ГлавнаяКультура

Богдан Тихолоз: "Не треба звужувати українську культуру до трьох облич: Шевченка, Франка і Лесі Українки"

Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка – будинок, у якому доктор Франко мешкав від 1902 року разом з родиною, тепер знаходиться на однойменній вулиці під 152 номером. По сусідству – меморіальний музей Грушевського (кажуть, вони не дуже дружили, будучи сусідами); навколо – мальовничі краєвиди, Стрийський парк, і до центру – 20 хвилин повільної прогулянки.

Нещодавно музей (відверто кажучи, досі майже непомітний у активному культурному житті Львова) отримав нового директора – у відкритому конкурсі переміг відомий франкознавець, доцент Львівського національного університету, активний промоутер Франка та автор багатьох книг і досліджень, Богдан Тихолоз. Конкурс привернув багато уваги – не лише тому, що це ще одне випробування нового законодавства, але й через масову акцію підтримки Тихолоза у соціальних мережах, яка перетворилася на цілий флешмоб.

Про те, як можна зробити класику привабливою, і для чого успішному досліднику обтяжливе комунальне господарство, ми розпитали пана Богдана – у день його першого, ще неофіційного візиту на нове робоче місце – у Дім Франка.

Євгенія Нестерович Євгенія Нестерович , Критик, журналіст

Музей Франка у Львові
Фото: 3.bp.blogspot.com
Музей Франка у Львові

Чесно кажучи, житло Івана Франка розташоване ідеально як для письменницької резиденції. Навряд чи ще десь у Львові є таке влучне поєднання доброго сполучення з центром і свіжого затишку: варто збігти вниз вулицею – і ви вже біля Стрийського базару; варто вийти через хвіртку у саду – і ви вже у Стрийському парку. А якщо піти вулицею догори – то за 10 хвилин потрапляєте у кампус Українського католицького університету.

Отож, сьогодні (в день запису розмови - прим.ред.) день народження Шевченка (який незабаром може стати національним вихідним). Як ви особисто ставитеся до вічної української тріади Шевченко-Франко-Леся Українка? Наскільки це тріада українська, а наскільки – сформована радянським літературознавством? Чи потребує вона символічної декомунізації?

Ця тріада сформована, очевидно, не радянським дискурсом, а міфологічним мисленням. Люди люблять різні трійці – літературні, зокрема. Ми маємо їх купу: від Руської трійці до троїстих угрупувань 90-х років. Трійця зручна – її добре запам'ятовувати. Водночас, не можна заперечувати: саме в такому вигляді вона канонізована уже радянським літературознавством. Хоча я не вважаю, що вона повинна підлягати якійсь декомунізації; для мене вона швидше потребує реінтерпретації і розширення. Канон не конче має обмежуватися трійцею.

Підважувати в українській культурній свідомості статус Шевченка, Франка, Лесі Українки, на мою думку, не потрібно. І попри те, що ми здебільшого маємо їх сьогодні у відверто анахронічній радянській інтерпретації – Кобзар, Каменяр, дочка Прометея – за цією тріадою стоять живі, динамічні, відкриті і креативні особи, що й досі зберігають колосальний потенціал. Але ті гіпсові маски, якими їх затулили, дуже нагадують посмертні. На рівні шкільної свідомості і культурних практик (музейних також) ми настільки відходимо від життя, що не помічаємо їхніх облич. Тому форми вшанування цієї трійці чи інших наших класиків вироджуються у формалізовані ритуальні рефлекси без справжньої поваги.

Богдан Тихолоз
Фото: Leopolis.news
Богдан Тихолоз

Ми тільки кажемо, що поважаємо, але ця повага позбавлена головного: живого відчуття особистості. Тому треба шукати форми для його повернення.

І також: треба розширювати цю тріаду! Чому, наприклад, не додати Сковороду, чиї портрети висіли в українських хатах до Шевченка? Чи Котляревський – страшенно цікава колоритна особистість – також заслуговує місця в цьому ряду. Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, ціле ХХ століття – Хвильовий, Тичина, Стус…

Не треба звужувати українську культуру лише до трьох облич, бо це така собі індульгенція на інтелектуальне ледарство.

Флешмоб на підтримку вашої кандидатури набув міжнародного поширення, і привернув небачену досі увагу до локального музею. Ви планували промокампанію? Як взагалі у вас – успішного викладача і науковця – виникла ідея подати свою кандидатуру на цю посаду?

Мені доведеться бути з вами відвертим, інакше ви мені не повірите. Йдучи на цю посаду, я йшов на певний ризик, з одного боку. В університеті я люблю працювати, і реалізуюся в цьому. Я би навіть сказав, що це одне з основних моїх життєвих задоволень – діалог зі студентами на парах. Але мені цей музей давно цікавий (я тут бував досить часто), і мені цей музей давно болить.

Перш за все тому, що я бачу, як некрофілія тут переважає біофілію. Навіть поглянути, хто і навіщо приходить до музею, то побачимо, умовно кажучи, картину з закритою перспективою. Ми розуміємо: якщо до цього музею не будуть приходити з власного бажання діти і молодь – майбутнього у нього немає.

Сам Франко – особистість страшенно жива, комунікабельна; мав своїх дітей, любив приводити гостей навіть тоді, коли дружина не чекала, спілкувався у всі доступні способи з людьми в Україні і поза її межами… Він просто вимагає інших форм представлення і увічнення пам'яті. Самі оці ритуальні фрази: «вшанування пам'яті», «увічнення пам'яті» перетворюються на оболонку без внутрішнього сенсу.

Іван Франко з дружиною Ольгою та дітьми на сходах свого будинку. Львів 1904р.
Фото: zbruc.eu
Іван Франко з дружиною Ольгою та дітьми на сходах свого будинку. Львів 1904р.

Я розумів: якщо я йду на такий ризик, то у мене є один шанс на перемогу – абсолютна прозорість. По-перше, це притаманно моїй натурі – як людина відкрита, я розумію, що у підкилимних турнірах я не гравець. Тому одразу оголосив про свою участь у соціальних мережах та ЗМІ, і отримав несподівано для себе колосальний резонанс і підтримку. Навіть ходили байки, що я мусив продати хату для організації такої інформаційної кампанії (сміється).

І я відчув величезний суспільний запит на Франка; навіть ширше – запит на деокупацію інформаційно-культурного простору в Україні. Ми чудово розуміємо: майже століття ми послуговувалися чужими матрицями. І навіть коли йдеться про творення власних культів – того ж таки Шевченка – то дуже багато бралося не з аналогічних прецедентів, що стосувалися Шекспіра чи Шопена (бо там ставлення до своїх великих достатньо ризиковане і грайливе).

У нас була матриця досить проста: «Пушкін – наше все». Російська, монархічна, моноцентрична матриця, пересаджена на український ґрунт: «Шевченко – наше все». Він вже все сказав; нам вже нічого говорити не треба.

Усі публікації під #ЯпідтримуюТихолоза робили люди з власної волі, а почали мої студенти. Також, мабуть, допомогло опитування, яке я зробив перед тим: 10 простих питань і одне відкрите. Я отримав несподіваний для себе результат: досвід таких опитувань твердить - лиш 10-20% завдають собі труду написати якісь пропозиції. А тут з 350 людей понад сотня написали. Я був просто вражений. Це означає, що є певна спільнота, яка має певний горизонт очікувань стосовно музею, і йому доведеться відповідати.

А міжнародний резонанс пояснюється теж просто. Найперше: я трошки їжджу – здебільшого, до українських спільнот, бо дуже мало хто поза межами цих спільнот знає, хто такий Франко чи Шевченко. Приїжджаючи, я бачив: вони мають вже інший, кроскультурний світогляд. Вони бачили різні форми осмислення культурного спадку, і вже не задоволені хрестоматійними засмальцьованими формами вшанування.

ФРАНКО ПРОЕКТ ВІДЕНЬ в рамках Дні Львівської культури у Відні
Фото: FacebookRostyslaw Bortnyk
ФРАНКО ПРОЕКТ ВІДЕНЬ в рамках Дні Львівської культури у Відні

Адже Франко – дуже зручна постать для створення міжнародного бренду. З нашої згаданої трійці Франко, можливо, найбільш «експортний варіант»: постать, відкрита до світу, громадянин Австро-Угорської Імперії, який подорожував Європою, і не потребував для цього безвізу, володів двадцятьма мовами (а українською, польською, німецькою писав як рідними).

Цю тезу ви наголошували також і у своїй програмі: Франко як український бренд. Дуже добра ідея, і її вже частково реалізовує Міжнародний фонд Франка – їхня премія закроєна саме на міжнародний рівень. Але що може локальний музей у цьому масштабному процесі?

Дуже тверезе запитання. По-перше, музей – це не споруда, і не лише ті люди, які у ньому працюють. Музей – це спільнота; це майданчик для апробування та реалізації ідей. Я дуже добре розумію, що розмову про створення бренду зазвичай починають з того, скільки грошей готові вкласти, - і це дуже слушно. Але я також розумію, що ми живемо в часи переходу до креативної економіки, коли вартість ідеї і творчої ініціативи є не менша, ніж грошей (які можна завжди витратити даремно).

Головний капітал, який я бачив у музеї Франка, - це креативний капітал: не тільки мій, але і всього колективу. Я маю довкола себе гарне товариство, яке теж хоче щось робити, і на жаль, досі не мало музей за партнера. Найперший приклад - Гич Оркестр, який випустив альбом «Під маркою Івана Яковича». Проект дуже цікавий тим що, це навіть не пісні на слова Івана Франка, а пісні на переклади Івана Франка. Вони приходили в музей, і їм відмовили – бо «музей має інші функції, і це було не цікаво».

ГИЧ Оркестр випустив альбом «Під Маркою Івана Яковича»
Фото: Кросс-медиа
ГИЧ Оркестр випустив альбом «Під Маркою Івана Яковича»

У музеї чомусь далі переважає парадигма, де основна функція музею – це меморіалізація і збереження пам'яті. Це не можна оскаржувати, підкреслюю, - це місце пам'яті. Але пам'ять живе тільки тоді, коли пам'ятають, пам'ятають, коли згадують, а згадують, коли інтерпретують.

Коли ми говоримо про бренд, то варто починати з малого – це Львів і Львівщина. До двох мільйонів осіб відвідують місто щороку; ясна річ, не усі вони – наша аудиторія. Загалом, не всі цікавляться літературою і не всі прийдуть до музею чи знають, хто такий Франко. Але впевнений: серед них є принаймні 10-20 %, які мають культурні потреби. Якщо їм запропонувати цікавий контент, який їх заманить сюди, то звідси вони винесуть знання, що був такий доктор Франко, крутий чувак, який робив круті речі.

Наступна можливість для зацікавлення: саме у наші плинні часи люди потребують якогось опертя, і починають шукати культурні якорі, за які можна зачепитися. Франко може стати таким не лише для українців, але загалом для Центральної Європи. Він не був постаттю лише локальною. Його знали передусім як публіциста і журналіста в Європі, одного з провідних віденських авторів; а Відень був тоді культурною столицею. Чом би не повторити цей рекорд?

Я розумію, що популяризація інтелектуального культурного продукту – справа дуже тонка, і мене можуть звинувачувати у профанації Франка; повинна бути межа, і не можна перетворювати Франка на Міккі Мауса, а музей на Діснейленд.

Цього і не буде. Але коли сюди приходить дитина, яка, можливо, навіть не говорить українською, і бачить чудову іграшку – синього фарбованого лиса, то дитина питає: «Чому цей лис синій? Він такий класний, купи мені цього лиса!» А до цього лиса родині продають книжечку з казками Івана Франка чи диск з мультфільмом.

Богдан Тихолоз
Фото: Facebook/Видавництво Старого Лева
Богдан Тихолоз

Специфіка цього музею також у тому, що він меморіальний - це безпосередньо дім, де жив Франко. І як наслідок, виникає особливе ставлення і атмосфера. Як, на вашу думку, це змінює підхід до формування стратегії музею? Як ви збираєтеся працювати з цим унікальним символічним капіталом?

Тут цей капітал подвоюється: маємо меморіальний будинок, і побудовану пізніше віллу, де розташована літературна експозиція. Меморіальний будинок – це святиня. Хоч треба пам'ятати, що й у святині вирувало життя: там жили діти, був гумор, були веселощі; діти ставили фізичні і хімічні експерименти в хаті, займалися спортом, бавилися, тримали кроликів, курей, собак… Не варто думати, що коли говоримо про меморіалізацію, то йдеться лише про консервацію. Це лиш один з аспектів. Пам'ять також може бути живою.

Найпростіший приклад: Франко дуже любив тварин; у нього був кіт, також були пси. Відома історія, як Франко з Грушевським сварилися через цих собак: Франкові пси заважали Грушевському писати, і вони листувалися одне з одним з цього приводу... Але про кота: у Франка був рудий кіт, об якого він грів руки – були проблеми з суглобами. Я впевнений, що кіт у музеї – це буде велика туристична атракція!

Крім меморіального будинку також маємо цей будинок, у якому зараз перебуваємо. Він теж має культурно історичну цінність, хоч немає офіційного статусу пам'ятки архітектури. Тут хороший великий простір, де розташована літературна експозиція. Тут тихо – і це погано. Ми маємо стереотип: в музеї має бути дуже тихо; музей – це храм… Добре, але і в храмі не завжди тихо, і часом треба заспівати. По-друге, як на те пішло, то це храм муз – і тому тут має жити жива актуальна творчість. Літературні зустрічі, дискусії на актуальні політичні та філософські теми.

Франко ніколи не був зациклений лише на собі, цікавився усім навколо, тому і його музей повинен формувати спільноту людей, які мають культурні запити, здатні породжувати ідеї, і хочуть обмінюватися ними. Франко буде для них знаковою, об'єднавчою постаттю, а не культовою фігурою для поклоніння.

Євгенія Нестерович Євгенія Нестерович , Критик, журналіст