Російська дослідниця Д. Мустафіна, аналізуючи Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин (далі – Хартія), нагадує про явище так званої «ратифікаційної асиметрії», коли, наприклад, Польща ратифікувала Хартію і визнала німецьку мову міноритарною на своїх теренах, а Німеччина визнала польську мову не міноритарною, а мовою іммігрантів. До того ж держави, які є сусідами Польщі (зокрема, Литва й Білорусія) і мають досить велику кількість громадян, котрі є етнічними поляками, навіть не планують ратифікацію Хартії. Україна і Росія також потрапили в ситуацію «ратифікаційної асиметрії», адже Україна включила російську мову у перелік мов, які будуть захищатися і розвиватися на її теренах, а Російська Федерація навіть не планує включати українську мову у свій список міноритарних мов. Ця «ратифікаційна асиметрія» базується, зокрема, на неподоланих психологічних бар’єрах і на тоталітарних уявленнях багатьох громадян як Росії, так і України щодо статусу й взаємодії української і російської мов.
Подібні психологічні бар’єри і тоталітарні уявлення чітко проявляються у багатьох ситуаціях. Наприклад, у Звіті Української асоціації викладачів російської мови та літератури щодо виконання Україною Хартії, зазначається, що дерусифікація в освітній сфері України «набула небачених темпів», а в південно-східних регіонах України «повним ходом йде реалізація прийнятих державними адміністраціями спільно з Міністерством освіти і науки України цільових комплексних програм розвитку і функціонування української мови». Отже, автори цього Звіту (який був складений влітку 2008 р.) яскраво продемонстрували своє асиметричне ставлення до утвердження української мови в Україні та російської мови в Росії, адже вони абсолютно позитивно сприйняли наказ Міністерства освіти і науки Російської Федерації від 28 листопада 2008 р. № 362, яким було затверджено Положення про проведення єдиних державних іспитів та державної (підсумкової) атестації виключно російською мовою.
Відомо, що асиметричне ставлення до різних мов обумовлює й асиметричне ставлення до відповідних держав. З цим феноменом пов’язаний той факт, що в Україні в якості прикладів для наслідування часто згадують мовну політику таких багатомовних держав, як Канада, Швейцарія, Фінляндія, Бельгія, Ірландія, що, як правило, викликає поблажливу посмішку у науковців. Адже багатомовність цих країн не може бути прикладом для України. По-перше, етнічні історії цих країн та етнічна історія України відрізняються кардинально (за рівнем етноциду, лінгвоциду та інших репресивних впливів). По-друге, офіційні мови цих країн, як правило, належать до різних груп. Канада, наприклад, є країною іммігрантів, федерацією, яка має дві офіційні мови – англійську і французьку (ці мови належать до різних груп – германської та романської). Швейцарія – це конфедеративна республіка, офіційними мовами якої є німецька, французька, італійська і ретороманська (ці мови також належать до різних груп– германської та романської). При цьому треба враховувати, що швейцарського етносу не існує, хоча є швейцарська політична нація. Офіційними мовами Фінляндії є фінська та шведська, які належать до різних груп – до фіно-угорської мовної сім’ї та до германської групи індоєвропейської мовної сім’ї (відповідно). Офіційними мовами Бельгії є нідерландська, німецька (які належать до германської групи) та французька (яка належить до романської групи). Державними мовами Ірландії є ірландська (одна з кельтських мов) та англійська (одна з германських мов). Є також окремі випадки, коли офіційна мова однієї держави стає регіональною в інших державах, але при цьому дані мови також належать до різних груп (що значно послаблює можливий асиміляційний тиск однієї мови на іншу). Зокрема, німецька мова є регіональною у провінції Південний Тіроль в Італії. При цьому німецька й італійська мови належать до різних груп (германських мов та романських мов (відповідно). Угорська мова є регіональною в Румунії та Словаччині, але при цьому всі три мови суттєво відрізняються одна від одної: румунська мова належить до романської групи індоєвропейської мовної сім’ї, словацька – до слов’янської групи, а угорська – до фіно-угорської мовної сім’ї.
Примітно, що мало хто в Україні називає в якості прикладу для наслідування мовну політику Білорусі, яка має дві державні мови – білоруську і російську. Оскільки ці мови належать не тільки до групи слов’янських мов, але й до підгрупи східнослов’янських мов, до того ж ця двомовність була запроваджена в ситуації лінгвоциду (який на теренах Білорусі не припинився після 1991 р.), то наслідки такої двомовності доволі печальні– дебілорусизація Білорусії прискорилась, «першою рідною мовою» для сучасних білорусів вважається російська мова, а білоруська мова є лише «другою рідною мовою», як зазначає у своїх працях професор Білоруського державного університету Н. Старжинська.
Крайніми проявами асиметричного ставлення до української та російської мов (яке обумовлює і асиметричне ставлення до відповідних держав) у перші дні липня 2012 р. стали: 1) висловлювання депутата Луганської обласної ради Р. Мірошника про те, що діти, які навчаються українською мовою, в майбутньому будуть складати «недорасу» і будуть усього позбавлені; 2) висловлювання О. Привалова («Если сегодня Харьков и Донецк добьются права самим решать, на каком языке говорить, то завтра они, сохрани Бог, начнут добиваться выполнения еще одного предвыборного обещания Януковича – бюджетного федерализма. И как это перенести дотационным западным областям?»; 3) висловлювання народного депутата В. Кисельова в ефірі 5 каналу про те, що російськомовні області годують інші області країни. Якби такі заяви були зроблені в Росії і стосувались російської мови і російських регіонів, або у Франції і стосувались французької мови і французьких регіонів, то служби безпеки даних країн миттєво б зреагували на це. Проте в Україні відповідні служби чомусь не звертають жодної уваги на подібні расистські, ксенофобські та антидержавні висловлювання.
Я против львовско-галицких диалектов, которые засорили сегодня средства массовой информации. Я не считаю то, что нам предлагают, украинским языком. Это отрыжка той части Украины, которая когда-то была постоянно под чьим-то гнетом. Источник: https://lb.ua/news/2012/07/02/158855_kolesnichenko_nazval_.html?utm_source=lbua&utm_medium=link&utm_campaign=theme
— Вадим Колесниченко, народний депутат від Партії регіонів
На жаль, ні СБУ, ні Рада національної безпеки і оборони ніяк не реагують на наші багаторічні дослідження тотального порушення інформаційно-психологічної безпеки громадян України упродовж усіх років незалежності. Факти про ці порушення, які були викладені у багатьох наших статтях і виступах на Всеукраїнських та Міжнародних конференціях, свідчать про деструктивне вторгнення в систему українських національних і загальнолюдських архетипів; про поширення байдужості й цинізму, деформування системи українських базових цінностей; про цілеспрямоване використання тоталітарних радянських стереотипів у ЗМІ; про розробку й використання нових інформаційних технологій розбрату між східними й західними українцями; про активізацію процесів деукраїнізації України й відчуження населення південно-східних регіонів від загальнонаціональних проблем; про продовження агресивної політики лінгво-етнічної міксації, лінгвоциду й асиміляції українців; про звуження простору української мови та культури; про нищення української ідентичності у всіх її вимірах.