Хтось – у своєму поході за владу, а хтось – для переходу в опозицію. Бренд Шевченка виявився сильнішим за новітні політичні мантри про сильну та заможну Україну.
Профіль Шевченка на знаменах можновладців у всі часи відрізнявся від образу того Шевченка, який ось майже вже два століття живе у кожній українській родині. Канонізований радянською владою Тарас Григорович із лірика і тонкого знавця народної душі перетворився на революціонера і бунтівника. Серед простого ж люду його поезію напам’ять знало не одне покоління, а портрет Кобзаря висів ледь не у кожній хаті поруч із образами. І ніхто до цього українців не змушував. Для них поет завжди був своїм, близьким за духом. І аби зрозуміти це, жодні посередники їм не потрібні.
У спадок від України радянської новітня влада отримала не лише бульвари, вулиці, міста та вузи імені Тараса Шевченка, а й премію імені поета, яка віднедавна має статус національної. Відзнака, яка за логікою мала б стати однією із найпрестижніших серед українських митців, за роки незалежності такою не стала. Гарантоване місце на Байковому цвинтарі столиці та грошова премія у 130 тис. грн (минулого року – 170 тис. грн) перетворили змагання за премію у звичайнісіньке її «розпилювання» низкою осіб. Непрозоре голосування журі, випадкові номінанти, перемога родичів політиків завдали репутаційної шкоди Шевченківській премії. Навіть помпезне нагородження лауреатів у Національній опері за участю перших осіб держави, яке проводилося дотепер, не здатне було підвищити престижність премії. Оскільки Шевченківська премія – це не лише журі на чолі із поважним Миколою Жулинським чи глава держави у президії. Шевченківська премія – це імена лауреатів. Більшість із них як були, так і залишаються знаними лише вузькому колові професіоналів. Після отримання премії книжки письменників, приміром, не стають бестселерами. Ба більше – навіть продавці книжкових крамниць не знають, про кого йдеться. Заради експерименту зайдіть у будь-яку книгарню і запитайте книжки цьогорічного лауреата, чернігівського поета Дмитра Іванова.
Тимошенко біля пам´ятника Шевченка у Києві. 9 березня 2010 року. Фото: Макс Левин
У більшості країн світу навіть номінування на національну премію вже є величезною промо-акцією для автора і його творів. В Україні ж Шевченківське лауреатство, даруйте за цинізм, – безкоштовний квиток на цвинтар плюс премія на фуршет для членів журі. Після вручення премії про лауреатів згадають лише у некрологах.
Минулого року голова Шевченківського комітету Микола Жулинський дуже багато розпинався про намір реформувати систему визначення лауреатів найпрестижнішої у державі премії. До складу журі навіть запросили співака Олега Скрипку, письменника Андрія Куркова та режисера Романа Віктюка. На тому, власне, реформи академіка Жулинського й завершилися. Хтось скаже: йому не дали цього зробити. Хто? Президент Ющенко, вірним помічником і порадником якого упродовж останніх десяти років був Микола Григорович?
Янукович у Каневі. 9 березня 2010 року. Фото: пресс-служба президента
Загалом рвати сорочку на грудях за Тараса Шевченка стало модно серед політиків. Вони публічно читають його вірші, йдуть до підніжжя його пам’ятників, аби продемонструвати свою повагу до поета. Утім, цього року раптом з’ясувалося, що реконструкція музею Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі триває вже шість (!) років. За цей час при владі побували і президент Ющенко, і прем’єри Тимошенко та Янукович. У перші тижні свого президентства на музей звернув увагу Віктор Федорович, доручивши Генеральній прокуратурі з’ясувати, куди ж пішли кошти, виділені на ремонт. Та й цього б, напевно, ніколи не сталося, якби команда нового президента не поїхала до Канева готувати приїзд Януковича. Питання «Чому останні п’ять років цього не помічали Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко?» залишається відкритим. Одне слово: у кожного із них свій Шевченко.