Учасники круглого столу вважають, що мистецький продукт в Україні споживають в більшості лише ті, хто його і створює. Це вузьке замкнене коло, яке потребує поширення своєї аудиторії.
«Мінус усіх культурних проектів - це відсутність аудиторії. Моя стрічка на фейсбуці показує абсолютно позитивне ставлення колег. Ця стрічка - це суцільні культурні проекти та події, складається враження, наче світ просто живе мистецтвом, - говорить Ольга Сагайдак, співзасновниця Благодійного фонду «Мистецькі надра», керівниця проекту «ПогранКульт: ГаліціяКульт». - Але ти виходиш за межі соцмереж, розумієш, що про твої проекти ніхто не знає. На мій погляд, зараз настав момент, коли нам важливо подумати про те, як всі ці різноманітні ініціативи в різних полюсах культури звести в одну потужну силу, яка б могла впливати на державу».
Пані Сагайдак вважає, що першочерговим завданням для культурних діячів є вирішення питання з трансляціями своїх месседжів у ЗМІ, принаймні поява анонсів та інформування населення про наявність українського культурного продукту.
Культура і сучасне мистецтво мають бути присутні в публічному просторі, впевнена Ольга. І це один із діючих способів, як розширити вузьке коло культурних еліт та популяризації культури в маси загалом.
Про те, чи повинно мистецтво взагалі мати якісь особливі інструменти впливу, розмірковувала кураторка проекту Soviet mosaics in Ukraine фонду «Ізоляція», учасниця самоорганізованого мистецького руху «ДЕ НЕ ДЕ» Євгенія Моляр: «Коли я чую про інструменти сучасного мистецтва, мені стає боляче. Цей тренд інструменталізації мистецтва не може не насторожувати і не лякати всіх учасників мистецької спільноти. Але ми не можемо абстрагуватися від тих реалій, в яких ми живемо і які передбачають, що будь-який мистецький процес теж передбачає певну мету».
Євгенія впевнена, що в першу чергу, такий погляд на мистецтво продиктований капіталістичними поглядами суспільства, яке впевнене, що мистецький продукт бути десь зазначений і якимось чином артикульований. “Питання «Чи має мистецтво мати мету?» мені здається, залишається без відповіді, - додала експертка. - З мого практичного досвіду, в самоорганізованій мистецькій ініціативі «ДЕ НЕ ДЕ», де художники працюють на межі з утилітарними практиками, основна ідея нашої ініціативи – це робота зі спільними просторами та намагання зрозуміти, як вони можуть осмислюватися, як вони використовуються спільнотами, громадянами, і яким чином вони репрезентують ту чи іншу ідеологію».
Ще одним питанням стала проблема інтерпретації мистецтва та пов’язаної з цим освіти.
«Або ти робиш дуже популярне мистецтво і все спрощуєш, або не йдеш на компроміси, але тоді твоя аудиторія автоматично звужується. Я думаю, що обидві ці кондиції мають існувати, - переконана художниця Леся Хоменко (співзасновниця групи Р.Е.П. та кураторського об’єднання Худрада). - Ми переживаємо за те, що досі немає культури читання мистецтва. Моя особиста відповідь на це: дорослу аудиторію важко змінити. Треба лобіювати програми для шкіл та працювати з дітьми. Це довгострокова перспектива, але вона точно спрацює».
Оксана Баршинова, кураторка, завідувачка науково-дослідного відділу мистецтва XX−XXI століття Національного художнього музею України, додала, що роль музею в модерації діалогу між мистецтвом та глядачем теж дуже велика. «Будь яка мистецька діяльність мусить пропонувати більшу кількість думок, ніж дві, які протилежні одна одній. Потрібно давати людині можливість самостійно розібратися в ситуації. Музей є тільки модератором в цій широкій громадській дискусії щодо того, що є мистецькими, культурними і людськими цінностями», - вважає Оксана.
Без ЗМІ в цьому процесі модерації також не обходиться. Але й тут не без складнощів: «Раніше мені здавалось, що велика медійна увага - це класно. З іншого боку, навіть якщо журналісти досвідчені та інтегровані в сучасну культуру, вони все одно мають якісь стандарти, які все дуже спрощують. Іноді це вилазить боком», - продовжила Леся Хоменко.
Роль держави також є такою, що потребує дискусії: державне опікування культурою допомагає їй чи заважає? За словами учасників обговорення, культурна спільнота не хоче співпрацювати з владою, тому що боїться її негативного впливу.
«В цьому контексті відчувається певний дуалізм. Часом ми вступаємо в стосунки з державою, але дуже обережно, з засобами безпеки. З одного боку, ми усі пропагували громадянське суспільство та демократичні цінності. Ми хочемо, щоб держава була інструментом, який дає можливість працювати мистецтву та культурним інституціям. З іншого боку, ми всіляко сторонимося цієї держави і не готові її впустити до себе, тому що боїмося, що вона таки вплине на наші проекти. Насправді, ми маємо на неї впливати й тиснути», - підкреслила Ольга Сагайдак.
Катерина Чуєва, представниця Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності, розповіла про музей Майдану, який був створений у січні 2016 року та про співробітництво з державою при створенні музею: «Коли ми визначилися з тим, що це має бути музей, дуже довго вагалися чи має він бути державним музеєм чи на громадських засадах. Відповідно, це питання системного фінансування, тому що інакше музей не зможе існувати. Теоретично, держава могла би забезпечити фінансування і приміщення для музею. Але тут існує ризик ідеологізації, ризик того, що нам почнуть говорити, як і що потрібно робити, і що говорити. На щастя, наші побоювання не справдилися, було прийнято рішення, що ми співпрацюємо с державою, і на сьогоднішній день, це поки що унікальний приклад успішної співпраці громадської і державної ініціативи».
Сучасні державні театри також мають низку проблем. Одна з них - це застарілий репертуар, який зовсім не змінюється та не відображає сьогоднішнє життя суспільства. Інша проблема, це виконання своєї роботи у вузьких рамках, ще радянським способом.
«Театр – більш вузька аудиторія, до нас приходить тільки десь два відсотки населення. Навіть якщо безкоштовний вхід, далеко не кожен прийде до театру. І говорити глядачу про якісь очевидні речі немає сенсу, він і так про це знає. Тут слід ставити більш критичні питання, - каже Антон Романов, режисер і співзасновник «PostPlayТеатр». - Якщо ми сверджуємо, що ми маємо виховувати якесь громадянське суспільство, ми маємо виховувати й критичне мислення. Під час змін митець має змінювати себе. Якщо він буде змінювати себе, суспільство навколо також буде змінюватися».
Ініціаторка обговорення Анастасія Гернега, голова ГО «Точка дотику», презентувала культурний продукт, створений в рамках проекту «Через мистецтво до порозуміння: Київська мала опера як культурно-освітній простір для діалогу та єднання». Проект не тільки пропонує різноманітні культурні заходи для всіх бажаючих, а також торкається проблеми формування позитивного, а не дискримінаційного ставлення до вимушених переселенців у зв`язку з війною на Сході.
“Отже, в умовах існуючої системи не слід говорити, які прапори вивішувати, та не ділити все на чорне і біле”, - підсумувала модераторка. В час перетворень важливо залишити місце для мистецтва без політики. Чи має мистецтво мету? Хорошу відповідь дала Оксана Баршинова: “Будь-яке мистецтво має давати можливість подумати про цінності самостійно, а не транслювати політику держави”.