Проблема Табачника значно складніше, ніж в Україні звикли думати.
Бо Табачник – не лише москаль, він ще й двоноге нагадування про те, що Партія регіонів, в принципі, не здатна сформувати національний уряд та проводити національну політику. Це очевидно доти, доки Табачник перебуває на посаді. А от коли він піде...
Уявіть, наскільки менше залишиться простору для звинувачень та критики уряду з причини його антинаціональної сутності, якщо на посаді міністра освіти з’явиться хтось україномовний, у вишиванці й без купи суперечливих публікацій у доробку. От він (або вона) буде робити саме те, що й Табачник, але йому (або їй) не можна буде закинути нічого «табачникового».
Питання: як і кому, в такому разі, мобілізувати маси на протест? Зараз досить лише показати на Табачника, принаймні українству, щоб люди обурено подумали: ох, щось страшне відбувається у міністерстві. Й вже інше питання - а що саме там відбувається.
Та хіба хтось подумає таке про Василя Кременя? Або про Івана Вакарчука? Або хто там ще наразі може претендувати на керівництво освітою. Ви такому міністру скажете: зрадник, – а він вам у відповідь: хвилинку, ось вам фото, як я на Майдані стояв, а ось вам фото, як я стояв у черзі до Ліни Костенко за автографом.
Українство ніби не помічає, що Партія регіонів поступово поглинає відмінні від себе спільноти за рахунок «кооптації» у систему влади потенційних лідерів цих спільнот.
Мається на увазі, що чиновницька спільнота, бізнесова та спільнота виборців, які лідер уособлює собою, своїм мисленням та приводить разом із собою до влади, перетворюються на чергові інструменти в руках президента. Так сталося вже з багатьма: від Кравчука та Ставнійчук до Жванії та Тігіпка.
Якби вони залишались поза системою влади, був би шанс, що вони стануть частиною того опозиційного бульйону, в якому зараз вариться суспільне майбутнє. Проте януковичі роблять так, що відмінні лідери один за одним потрапляють у владний бульйон. До речі, в цьому контексті слід розглядати й заяви Ганни Герман про «спілкування» з опозиціонерами.
Слід зрозуміти, що нова ера політики в Україні, – а її розпочне незабаром вирок проти Тимошенко, – означатиме для опозиції трагічний фінал: якщо Тимошенко опиниться у тюрмі, орієнтоване на неї опозиційне, себто все теперішнє опозиційне, стане лише незгодним, а от нове опозиційне проявить себе у владному бульйоні, ніби вилізе звідти внаслідок конфліктів та й винесе із собою суспільне майбутнє. То буде майбутнє від магнатів – публіки інтернаціональної, яка буде вдавати, що вона насправді національна.
Якщо при цьому Табачник збережеться в уряді, буде легко сказати, що це якась «підстава». А якщо його там не буде?
А якщо ще й Азарова відправлять у відставку? Хіба ж він даремно останнім часом став опікуватись власним паблісіті – то урядову постанову скасує, то на фейсбуці щось опублікує...
Зрозуміло, що Дмитро Табачник наразі вже у печінці у всіх, хто мислить себе як свідомого українця. Проте варто любити ворогів, а особливо таких зручних.
Все ж, не в цьому міністрі справа, – Україна має велику проблему із тим, щоб не відволікатися від основної мети.
Якщо у нас тут група товаришів створює систему «à la Щербицький» й не боїться затягти на допит навіть президента Кучму, то навіщо вже розпорошуватись на міністра освіти?
Та й суспільні умови наразі контрреволюційні, аж страшно. Людей дратує не те, що влада авторитарна, але те, що влада не створює належні умови для добрих снів.
Вони не підуть на майдани – вони підуть за снодійним.
Хоча, звісно, якщо хтось почне роздавати обіцянки про снодійне зі сцени десь на площі, то суспільство може знов постояти.
Себто, потреби ширші. Навіть якщо проігнорувати проблематику опозиційності.
Подивіться, скільки текстів було опубліковано російською мовою в Україні та для громадян України з нагоди 24 серпня. Я маю на увазі тексти про благо Незалежності.
Чи не дивно, що так багато людей не позбулись Табачника в собі й навіть про 24 серпня пишуть та читають не українською?
Окрім того, от говорили, ніби в наступному році з’явиться український «Esquire». Якою мовою він міг би бути? Відповідь очевидна. Та вже є й український «Forbes» російською мовою. А ви кажете: Табачник...
Подивіться, з якою легкістю типово російська ідея про модернізацію стала центром політичного життя в Україні. Це в них там, в Росії, століттями б’ється «європейське» з «бородатим» та врешті перемагає й модернізує Росію ціною великих жертв, причому й українських також. Навіть для президента Медведєва нічого нового видумувати не стали – і він модернізує. А українська ідея завжди була лише у питанні про волю, про свободу, про своє панування на власній землі.
У нас тут може бути проблемою не те, що ми відстали, а те, що в нас Руїна. Або загарбники. Або якась шляхта лютує, – Лозинський чи Ландік. Україна невільна більшу частину своєї історії, але за визначенням сучасна, бо Європа, і тому Україні абсурдна модернізація, їй логічне визволення.
От обрав би Янукович із самого початку собі за гасло більший ступінь свободи, – й не для себе з товаришами, а для загалу, – це було би про Україну. А його гаслом є якась там дерегуляція – ну й рейтинг, звісно, падає, оскільки не в Росії він це проголосив.
Люди, котрі таких відмінностей не відчувають, – не Табачника робота.
Та й українська інтелігенція зараз якось більше зацікавлена у чергових тужливих книжках, аніж у формулюванні політичних питань, і це її природній стан, а не Табачника заслуга.
Отже, варто добре подумати, а що саме вимагають прибрати, коли кажуть, що Табачника слід відправити у відставку.
Чи той факт, що в Україні замало заможних україномовних людей для того, аби видання про багатство було українською мовою?
Якщо ви думаєте, що це не важливе питання, то я сформулюю інакше: а хто років через 40 буде розмовляти українською? Була мовою села, стане мовою бідноти?
Чи той факт, що навіть заради створення гасел для Януковича піарники не здатні зрозуміти, якою є українська ідентичність?
Теж сформулюю інакше, аби було простіше зрозуміти: якщо вже ця публіка копіює Кремль, то що казати про військових або про дипломатів?
Чи той факт, що Табачник зараз просто заважає урядовій мімікрії під Україну, а тому й, схоже, залишився без підтримки адміністрації президента?
Тут, мабуть, формулювання зрозуміле.
Україна ніби забула, що дітей вже давно виховують не школи та не університети, але родини та масова культура, – у жодного Табачника не це впливу немає.
Може, слід вимагати прибрати не стільки його з системи освіти, скільки саму державу?
Подумайте, якщо держава в нас блювотна, то, мабуть, саме в цьому і проблема? Що така держава може дати системі освіти, окрім неволі?
Або страшніше... Може, в нас проблема?
Як сказав Дмитро Корчинський з цього приводу, «у давніх греках вражає здатність продукувати культуру в мікроскопічних поселеннях. В якомусь, прости Господи, Мілеті (кілька тисяч мешканців) торгаші і селюки раптом вигадують новий спосіб мислення – філософію. І троє перших філософів – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен – вештаються цим селом та штовхаються на базарі. Чи можна щось подібне уявити хоча б у Броварах?».