж, будьмо відвертими, - проведення відкритих конкурсів не є панацеєю, якщо говорити про ефективність сформованого в такий спосіб кадрового складу того чи іншого державного органу. Доказом цього є, зокрема, приклад формування Нацполіції. Справді, внаслідок майже повної заміни кадрового складу органів поліції відбувся швидкий ріст довіри населення. Однак у подальшому стало очевидно, що відкриті конкурси зовсім не убезпечили органи поліції від потрапляння в її лави корупціонерів. Крім того, виявилося, що тримісячного курсу навчання для підготовки професійного поліцейського не достатньо. Зараз усе більше помітний різкий спад загального рівня кваліфікації поліцейських.
Таке може трапитися і з судовою системою. Однак, якщо працівник поліції некваліфіковано склав протокол про адміністративне правопорушення чи помилився під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, то ці недоліки в подальшому може виправити суд. А якщо знизити рівень професійної підготовки суддів? Хто виправлятиме суддівські помилки? Чи не занадто дорого ці помилки обійдуться людям?
Більше того, нині діючий закон передбачає, що людина, яка хоч і є професійним правником, але бажає стати саме суддею та працювати в суді першої інстанції, все одно зобов’язана додатково пройти спеціальне навчання в Національній школі суддів протягом 1 року. Наголошу, що це обов’язок для кандидата на посаду судді місцевого суду, нижчого рівня. А от для претендентів на посади суддів нового Верховного Суду таких вимог немає. Суддями найвищої судової установи можуть стати юристи (науковці, адвокати), які ніколи не працювали в суді і не знають особливостей цієї роботи. Чомусь законодавець вирішив, що для суддів нижчого рівня спеціальна підготовка потрібна, а для Верховного Суду, суду касаційної інстанції, – ні. Хоча саме касаційний суд покликаний виправляти серйозні, фундаментальні помилки в застосуванні закону, яких можуть припуститися судді нижчих інстанцій.
«Політикам дуже важко відмовитися від механізмів, які дають їм можливість впливати на суди»
В інтерв’ю «Лівому берегу» заступник голови Адміністрації Президента Олексій Філатов, за керівництва якого проводиться нині судова реформа, заявив, що не можна виключати вірогідність визнання КСУ Закону «Про судоустрій і статус суддів» неконституційним, але такий сценарій, на його думку, маловірогідний. Яке рішення, на вашу думку, прийме КСУ, зважаючи на те, що дуже часто він керується позицією чинної в Україні влади?
Ми сподіваємось на прийняття рішення, яке відповідатиме Конституції. Інакше ми б не зверталися до КСУ. Щоправда, КСУ досі не приступив до розгляду подання по суті, хоча суспільство гостро відчуває потребу в правовій оцінці вищезгаданих змін в судовій системі. І було б дуже бажаним, щоб реагування на такі суспільно значимі питання було своєчасним.
Не хочеться, щоб це конституційне подання спіткала доля того подання, що стосувалося закону про люстрацію… З моменту внесення ВСУ цього подання до КСУ пішов уже третій рік. Люстрація торкнулася чималої кількості людей, тож до цієї теми й досі прикута увага суспільства. Я розумію, що справа складна і не має аналогів в Україні, але Конституційний Суд утримується від відповіді, як на мене, занадто тривалий проміжок часу.
Чи можна припустити, що відкладення прийняття рішення Конституційним Судом з приводу згаданих вами законів є свідченням політичного впливу на нього? Пригадуєте, у червні цього року нардепи – автори закону про очищення влади – повідомили, що КС має намір скасувати люстрацію. Згодом у ЗМІ був оприлюднений відповідний проект рішення КСУ, після чого суд так і не прийняв жодного рішення.
Я – не політик, а юрист і суддя. Тому я не вдаватимуся в аналіз того, чи є ознаки політичного впливу на суддів КСУ, чи ні.
Олексій Філатов, знову ж таки, в інтерв'ю LB.ua на запитання щодо можливості звернень звільнених суддів до Євросуду з прав людини відповів наступне: «Підстав для їх задоволення, думаю, не буде. Побачимо років через сім...» На уточнення, чи має він на увазі, що на момент ухвалення рішення Євросудом Верховний Суд працюватиме в новому форматі, він ствердно кивнув.
Я не думаю, що це правильно – прийняти неконституційні норми закону і здійснювати їх реалізацію, сподіваючись, що через сім років питання судової реформи втратить актуальність. Хоча в мене немає підстав стверджувати, що це зроблено свідомо.
Якщо говорити про напрацювання змін до Конституції, то всі процеси щодо їх розробки проводилися прозоро, публічно і відкрито, із залученням до роботи в Конституційній Комісії широкого кола представників різних гілок влади, адвокатів, науковців, міжнародних експертів. Усі пропозиції обговорювалися, ми дискутували, переконували один одного і доходили спільного знаменника.
А от профільний закон «Про судоустрій і статус суддів» – інша справа. Справді, його основний текст, «тіло» закону, десь за тиждень до голосування в парламенті розглядала Рада з питань судової реформи. І я теж брав участь у обговоренні, висловлював свої зауваження. Втім, законопроект, який тоді обговорювавася, не мав Прикінцевих і перехідних положень із нормами про про ліквідацію Верховного та вищих судів.
Для нас (суддів Верховного Суду – ред.), та, впевнений, не тільки для нас, була несподіванкою поява таких норм у законопроекті «Про судоустрій і статус суддів». Ми побачили їх лише 30 травня, коли відповідний законопроект зареєстрували в парламенті. А 2 червня Верховна Рада вже проголосувала закон. Проте і в такий стислий термін ми у ВСУ встигли проаналізувати законопроект вцілому, підготувати дуже розлогий правовий висновок на цей законопроект і направити його у Верховну Раду.
Тоді ж, 2 червня, за годину до початку засідання парламенту, я прийшов на засідання профільного комітету парламенту і наполягав на обговоренні наших пропозицій до законопроекту «Про судоустрій і статус суддів». Але головуючий на засідані Комітету (Руслан Князевич – ред.) повідомив, що напередодні вночі відбулися перемовини між політичними силами, досягнуто політичної домовленості і сесійна зала зараз готова підтримати саме цей текст проекту закону про судоустрій і статус суддів. Всі інші пропозиції немає сенсу обговорювати – о десятій годині розпочинає роботу пленарне засідання ВР і часу обмаль.
Такі реалії сьогодення: часто політичні аргументи, політичні домовленості переважають правові аргументи.
Судді ВСУ мають величезний життєвий і професійний досвід. І ми не боїмося ні кваліфікаційного оцінювання, ні конкурсу. Але ми – судді найвищої судової установи, і коли ми бачимо, що процес реформування судової системи відбувається не у відповідності до Конституції, - не маємо права мовчати. Я не братимуся визначати рівень вірогідності отримання позитивного рішення від КСУ. Але з огляду на те, що подання ВСУ вніс більш, ніж 2 місяці тому, а КСУ лише визначив доповідача з цього питання, то так видається, що швидким процес розгляду не буде. А час на місці не стоїть – уже запущена і набирає оборотів процедура утворення нового Верховного Суду (7 листопада ВККС оголосила відкритий конкурс на зайняття посад суддів у касаційних судах нового ВС – ред.). Тому можна зрозуміти слова пана Філатова про малу вірогідність задоволення Конституційним Судом нашого подання.
Після оприлюднення рішення ВСУ про звернення з конституційним поданням, мені особисто багато знайомих говорили: невже ви не могли прорахувати, якою буде реакція суспільства на ваше звернення до КСУ?.. Я їм відповідав і зараз Вам відповім так. На жаль, українське суспільство вже котрий рік перебуває під впливом негативних емоцій і сьогодні люди бурхливо реагують на будь-яку подію, яка відбувається в процесі проведення реформ. Більшою мірою така реакція – це емоції, які людина не може, чи й не хоче, стримати. Про глибокий правовий аналіз ситуації рідко коли можна почути в подібних коментарях. А ми (судді Верховного Суду України – ред.) виконували закон і поступили так, як велить нам наша професія і совість.
Ми не очікували загальної схвальної реакції. Однак час все розставить на місця: хто був правий, а хто – ні. За спливом років, коли теперішні події стануть історією, принаймні не буде підстав звинувачувати ВСУ в тому, що він «самоусунувся» від виконання передбаченого законом обов’язку і не намагався убезпечити державу від помилок у процесі проведення судової реформи.
Кожна влада в Україні намагається реформувати судову систему. І, очевидно, один із мотивів – мати підконтрольних їй суддів.
На перший погляд справді так здається. У 1999 році відбулися вибори президента, а в 2001-2002 – так звана «мала» судова реформа. Потім новий Глава держави був обраний у 2005 році. Всі, я впевнений, пам’ятають, яку роль у виборах Президента 2004-2005 рр. відіграв Верховний Суд України, на юридичному рівні розв’язавши гостру виборчу політичну кризу (справа про оскарження Віктором Ющенком результатів виборів Президента України. 3 грудня 2004 року ВСУ скасував результати виборів 21 листопада 2004 року про обрання Президентом Віктора Януковича – ред.). І знову, в тому ж таки 2005 році, зміни в судовій системі – завершився процес утворення окремої вертикалі адміністративних судів, у результаті чого ВСУ було усунуто від можливості судового втручання у виборчий процес. Ще через п’ять років – новий президент і нова судова реформа: «переформатування» органів у системі судоустрою, завершення формування чотириланкової судової системи, поєднане зі значним «усіченням» повноважень ВСУ.
Нині ми спостерігаємо чергову судову реформу. Однак, на мою думку, проведення теперішньої реформи більшою мірою продиктоване не бажанням політиків, а життям і потребами нашого суспільства. Ця реформа справді назріла. Вона, в порівнянні з попередніми, більш глибока, розпочалася внесенням змін до Конституції України. До слова, ще в 2013 році конституційні зміни щодо розділу «Правосуддя» також були підготовлені. Тобто потреба в глибинних змінах на конституційному рівні – очевидна і незаперечна, ця потреба не залежить від волі політичних сил, які зараз перебувають при владі. Конституція – базис для розвитку всього законодавства, була ухвалена ще в 1996 році. Але життя не стоїть на місці. І законодавча база, завданням якої є врегулювання суспільних відносин, які виникають, уже не відповідає їх рівню і потребам сучасного суспільства. Тож цілком логічно, що в основу реформи покладено зміни до Конституції, а в подальшому напрацьовуватиметься ряд законів.
Якщо говорити про вплив влади на суддів, тут теж варто визнати: політикам дуже важко відмовитися від механізмів, які дають їм можливість впливати на суди.
Передусім ідеться про вплив на вирішення кадрових питань у судах – згідно з Конституцією в редакції 1996 року за парламентом залишалося останнє слово в питаннях обрання суддів на посади безстроково, звільнення суддів. Але ж парламент – це політичний орган, і народні депутати – політики. Якщо вони хотіли – голосували за обрання чи звільнення судді позитивно, а не хотіли – не голосували. І не пояснювали причин. Ми не раз спостерігали подібне останнім часом – близько трьох років більше 900 суддів були рекомендовані ВККС для обрання на посади безстроково, але їх парламент так і не обрав, перетворивши це суто професійне питання в предмет політичного піару, а, можливо, і політичних торгів.
З нинішніми конституційними змінами ми одержали надію на покращення ситуації, адже тепер фактично мінімізовано можливість політичного органу – парламенту – впливати на судову систему. Весь процес призначення суддів на посади перебуватиме у віданні незалежного органу в системі судоустрою – Вищої ради правосуддя. Повноваження з прийняття акту про призначення суддів вилучене з компетенції парламенту і передано Президенту. Однак, і за ним у цьому процесі залишається лише церемоніальна функція. Вища рада правосуддя рекомендуватиме Главі держави призначити конкретного кандидата на посаду судді в конкретний суд, а Президент лише підписуватиме відповідний указ. Він не матиме права відмовитися призначити того кандидата, якого рекомендувала Вища рада правосуддя, не матиме права призначити суддею іншу людину.
Як насправді відбуватиметься процес призначення суддів у новому форматі і чи будуть спроби впливу на Вищу раду правосуддя, - прогнозувати складно. Наразі Вища рада правосуддя захищена від таких випливів законом і Конституцією. Влада змінюватиметься, а Конституція – залишатиметься. На ВРП покладено життєво важливі повноваження для функціонування всієї судової системи. На мою думку, члени ВРП повинні бути передусім аполітичними. Тоді їм буде легше встояти перед різними впливами і не піддатися суб’єктивним симпатіям чи антипатіям. Сьогодні я за посадою є членом Вищої ради юстиції і не спостерігаю впливу на її роботу. Сподіваюсь, так буде і надалі в роботі Вищої ради правосуддя.
«Щоб переключити увагу суспільства, громадянам періодично «кидають» негативну інформацію про суддів»
Вища рада правосуддя після перехідного періоду, тобто з 2019-го року, складатиметься із більшості суддів. Тобто судді призначатимуть суддів. До прикладу, в органах прокуратури був призупинений процес відбору кадрів на керівні посади Радою прокурорів – органом самоврядування прокуратури, оскільки керівниками місцевих прокуратур стали здебільшого посадовці із системи. Хіба зможе судова система сама себе реформувати?
Справді, з 21 члена Вищої ради правосуддя 11 будуть суддями (10 – судді, обрані суддями на на з’їзді, і Голова Верховного Суду, який входить до цього органу за посадою). Решта 10 членів - це по двоє представників від Президента, Верховної Ради, з’їзду адвокатів, представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ, всеукраїнської конференції прокурорів.
Тобто судді в складі Вищої ради правосуддя дійсно складають більшість, однак не суттєву (1 особа). Але питання навіть не в тому, що суддів більшість. А в тому, чи ця більшість загрожує неупередженості при виконанні Вищою радою правосуддя її завдань. У законопроекті «Про Вищу раду правосуддя», ухваленому поки в першому читанні, йдеться про те, що рішення щодо внесення Президентові подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше 14 членів Вищої ради правосуддя. Тож більшість із 11 суддів у її складі нічого не означатиме.
І взагалі, чому продовжує побутувати думка, що суддівське середовище – це закрита каста? З’їзд суддів у 2014-му році, коли обирав за своєю квотою членів до Вищої ради юстиції, продемонстрував, що судді дослухаються до громадськості і усвідомлюють відповідальність за наслідки своєї роботи для суспільства. Жодного одіозного представника судової системи тоді не було обрано до ВРЮ. А до тих суддів, яких обрали членами ВРЮ, не було тоді і немає зараз жодних претензій. Вони добросовісно і неупереджено виконують свої обов’язки.
За останні кілька місяців до Вищої ради правосуддя надійшло кілька сотень заяв про звільнення суддів. Це пов’язано, зокрема, з рішенням Конституційного Суду щодо довічного утримання суддів. Чи можна це оцінювати як ще один спосіб очистити систему?
Згадане вами рішення КСУ насправді не унікальне. Подібного змісту рішення цей Суд приймав неодноразово, адже й ситуація зі зменшенням рівня матеріального забезпечення суддів у відставці вже виникала раніше. Тому я не пов’язую рішення, ухвалене в цьому році, з політичною ситуацією в країні чи із бажанням когось із депутатів очистити судову систему. Хоча раніше я справді прогнозував, що в разі ухвалення такого рішення з трьох тисяч суддів, котрі мають право на відставку, ним скористається близько 2,5 тисячі.
Причини відставки суддів – різні. Хтось справді прийняв рішення завершити кар’єру. Дехто просто втомився працювати в умовах постійного негативу і критики в бік судів. Хтось не згоден із запропонованим механізмом оновлення судової системи, тому не бажає далі працювати. Дехто за станом здоров’я не готовий піддавати себе додатковим стресам у процесі проходження різних видів оцінювання чи конкурсу. Я розумію таких суддів. Однак я впевнений, що саме судді, котрі працюють, можуть і повинні залишатися на посадах і продовжувати виконувати свою роботу. В умовах, коли відбувається таке масштабне реформування судової системи, їх досвід і професіоналізм – дуже важливі.
Ви вважаєте негативні настрої в суспільстві проти суддів політизованими?
Так, я впевнений у цьому. Та будь-яка уважна, розсудлива людина може в цьому переконатися. Подивіться хоча б на ситуацію з декларуванням… В Україні близько 8 тис. суддів і в переважній більшості вони не є надто заможними. Хоча в одиничних випадках – мають, так би мовити, надмірні статки. І саме інформацію про цих суддів активно поширюють в ЗМІ із головним меседжем, мовляв, всі судді так живуть.
Для чого це робиться? Насамперед, на мою думку, це робиться з метою відвернення уваги від того, що реформи в інших галузях не дають обіцяного результату - ми не спостерігаємо покращення в економіці країни, охороні здоров’я, освіті… Щоб переключити увагу суспільства, громадянам періодично «кидають» негативну інформацію про суддів.
Я не стверджую, що всі судді бездоганні. Представники судової системи є точно такими ж, як все наше суспільство. Починаючи з пологового будинку, батьки приносять «подяку» лікареві за якісні послуги. Те ж саме відбувається в дитячих садках, школах, університетах тощо. Українські судді росли й виховувалися в таких самих умовах і можуть мати такі ж недоліки. Але треба визнати й те, що корупцією просякнуті всі сфери нашого життя…
Я мав нагоду ознайомитися з результатами соціологічного дослідження, підготовленого свого часу для Проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції «Гідна Україна» (проект був одним із компонентів програми, що виконувалася в Україні за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) – ред.), згідно з якими 71% опитаних стверджували, що клієнти, які звертаються в адвокатські компанії, не просять адвоката сформувати переконливу правову позицію для захисту. Вони звертаються з проханням знайти «вихід» на суддю, щоб його матеріально зацікавити. Результат, як то кажуть, говорить сам за себе, і не думаю, що на теперішній час ситуація кардинально змінилася.
Не слід забувати також, що чимало політичних сил йшли на вибори з гаслами щодо звільнення всіх суддів. І отримали дуже багато голосів виборців. Тому сьогодні вони намагаються задовольнити свого виборця і реалізувати це гасло.
Якщо не виходить прямо звільнити всіх, то вони намагаються зробити це ось так завуальовано, шляхом проведення конкурсів, під приводом ліквідації судів (Верховного Суду і вищих спецсудів – ред.) і очищення системи. Народ на подібне реагує влучним прислів’ям: кого не пустили через двері, той лізе у вікно.
До вас часто звертаються політики чи посадовці з проханням посприяти в ухваленні того чи іншого судового рішення?
Мені не висловлювали прохань про ухвалення якогось конкретного судового рішення. Однак суд – це державний орган. Звісно, на адресу суду іноді надходять від посадовців різних рівнів звернення, які стосуються інформації про ту чи іншу справу. Я не можу заборонити, наприклад, народному депутату направляти звернення на адресу ВСУ чи на моє ім’я як Голови Суду. Звісно, ми намагаємося роз’яснити заявнику в доступній формі принципи незалежності суду, процесуальні правила роботи суду або мотиви рішення, якщо воно вже ухвалене. Однак коли справа перебуває в провадженні суду, чи то у мене, чи в іншого судді, то будь-які позапроцесуальні звернення не мають значення, і рішення ми приймаємо у відповідності з законом та керуючись принципом верховенства права.